ПОЕЗІЯ, ТЕАТР І ВИДОВИЩА

Усна римська поезія виникла у віддалену епоху і пов'язувалася, безсумнівно, з культом. Так виник релігійний гімн, священна пісня (carmen), зразком якої стала пісня Саліїв, складена сатурнінським віршем. У патриціанських родах складалися пісні та оповіді, які прославляли предків. Одним із видів творчості були елегії - вірші на честь померлих представників знатних фамілій. Найраннішим прикладом елегії може служити епітафія, присвячена Луцію Корнелію Сципіону Бородатому. З інших видів римської усної творчості можна назвати поховальні пісні, які виконувалися особливими плакальниками, всілякі замовляння і заклинання.

Зародки римської народної драми варто шукати в різних сільських святах, але її розвиток пов'язаний із впливом сусідніх народів. Основним видом драматичних уявлень були ателани. Вони з'явилися в Етрурії і пов'язувалися з культовими діями; але розвинута ця форма була осками, а сама назва "ателан" походить від кампанського міста Ателли. Ателани являли собою веселі п'єси, зміст яких брався із сільського життя і життя маленьких міст. У них у головних ролях виступали одні й ті ж типи в образі характерних масок (ненажера, хвалькуватий роззява, дурнуватий старець, горбатий хитрун тощо). Спочатку ателани були експромтами, а з І ст. до н.е. ця імпровізована форма використовувалася римськими драматургами як особливий комедійний жанр.

Але під впливом елліністичної культури відбувається швидке розмежування літературних жанрів. Першим римським поетом вважають Лівія Андроніка (близько 284 - 204 pp. до н.е.), грека з Тарента, який потрапив у полон до римлян і став рабом. Його господар Марк Лівій відпустив його на волю, давши родове ім'я Лівіїв. Андронік навчав дітей Лівія та інших знатних римлян, був актором і поетом. На той час у Римі не було підручників, за якими можна було б викладати латинську мову, крім застарілого тексту Законів ХП таблиць. Це змусило Андроніка перекласти "Одіссею". Переклад зроблений незграбним сатурнінським віршем і не має літературної цінності Але все ж переклад "Одіссеї" навіть в епоху Августа залишався основним шкільним посібником.

Характерно, що в поемі ми знаходимо грецькі імена богів у римській формі: Муза - Камена, Зевс - Юпітер, Гермес - Меркурій, Кронос - Сатурн тощо. Це свідчило, що італійські божества в III ст. до н.е. вже повністю пристосовані до грецьких міфологічних уявлень.

240 р. до н.е. в Римі сталася важлива подія: на римських іграх едили вирішили поставити справжню сценічну виставу. Андроніку доручили пристосувати для цього грецьку трагедію і

Лівій Андронік

комедію. Так на римському ґрунті виник грецький театр. Правда, незважаючи на популярність театральних вистав, у Римі тривалий час не було постійних театральних споруд. Тимчасові театри будувалися на площі. Спочатку споруджувалися лише сцена і підмостки, а публіка дивилася спектакль стоячи. Сенатори та знатні особи сиділи в кріслах, принесених із дому їхніми рабами. Із середини II ст. до н.е. почали зводити лавки для глядачів. Саме приміщення театру було дерев'яним. І лише 55 р. до н.е. Гней Помпей побудував постійну кам'яну споруду театру. На відміну від грецького театру, римський не мав орхестри, вона була відведена під крісла сенаторів (пізніший партер), сцена була нижчою, але ширшою від грецької і з'єднувалася боковими проходами з орхестрою. Місця для глядачів піднімалися над орхестрою напівколом-амфітеатром. Крім того, римський театр облаштовувався різними механічними пристроями і механізмами для підняття вантажів чи зміни декорацій.

Внутрішнє облаштування театру відрізнялося невиданою у греків розкішшю: живопис, рельєфи, скульптура. Критий верх надійно захищав публіку від прямих променів сонця і від дощів. Хор, танцюристи, музиканти виступали разом з акторами на загальних підмостках - т. зв. пульпіті. Новинкою римського театру була і завіса, що не розсувався, як сьогодні, а опускався, ховаючись у спеціальній ніші. Коли вистава закінчувалася, а був антракт, завіса піднімалася. Прикметою римського театру вважався фонтан, який навіював прохолоду на глядачів; вода надходила каналом між сценою і глядацьким залом, паралельно пульпіту.

Римські актори набиралися з інших соціальних верств, ніж у грецьких полісах. Вільнонароджений римський громадянин не міг стати професійним актором, виступати на сцені за плату, оскільки всіляка наймана праця розглядалася римлянами як принизлива для себе. Виняток становили виконавці ролей в ателанах: це були молоді римляни, яким не забороняли підніматися на сцену, але вони зобов'язані були приховувати своє обличчя під масками.

Проте з часом ставлення до акторів змінилося. Вони отримували великі гонорари і були в стані добитися сво-

Тсатр у Помпеях

Актор

боди. Так, видатний актор І ст. до н.е. Квінт Росцій Галл, колишній раб, став другом і підзахисним Цицерона.

В Римі, як і в Греції, існували трупи професійних акторів на чолі з керівником, якого Плавт жартома називав "імператором гістріонів". У його розпорядження надходили прибутки від видовищ, а згодом і від скарбниці. Він збирав артистів, видавав їм платню, призначав покарання (рабів били різками), готував артистів.

У Римі завжди було немало музикантів, композиторів, учителів музики і співу, але майже всі вони походили з Греції, або з грецьких міст на півдні Італії, або з Єгипту. Професійні танцюристи, які виступали публічно, приїжджали у Вічне місто із Сирії й Іспанії. Зате музикантами, які супроводжували своєю грою чисто римські обряди, військовими музикантами і тими, хто акомпонував акторам на сцені, були переважно люди римського або ж італійського походження. Більшість римлян ставилася до іноземних співаків і музикантів досить прихильно, за винятком приїжджих музикантів, яких римляни засуджували за пихатість і зарозумілість, бо музиканти, незалежно від походження, користувалися в Римі привілеями. До них належали військові музиканти, симфоніаки - музиканти, які брали участь у релігійних церемоніях; ті, хто грав на духових інструментах. Скабілярії, які на сцені задавали такт хору і танцюристам, користувалися у публіки такими ж симпатіями, як і видатні артисти.

Запозичували римляни у інших народів і музичні інструменти. З ударних вони знали кімвал. Широко розповсюджені були струнні: ліра, кіфара і невелика арфа трикутної форми - самбука. Серед духових інструментів важливе місце займали різні види грецької флейти, яку римляни називали "тібія". Флейтисти виступали на народних зборах. Користувалися різними дудками, сопілками. На спортивних змаганнях звучали труби: ними заспокоювали глядачів, закликаючи їх зберігати спокій при оголошенні переможців. Різновидом крученої труби, що служила для подачі сигналів у війську, була буцина; там же застосовували і сигнальний ріг. У кінноті сигнали подавали загнутим доверху ріжком або горном. Грали також і на волинці

Музиканти, які грали на тому чи іншому інструменті, об'єднувалися в колегії (наприклад, флейтистів, скабіляріїв, сирійських флейтисток-танцюристок).

Репертуар театру складався з грецьких комедій і трагедій (tabula palliata) і римських національних п'єс (tabula atellana). Виникнувши під грецько-етруським впливом, театр у Римі став важливим фактором суспільного життя,

Рельєф саркофага: виконавець на подвійній тібії на обряді жертвопринесення бика

значення якого з кожним століттям зростало. Театральні вистави організовувалися під час свят, кількість яких постійно збільшувалася.

Андронік перекладав в основному трагіка Еврипіда та комедіографа Менандра. І хоча його драматичні твори вважаються недосконалими, Андронік вперше познайомив римське суспільство з грецьким театром і пристосував його віршовані розміри до латинської мови.

Андроніка вважали і ліриком. 207 р. до н.е. держава замовила йому гімн на честь Юнони, який виконував у релігійній процесії хор із 27 дівчат. Діяльність Андроніка дещо підняла в очах римлян значення письменницької та акторської професії; письменникам і акторам дозволили утворювати свою колегію. В храмі Мінерви на Авентині їм навіть відвели особливе приміщення для богослужіння. Все ж вони ще довго залишалися в Римі на становищі скоморохів, які зневажалися "порядними людьми".

Ще за життя Андроніка розпочалася поетична діяльність Гнея Невія, який також займався переробкою грецьких трагедій та комедій. Однак Не- вій виступив і як творець римської історичної драми. Оскільки в його п'єсах римляни одягалися в урочистий одяг - тогу з пурпуровою смугою, - його твори називають "претекстами" (tabulae praetexte). Відомі назви двох претекстів "Ромул" і "Кластидій". Невій уперше використав прийом об'єднання двох грецьких комедій в одну римську (так звана контамінація). Він не приховував своїх демократичних переконань. В одній із комедій він іронічно відгукнувся про всесильного тоді Сципіона Старшого; на адресу Метеллів він сказав: "Долею злою Метелли в Римі консули". За свої вірші був ув'язнений і звільнений лише завдяки заступництву народних трибунів. Однак Невію довелося покинути Рим. Він помер у карфагенському місті У тика, коли його обложило римське військо.

Іншим самобутнім представником римської літератури був Квінт Енній (239 -169 pp. до н.е.), родом з Бруттія, учасник Другої Пунічної війни, після неї служив центуріонам на Сардинії, де зустрівся з Катоном Старшим, який привіз його з собою в Рим. Енній отримав римське громадянство, викладав у римських школах, дружив з представниками гуртка Сципіона, самим Публієм Корнелієм, Титом Фламініним, Фульвієм Нобіліором. Головним його твором став "Літопис" (Annales). Він першим увів у латинську літературу гекзаметр (віршований розмір, що базується на певному чергуванні довгих і коротких складів). За прикладом Невія, Енній писав і претексти ("Сабінянки", "Амбракія").

Квінт Енній

Гней Невій

Творчість Еннія не обмежувалася театром. Він приділяв багато уваги також "сатурам" (блюдо, наповнене різними плодами, а в переносному значенні - "суміш"). До них належали вірші різного характеру: казки, байки, епіграми, пародії, легенди, філософські вірші тощо. Серед сатур Еннія зустрічаємо "Суперечку між життям і смертю", епіграми на честь Сципіона, філософські поеми "Епіхарм" і "Євгемер". Енній уславився ще за життя, а після смерті вшановувався як один із кращих поетів.

У його творах дослідники бачать і зародки римської філософії. Енній проповідував матеріалістичне вчення про природу, що приписувалося сицилійцю Епіхарму (поч. V ст. до н.е.), а також поглядів Епікура, що боги не втручаються у людські справи. В "Євгемері" Енній викладає раціоналістичну систему грецького письменника Євгемера (близько 300 р. до н.е.), згідно з якою боги не що інше, як видатні люди, які згодом піддалися обожненню. Таким чином, Енній був першим представником філософського раціоналізму і зневіри в римській поезії. А нападки на релігію в поєднанні з радикальними політичними випадами характеризували і його драми.

Із творів трьох перелічених поетів – Андроніка, Невія та Еннія - до нашого часу дійшли лише уривки.

З І ст. до н.є. з'являються латинські вірші, написані під впливом александризму, напрямку, що виник при дворі Птолемеїв і характеризувався: а) підкресленою ерудицією автора (особливо з питань міфології); б) вишуканістю і витонченістю форм; в) винятковою увагою до особистих переживань, особливо любовних. Він знаходить немало прихильників серед аристократичної молоді. Люди консервативного напрямку виступали за старий, Енніїв вірш, і Цицерон зневажливо називав нових поетів неотериками ("юнаками").

Серед нових поетів І ст. до н.е. особливо виділявся Гай Валерій Катулл (близько 87 - 54 pp. до н.е.), уродженець транспаданського м. Верона. Під впливом грецької та елліністичної поезії він писав вірші в суто александрійському стилі ("Весілля Фетиди і Пелея", дві шлюбні пісні-епіталами).

Особливого значення набули у світовій літературі ліричні вірші Катулла, головні з яких він присвятив своїй коханій Лесбгі. Під цим вигаданим іменем приховувалася аристократка Клодія, сестра народного трибуна 58 р. до н.е. Кохання Катулла проникнуте суперечливими почуттями. "Хоча ненавиджу, люблю", - так розпочинає він свій вірш [Карміна, 85]. Врешті- решт, Катулл розриває з Клодією. Він просить бога вилікувати його від любовної хвороби; він розчарувався в коханні і не побажав повернутися до своєї коханої.

Крім теми кохання, поет пише вірші про смерть улюбленого брата, про друзів, природу. В цих ліричних творах найяскравіше відображено розвиток індивідуалізму в римському суспільстві.

Не обминув у своїх віршах Катулл і гостру політичну боротьбу в Римі. Батько його вважався другом і гостем Юлія Цезаря, сам же поет бував в оточенні антицезаріанської молоді; йому належить декілька різких епіграм на адресу Цезаря й особливо на адресу улюбленця останнього, Мамурри. Правда, в одному з віршів Катулл захоплюється успіхами Цезаря в Британії.

Упродовж багатьох століть зразковими вважалися комедії Тиша Макція Плавта (близько 254 - 184 pp. до н.е.), уродженця Умбрії. Прибувши в Рим, він влаштувався службовцем у трупу артистів, потім займався торгівлею, але невдало, після цього працював за наймом, а у вільний час писав комедії, які продавав, чимало подорожував, зустрічаючись із різними людьми.

Плавту приписують близько 130 театральних творів, але лише 21 із них могли належати йому: 17 збереглися повністю, а від трьох дійшли лише фрагменти.

Сучасні йому події були настільки складні, що політична комедія була досить небезпечною. Тому Плавт взяв за основу не римський побут, а грецький. Дії "паліати" або "комедії грецького плаща" (від раlіит - грецький плащ) проходять у грецьких містах, герої носять грецьку одежу і грецькі імена, є такими ж стандартними типажами.

За компонуванням і характером типів комедії Плавта носили наслідувальний характер, оскільки створювалися під впливом новоаттичних комедій Менандра, Діфіла і Філемона, сюжети яких були, в основному, побутовими. Здебільшого Плавт добирав ті з них, де головну роль грали або хитрий раб-інтриган, який перемагає свого господаря, або гетера, яка стає вільнонародженою громадянкою.

Плавт, вирішивши, що довгі діалоги не підходять для сцени, ввів замість них пісенні партії - монодії, дуети і терцети, перетворюючи комедію у водевіль чи оперету. Для пожвавлення дій він вводив і балетні партії, наприклад, у комедії "Вірш". Майже завжди в його комедіях фігурують дармоїд і звідник. Жіночі ролі були дещо однобічні і виконувалися чоловіками.

До музикантів і танцюристів у Стародавньому Римі ставилися ще гірше, ніж у Греції. Бо в Елладі вважали, що танець - заняття вільних громадян, а в Римі ця думка була деформована. Так, наприклад, Цицерон був переконаний, що ніхто не танцює тверезим, якщо лише він не втратив розум. Більше того, для нього танцюрист - сварливе слово. [Промова на честь Луція Ліцинія Мурени, IV, 13]. Не випадково, змальовуючи похмурий образ диктатора Сулли. Плутарх [Сулла, 2.5] розпо-

Римські танцюристи (І ст. до н.е.)

Тит Макцій Плавт

відає, що в молодості, будучи ще нікому не відомим, майбутній диктатор проводив увесь свій час зі "співаючими мімами і танцюристами".

Проте, коли мистецтво будь-якого із цих танцюристів набувало загальної відомості і вони прославилися, то ставали знаменитостями. Без перебільшення можна сказати, що найзнаменитішими античними танцюристами були Батгииі і Пілад. Обидва на рубежі нової ери. Батилл народився в Александрії, а Пілад - у Фівах. Спочатку вони активно співпрацювали, а згодом їхні відносини стали суперечливими, чому посприяв антагонізм між послідовниками і прихильниками танцюристів. Більше того, Пілада на деякий час вигнав з Рима імператор Август.

Незважаючи на те, що дії комедії Плавта відбуваються в грецьких містах, а герої мають грецькі імена, у них чимало відгуків на римську дійсність. Інколи комічність ситуації створюється тим, що грецькому герою приписують суто римське заняття. Так, про одного грецького старця говориться, що він іде ділити провінції.

Комедії Плавта звичайно видаються за алфавітом. Перша називається "Амфітріон". Коли фіванець Амфітріон перебував на війні, до його дружини прийшли Юпітер в образі самого Амфітріона та Меркурій під виглядом амфітріонового слуги. Через деякий час з'являється справжній слуга, щоб повідомити про приїзд свого господаря, але його виганяють з дому. Така ж доля спіткала й Амфітріона. Дружина не впізнає його і переконує, що її чоловік давно повернувся. Нарешті боги вирішують піти і Юпітер розкриває таємницю Амфітріону. Разом із Меркурієм вони відлітають на небо, а Амфітріон щасливий, що самому Юпітеру сподобалася його дружина.

Велику популярність мала комедія "Хвалькуватий воїн", дія якої відбувається в Ефесі. Головний герой - Пиргополінік - служить у війську Селевка. Він викрадає з Афін дівчину, і в Ефес приїжджає її коханий, який докладає зусиль, щоб звільнити полонянку. Головну участь беруть у цьому раб Паластрой і добрий старець, сусід воїна. Клієнтка старця вдає кохану воїна, призначає йому побачення і він, бажаючи звільнитися від афінянки, відпускає її з багатими подарунками. А в останній дії інтрига розкривається - хвалькуватого воїна під загальний сміх б'ють раби мудрого старця.

У Плавта не було патронів-аристократів, він залежав перш за все від масового глядача, в його комедіях відображалися інтереси і погляди широких кіл міського плебсу. В них знаходимо протест проти лихварства, демократичного чванства, найманої армії.

Сюжети комедій Плавта не оригінальні, але комічні ситуації незрівнянні. Вони легко запам'ятовувалися і подобалися глядачам. Його комедії спричинили значний вплив на розвиток комедійного жанру. Плавт створив мову римської комедії, яка вирізнялася свіжістю та різноманіттям. Штучно користуючись грою

Хвалькуватий воїн

слів, він увів нові образні вислови, вдалі неологізми, пародіював висловлювання, прийняті в офіційній мові та в суді. Багато він запозичив із розмовної мови нижчих верств римського суспільства, не уникаючи крутих слів і солоних жартів. У цьому, напевно, полягала головна таємниця успіху його п'єс, успіху, якого не змогли досягти в майбутньому ні Гай Цецилій Стацій, ні Публій Теренцій Афр. Плавта наслідували впродовж багатьох століть. Комедія нового часу, без сумніву, зобов'язана йому окремими своїми сюжетами і мотивами.

Публій Теренцій (близько 185 - 159 pp. до н.е.) народився в Африці. Хлопчиком його привезли в Рим як раба, але він отримав там грецьку освіту і був відпущений своїм господарем (сенатором Теренцієм Луканом) на волю. Від Теренція збереглося лише б п'єс: "Андрія", "Євнух", "Свекруха", "Брати", "Форміон", "Караючий самого себе". Він, як Плавт, переробляв грецькі комедії із застосуванням контамінацій. Зразком служив майже винятково Менандр. Однак із погляду композиції, мови, психологічних характеристик дійових осіб Теренцій був оригінальним. Він був ближчим до грецьких оригіналів, ніж Плавт. Такі п'єси з грецького життя, як відзначалося, називалися "паліати". Римська публіка його епохи в художньому відношенні дещо виросла: брутальності Плавта почали її шокувати. Але поширення грецької моди відштовхнули освічену частину римського суспільства від тих народних елементів, які містилися у творчості Плавта. З цієї точки зору еволюція від Плавта до Теренція стала регресом.

Теренцій поставив шість своїх комедій, а потім, відчувши недостатність освіченості, поїхав у Грецію, бо, на його переконання, саме там концентрувалися інтелектуальні традиції. Але він не повернувся в Рим, бо помер або в самій Греції, або по дорозі додому.

У Теренція майже немає місцевого колориту римських назв, жодних натяків на Рим. Мова його п'єс набагато витонченіша, приємніша, ніж у Плавта. Прологи до комедій можуть вважатися ранніми зразками римського ораторського мистецтва. Недаремно пізніші римські оратори ретельно вивчали твори Теренція.

Характери в Теренція тонші, складніші і глибші, змальовані в розвитку, інколи з використанням психологічних нюансів.

Сцена з римської комедії

Публій Теренцій Афр

Мораль Теренція не піднімається вище від правил міщанської благопристойності. Але в порівнянні з повною аморальністю Плавта і це було деяким кроком уперед. Помітним був і вплив Теренція на розвиток європейського театру. Але сучасники не надто цінували талановитого драматурга. Ходили навіть чутки, що його багаті і знамениті покровителі самі писали комедії, але, не маючи можливості займатися літературним промислом, віддавали їх Теренцію. Нарешті, публіка вважала його комедії недостатньо смішними, називаючи їх "напів-Менандром". Проте все це не завадило численним постановкам п'єс Теренція.

Значну популярність у римському суспільстві отримала сатира Луцилія (180 – 102 pp. до н.е.). Він викривав на вади тогочасного суспільства: засуджував скупість, розкіш, злочини, але поряд із цим торкався літературних та інших тем. Луцилій застосував їх до своїх творців, щоб вказати на змішану літературу, але з його часу це поняття стосується дидактичних творів, метою яких стало засудження вад і виправлення моралі сучасного поету суспільства. З часів Луцилія сатира стала суто літературним жанром, що отримав свій розвиток у наступну епоху.

Якщо в комедіях римляни побачили самих себе на сцені приблизно в середині II ст. до н.е., то в трагедії це сталося значно раніше. Всі трагіки зверталися в пошуках сюжетів до римської історії. Так, Марк Пакувій із Брундизія на честь тріумфу Луція Емілія Павла після перемоги при Підні 168 р. до н.е. запропонував глядачам трагедію "Павел", а Луцгй Акцій присвятив одну зі своїх п'єс Луцію Юнію Бруту, який звільнив Рим від тиранії Тарквініїв.

Крім комедій, трагедій і сатири, в римському театрі ставили також народні фарси, де пародіювали давні міфи. Глядачі охоче дивилися і міми, запозичені римлянами у південноіталійських греків. Мім містив легкі пісеньки, побутові сцени, гумористичні монологи, танці під акомпанемент флейти.

Зовсім по-іншому, ніж було у Греції, складалося життя римських акторів. Державні чиновники, які відповідали за проведення того чи іншого свята, домовлялися з власниками акторських труп і наймали їх. Римськими акторами були або раби, або вільновідпущеники. Тому ні достойної освіти, ні високого становища не могли набути. Професійне же виховання було надто суворим: за погану гру актора могли навіть побити. Лише наприкінці І ст. до н.е. деяким артистам вдалося заслужити хоча б деяку повагу.

Таким чином, із кінця III ст. до н.е. римська поезія і театр, спочатку наслідувальні, поступово набувають оригінальних рис і розвиваються самостійно. Вони знайомили римське суспільство з новими ідеями, сприяли створенню літературної латинської мови.

Луцій Юній Брут

В архітектурному відношенні були поширені греко-римські типи театральних приміщень. Від еллінізму йому дісталися: розміщення місць для глядачів напівколом, на схилах пагорба, пароди - проходи між глядачами і сценою, а також орхестра. Нові риси, внесені римськими архітекторами: висота сцени до 2,5 м; фасад сцени, багато прикрашений, що створював розкішний і різноманітний фон для акторської гри. У передній стіні сценічного майданчика були невеликі двері, через які людина не могла пройти. Вони вели у підвал і використовувалися для організації видовищ: звідти виходили звірі на бої, що влаштовувалися на орхестрі, перетворюючи її періодично у циркову арену.

Трагедія і комедія не витіснили тих видовищ, які виникли ще в попередні періоди і пов'язувалися з різноманітними римськими святами. До найдавніших видовищ належали різного роду змагання. Вони проводилися в долині між Авентинським і Палатинським пагорбами, де колись, за легендою, римляни викрали сабінянок. Тут ще в ранню епоху влаштовували місця для глядачів у вигляді дерев'яних помостів, що знімалися після закінчення ігор.

Соціальні умови римського життя (приплив багатств, намагання представників знаті залучити на свій бік римський люд, збільшення міського плебсу тощо) сприяли тому, що видовища стали тривалішими, пишнішими та різноманітнішими. Циркові вистави складалися з різних змагань: кулачні бої, скачки на колісницях, біг, показові бої і т.п.

Спочатку цирк розміщувався в низовині між Палатинським і Авентинським пагорбами. Найкращим римським цивільним святом було свято Римських ігор, але з III ст. до н.е. запроваджуються нові вистави. Найпоширенішими стають свята, пов'язані з культом землеробських богів: цереалїі на честь Церери, виналії - свято виноградного збору, консуалії - свято жнив, термінали - свято меж, луперкалії - свято пастухів. Ці свята землеробів і пастухів особливо шанувалися сільським населенням, як відзначалося раніше

На початку ІІ ст. до н.е. запроваджують Аполлонові і Мегалонські ігри, а також флоралії (на честь богині Флори). Вони стали щорічними і регулярними, а їхньою організацією відали курульні едили.

Ігри тривали від 6-7 днів (флоралії) до 14-15 днів (Римські і Плебейські). А загальна тривалість усіх святкових днів цих ігор сягала 76 на рік.

За повідомленням Плінія Старшого, ще за Ромула виникла особлива колегія з 12 чоловік, названа "арвальськими братами" (від "arvalis" - польовий, орючий). Це були представники найзначніших родів, які підтримували культи землеробських божеств: богині урожаю Деа Діа, яку ототожнювали

Кулачні бої

з Церерою, і бога Марса. Знаком-символом жрецького сану був вінок з колосся, обвитий білою стрічкою. Привілей носити такий вінок був пожиттє- вий, і громадянин Риму зберігав право на його носіння навіть у вигнанні або потрапивши в рабство [Природнича історія, XVIII, 6-7].

Щовесни, у середині травня, колегія влаштовувала амбарвалії - свята урочистого обходу полів на честь Марса і Церери. їм приносили в жертву свиню, вівцю і бика, причому під час приватних жертвоприношень - молодих тварин, ще годованих молоком, а на офіційних урочистостях - дорослих тварин.

Римські свята поділялися на загальнодержавні і свята нижчого розряду, офіційні і сімейні, сільські і міські, постійні і непостійні. їх програми упродовж століть змінювалися: до постійних елементів додавалися заходи видовищні і розважальні. Це могли бути бої гладіаторів, з дикими звірами в амфітеатрі, перегони на колісницях у цирку, театральні вистави.

З особливою пишністю справлялися загальнодержавні свята. Так, з 153 р. до н.е. традицією в Римі й Італії стало святкування Нового року, коли на посаду вступали новообрані консули: спочатку з 1 березня, згодом 1 січня. Це свято відзначалося весело і безтурботно, обмінювалися подарунками і побажаннями. Спочатку дарували один одному фрукти і солодощі, але з часом подарунки ставали все дорожчими і навіть з'явився звичай дарувати на Новий рік гроші.

Найменше свят було влітку: сільськогосподарські роботи не залишили часу для свят. Найвідомішим і найпопулярнішим було свято грудневих сатурналій, що святкували і в місті, і в селі 5 днів на честь давньоіталійського бога посівав і землеробства Сатурна. Римляни вірили, що легендарні "Сатурнові віки" були часом рівності і свободи, без рабства. Тому свято було святом вседозволеності. Навіть дозволялися рабам жарти на адресу своїх господарів. Раби сідали бенкетувати, а господарі обслуговували їх за столом. У сатурналії римляни неодмінно обмінювалися подарунками. До традиційних подарунків належали символічні воскові свічки, глиняні фігурки, статуетки або рельєфні зображення. Походження такого звичаю пов'язують з давньою практикою жертвоприношення: замість живої людини богові приносили у жертву її зображення у вигляді маленької ляльки або навіть свічки, бо грецьке слово "fos" означало і людину, і свічку. Але з часом римляни почали обмінюватися різними подарунками - від найскромніших і до більш дорогоцінних.

До найстаріших і важливих належали Римські або Великі ігри, що святкувалися щорічно з 4 вересня і тривали спочатку 4, а згодом цілих 16 днів (4-19 вересня).

Римські скакові колісниці

Менше ясності - про походження знаменитих Секулярних ігор, що влаштовувалися раз на сторіччя для святкування ювілею Рима і почалися з 249 р. до н.е. Наступні були проведені в 149 р. до н.е., що нібито відповідало столітнім ювілеям міста (якщо приймати за рік заснування його 748 р. до н.е.). Проте наступні ігри були проведені в 17 р. до н.е., при принципаті Августа. При імператорі Клавдії "столітні ігри" провели в 47 р. до н.е. з нагоди 800-річчя Вічного міста, а згодом їх святкували хаотично, за волею того чи іншого імператора.

Не чужими римлянам були і сімейні свята: весілля, народження дитини, похорони, дні народження. На дні генія покровителя тієї чи іншої людини приносили йому жертву і складали пісні з побажаннями благополуччя, щастя, довгих років життя. Вони називалися "генетліаками".

Кожне свято складалося з декількох відділень: 1) урочистий хід на чолі з магістратом, який влаштовував ігри, що називався помпою; 2) безпосередні змагання в цирку, скачки, забіги колісниць; 3) сценічні вистави в театрі п'єс грецьких і римських авторів. Завершувалися вистави бенкетом, масовим пригощанням, часом на кілька тисяч столів. Організація ігор вимагала великих коштів. Наприклад, на проведення Римських ігор виділяли в середині І ст. до н.е. 760 тис. сестерціїв, Плебейських ігор - 600 тис., Аполлонових - 380 тис. Як правило, грошей, виданих зі скарбниці, не вистачало і магістрати, які відповідали за організацію ігор, вносили власні кошти, що значно перевищували виділені суми.

Із 76 святкових днів близько 50 відводилося на театральні вистави. Деякі з них, наприклад, Аполлонові ігри, флоралії, майже повністю складалися зі сценічних вистав. Велика кількість сценічних днів у системі публічних видовищ засвідчує значну роль театру в суспільному житті Риму II-I ст. до н.е.

Поряд із цирковими з'являються інші видовища, які згодом проводилися в римському амфітеатрі В Етрурії ще в пору розквіту етруських міст були популярними гладіаторські ігри, які спочатку пов'язувалися із заупокійним культові. Над могилами померлих аристократів полонених воїнів змушували битися на смерть. Згодом ці криваві видовища перемістилися в амфітеатри. Перших гладіаторів називали бустуаріями, що свідчить про зв'язок боїв з поховальними обрядами (bustum - вогнище для спалювання тіла померлого або могила). Звичай гладіаторських боїв прийшов з Етрурії або Кампанії, а сам термін походить від слова gladius - меч. Перші бої ще зберігали зв'язок з поховальними обрядами. У 264 р. до н.е. такі бої влаштовували сини Луція Юнія Брута на його похороні на Бичачому форумі. Звичай прижився і з тих пір на похоронах видатних римлян влаштовува-

Гладіаторський бій

ли ігри гладіаторів. Так, у 62 р. до н.е. Квінт Цецилій Мгттел Сципіон відродив криваві бої гладіаторів на пам'ять про прийомного батька. Цікаво, що Спартак при похованні свого сподвижника Крікса на честь загиблого змусив 300 полонених римлян битися на смерть. З І ст. до н.е. гладіаторські ігри організовувалися або державною владою в особі едилів, або приватними особами за свій рахунок; пізніше ігри влаштовували імператори.

Число гладіаторів постійно зростало. В іграх, організованих синами Брута, брали участь три пари бійців. Коли бої перетворилися чисто у видовища, довелося обмежувати кількість гладіаторів до 120 за один раз. Проте ці обмеження чітко не виконувалися і на іграх, влаштованих Октавіаном, на арену вийшло 600 гладіаторів, але й це не було межею: після перемоги над даками імператор Траян відсвяткував перемогу, змусивши битися 10 тис. бійців.

Спочатку озброєння гладіатора складалося зі списа, шолома, довгого прямокутного щита і поножжя. Поступово озброєння змінювалося: праву руку захищала маніка - довгий рукав зі шкіри або металу аж до плеча. Гладіатор, озброєний мечем і щитом, бився з ретіарієм, який тримав у руках тризубець і сітку: його завданням було накинути на суперника сітку і вразити його тризубцем. Гладіатор-лаквеарій виходив на арену з петлею і намагався накинути її на того, з ким бився. Гладіатор-гопломах мав важке озброєння, а гладіатор-андабат бився у глухому шоломі без отворів для очей, наносячи удари часто мимо і веселив публіку. Знали римляни й інші різновиди гладіаторів: мірмілона - бійця у галльському озброєнні із зображенням рибки на шоломі; дімахера - гладіатора, який бився двома мечами.

Бої гладіаторів, їхнє озброєння, обладунки і бої з дикими звірами

Тіла вбитих гладіаторів виносив особливий раб - лібітинарій. Інший, конфектор, добивав поранених звірів. Гладіатор, який уперше перемагав свого суперника, отримував табличку зі слонової кістки, де було написано його ім'я та ім'я господаря школи, де він навчався - латиністи. Заслуживши певну кількість таких табличок, гладіатор опинявся в групі ветеранів, маючи право на почесну відставку. А життя пораненого залежало від волі глядачів. Він міг просити зберегти йому життя, піднімаючи вказівний палець. Якщо його поведінка глядачам не подобалася, вони кричали "Добий" і опускали вниз великий палець.

Як і видатні актори, гладіатори користувалися успіхом у римських матрон, яким імпонувала їхня сила і слава.

Організація видовищ вимагала значних коштів: для купівлі або найму гладіаторів, доставки необхідної кількості звірів, чим займалися намісники провінції. Такі видовища були небезпечними не лише для гладіаторів, але й для глядачів, що інколи ставали жертвами. Паралельно розвивалося і цькування звірів, що частково пов'язувалося з гладіаторськими іграми. Перше таке видовище належить до 186 р. до н.е., коли в Рим завезли африканських звірів.

Великою приманкою для глядачів були дикі звірі. З ними римляни знайомилися поступово, у міру розширення своїх завойовницьких походів і торговельних експедицій. Звірів привозили в Рим усе більше, потреба в них зростала, оскільки бої гладіаторів з дикими тваринами стали улюбленою розвагою для жителів Вічного міста. Зі слоном римляни вперше зустрілися під час війни з царем Бпіру Пірром, у 280 р. до н.е. Інших тварин (носорога, тигра, змію завдовжки близько 20 м тощо) римлянам показували в театрах і амфітеатрах, влаштовуючи публічні видовища. Показували також дресированих тварин: звірі могли навіть ходити по канату. На загальний огляд виставляли не лише живих звірів, але й скелети і окремі кості, незвичайні за своїми розмірами. Так, у 58 р. до н.е. Марк Емілій Скавр доставив з Іудеї в Рим скелет морського чудовиська, згодом скелет кита, крокодила, бегемота тощо.

Гладіатори вибиралися із засуджених злочинців, військовополонених, рабів, які завинили перед господарем. Особливі наглядачі вчили їх битися. Пізніше з'являється навіть професія вчителів гладіаторського мистецтва і відкриваються гладіаторські школи.

Гладіаторські ігри мали такий успіх у Римі та Італії, яким не користувалися драматичні вистави. Це вказує на те, що елліністичний вплив не проникав глибоко в римське суспільство, охоплював лише обмежені кола, а місцеві звичаї, пов'язані з далекою старовиною, зберігали попереднє своє

Бій гладіаторів з дикими звірами

Перегони на колісницях у цирку

значення і ставали дедалі популярнішими. Римляни захоплювалися, хоча й не так як гладіаторськими боями, і спортивними видовищами, особливо виступами атлетів, грою в кулі (деталі її невідомі). Існували в Римі і змагання з бігу. Пліній Старший розповідав, що в цирку деякі витримують біг на дистанцію 160 тис. кроків (близько 237 км), а в 59 р. до н.е. восьмирічний хлопчик пробіг з обіду до вечора 74 тис. кроків або приблизно 111 км [Природнича історія, VII, 84].

Грецьку традицію кінних змагань продовжували в Римі циркові ігри. Великий цирк побудований між Палатинським і Авентинським пагорбами, вірогідніше, в епоху царів. Це приміщення завдовжки 644 м і завширшки 123 м могло вміщати 260 тис. глядачів одночасно, а після реконструкції при Траяні - навіть 300 тис. Останні циркові змагання в Римі були проведені після падіння імперії на Заході: організував їх у 549 р. король остготів Тотила.

Змагання починалися з урочистої процесії, що спускалася з Капітолію через Форум до Великого цирку. Упродовж дня відбувалося від 12 до 24 заїздів, у якому брало участь від 4 до 12 колісниць, запряжених зазвичай четвериком коней. Протяжність одного кола (заїзд складався з 7 кіл) становила 568 м. Організатор змагань опускав білу хустинку - сигнал розпочинати заїзд. Сім дерев'яних куль ("яєць") слугували своєрідним лічильником: після кожного подоланого кола спеціально прикріплена до нього людина виймала або опускала кулю. Одна куля, що залишалася, означала: тепер розпочинається відчайдушна боротьба за перемогу.

За кольором туніки візника можна було зрозуміти, за яку з чотирьох команд (чи партій) він виступав: за червоних, білих, синіх чи зелених. Най- прудкіших коней вирощували на кінних заводах в Апулії, Калабрії, Іспанії та Північної Африки.

Якщо на арені щось проходило не за правилами, глядачі обурено вставали з місць, розмахуючи тогами, – це було знаком для тимчасового припинення змагань. Траплялося, що глядачі йшли на хитрощі, зловживаючи цим правом: якщо улюбленець публіки відставав, глядачі вставали, намагаючись припинити перегони.

У цирках було завжди багатолюдно; охоче бували тут і жінки. У цирку укладали парі, робили ставку на ту чи іншу упряж – сотні молодих людей розорялися і пускали на вітер статок своїх рідних. Тому за цирковий азарт деякі римляни критично ставилися до змагань.