ОСОБЛИВОСТІ ЕТРУСЬКОЇ КУЛЬТУРИ

Своєрідність суспільно-політичних відносин етрусків значною мірою вплинула і на особливості розвитку їхньої культури. Століттями мистецтво Етрурії наслідувало грецькі традиції, тому етруська культура є ніби перехідною ланкою від грецької до римської. Витончена простота рідко розставлених колон у будівлях створила т. зв. тосканський ордер. У витворах скульпторів відчувався азійський стиль: така ж приземкуватість, така ж мускулатура, поворот обличчя в профіль. Зате надзвичайно своєрідною була етруська кераміка. Теракотові вази з численними фантастичними фігурами свідчать про розквіт художньої творчості етрусків, до якої Рим не піднісся ніколи.

Найповніші свідчення збереглися з історії етруського мистецтва. На основі залишків будівель, теракотових облицювань, фресок, настінного живопису можна судити про значну художню цінність етруських пам'яток мистецтва.

Глиняна етруська посудина

Серед них виділяються саркофаги етруських лукумонів із вирізаними на камені і мармурі людськими фігурами. У м. Дере відкрито родовий склеп римської династії Тарквініїв. Напис на гробниці можна розібрати: "Knevie Tarchunies Rumach" (Гней Тар- квіній Римський).

Для розуміння стилю етруського мистецтва важливе значення має мармуровий саркофаг Валумніїв у Перуджі з написом: "Volumnius violens Cafatin natus" (Тут спочиває Публій Валумній Неприборканий, син Кафатин).

На стелі гробниці зображені голова Медузи, два крилатих генії смерті, голови зі зміями. Барельєфи на саркофагах увінчані статуями небіжчиків. На барельєфах змальовані сцени з міфології: з Троянської війни, міфів про Геркулеса. Чітко видно квіти, постать хлопчика і воїна зі щитом, флейтиста, урни з гірляндами винограду. Знаменитими стали бронзові статуї етруського воїна, і римської вовчиці та теракотові статуї на саркофагах і статуя Аполлона з Веїв. До речі, міфологічні сюжети і художні мотиви у творах етруського мистецтва мають східне чи грецьке походження.

В етруських гробницях, розписаних фресками, обставлених меблями і багатим начинням, наповнених розкішними поховальними подарунками, втілена думка, що життя не закінчується з настанням смерті, а продовжується в цих "вічних будинках", але в іншій формі. У жодного іншого стародавнього народу, крім єгиптян, культ мертвих не займав такого чільного місця. Пліній так описав гробницю Порсени: "Порсена похований поблизу Клузіума, і на його могилі споруджений монумент висотою в 15 м, а довжиною і шириною - 90 м. Її внутрішня частина переповнена такою масою ходів, що, не взявши з собою клубок ниток, можна ніколи не вибратися із цього лабіринту. Над цією прямокутною будовою підносяться п'ять пірамід: одна посередині і чотири по кутах, кожна по 45 м у висоту і 23 м в основі Зверху на них покладений мідний круг з бронзовим ковпаком, від якого опускаються на ланцах дзвони, звук яких чути здалека. На колі розміщені ще чотири тридцятиметрові піраміди, на яких лежить нова основа, а над нею поставлено ще п'ять пірамід, майже рівних за висотою всій іншій будівлі".

Етруський саркофаг із Цере

Могильний курган етруської знаті

Найбільше гробниць було розкопано археологами-любителями та шукачами скарбів у XIX ст., зокрема знаменита гробниця в некрополі Дере відкрита патером Реголіт і генералом Гелассі.

При покійниках знайдено оздоблене поховальне ложе, оббитий бронзовими пластинками трон, лавка для ніг, бронзовий посуд, прикрашений головами грифонів (фантастичних істот). Усе це було свідченням розкоші етруських аристократів.

Гробниці мали круглі камери, що символізували небесну сферу, а похований у такій гробниці зараховувався до царів, богів. Стовп у центрі гробниці уособлював зв'язок трьох сфер космосу - підземної, наземної і небесної.

Гробниці не були однаковими. Іноді вони складалися із кам'яних блоків, а зверху покривалися землею. Утворений пагорбок оточувався невисокою кам'яною загорожею. Такі могильні споруди називалися тумулуси (від лат. tumulus – могильний пагорб, курган). Інші гробниці нагадували печеру: у туфовій скелі вирізалася камера, яка оброблялася. З IV ст. до н.е. почали будувати великі приміщення, у стінах яких були ніші для урн з попелом померлих. У скелях вирубували гробниці іншого виду - прямокутні приміщення, з'єднані між собою драбиною. Фасади таких гробниць виглядали по-єгипетськи: вони звужені до гори і увінчані масивно розчленованими фризами. Посередині стіни завжди облаштовували фальшиві двері, що звужувались догори, також обрамлені вузьким валиком карниза. У деяких печерних гробницях облаштовували ніші для урн. Інколи урну не ставили у колумбарій, а закопували в землю. Над нею ставили пам'ятник у формі невеликого прямокутного стовпа з капітеллю або конусом на високому цоколі

Про давність світогляду етрусків свідчать і канопи - посудини для зберігання попелу померлих, безпрецедентне явище в античному мистецтві. Посудини для праху з рисами людини, так звані лицьові урни,

Демон смерті забирає душу. Етруський живопис VI ст. до н.е.

відомі у багатьох народів (давніх троянців, стародавніх германців на Рейні), але вони являли собою лише посудини-обличчя. В етрусків же - це складний конгломерат форм давніх і сучасних.

Таке ж поєднання властиве і для розписів гробниць, які розкривають багату картину потойбічного світу: тут зображення бенкетуючих, які насолоджуються вічним святом життя, рибалять і полюють, займаються спортом, змагаються в бігу і боротьбі. Але розписи етруських гробниць не можна вважати лише "картинами життя". Вони складаються в струнку, розвинену і складну систему релігійно- міфологічних уявлень, які і до цього часу ще не зовсім ясні.

Незважаючи на те, що все мистецтво архаїчної Етрурії відоме нам за гробницями, воно переповнене оптимізмом. Навіть саркофаги пронизані живим диханням надії і віри. Саме цей жанр античного мистецтва вперше з'явився в етрусків, бо лише в одному грецькому місті, в Клазоменах, створювалися розписні глиняні саркофаги, але вони були іншими - прикрашувалися по верхній площині символічними сценами. Етруські ж майстри зображали померлих як живих, їхні очі широко розплющені, обличчя радісно усміхаються. Обіймаючи один одного, вони бадьоро жестикулюють, забуваючи про те, що їхнє ложе - смертна постіль, з якої вже не можна підвестися.

З IV - Ш ст. до н.е. живопис етрусків ще більше вдосконалюється, збільшується кольорова гама, ускладнюється композиція, посилюється динамічність зображення фігур. Так, у розписі гробниці Тарквіїнів представлена амазономахія ("битва з амазонками"). Живопис стає ще емоційнішим і драматичнішим: криваві битви, кров, що ллється з рани, жертвопринесення. Це говорить про те, що смерті стали боятися, з'явилося відчуття страху перед загробним світом, повіяло холодним жахом царства мертвих.

Будували етруски також численні храми, присвячені своїм богам. Верховним богом був Вертумн, функції якого маловідомі. З етруських богів відомі: Нортія - богиня долі, Сефлаус - бог вогню і ковалів. Фуфліус – бог вина. Пізніше з'явилася етруська трійця: Тінія (Tinias), Уні (Uni) і Мінерва (Minerva), які згодом перетворилися в римських Юпітера, Юнону і Міперву.

У жертву богам приносили зерно, вино, плоди, олію, тварин. Під час сімейної трапези на стіл чи на вогнище ставили маленьку чашечку з їжею для демонів - покровителів будинку. На поховаль-

Канопа з Сартеано. Теракота. VI ст. до н.е.

Етруски у поховальній процесії

них тризнах знатних людей у жертву богам приносили полонених. Із цього обряду в етрусків розвинулися гладіаторські ігри.

Оскільки етруски будували свої храми з дерева і цегли-сирцю, до нашого часу вони не збереглися. Встановлено, що вони були квадратні, оточені колонами з трьох сторін, розміщувалися на високій платформі і відкривалися глибоким портиком зразу ж у три приміщення. Як зосередження всього потаємного, сакрального, етруський храм був по краях даху прикрашений теракотовими апотропеями - масками Медузи Горгони, супутників Фуфліуса-Діоніса - сатирів, силепів і менад. Вони повинні були оберігати внутрішнє приміщення храму від втручання злих богів і демонів. Фронтони, як і в греків, заповнювалися фігурами, виготовленими з теракоти, а не з каменю.

Перший храм римлян і головну їхню святиню - храм Юпітера, Юнони і Мінерви на Капітолії - побудували етруски.

Але наприкінці VI ст. до н.е. розпочинається послаблення, а потім і розпад етруської федерації, обумовлений рядом причин внутрішнього і зовнішнього характеру. Між етруськими містами йшла постійна боротьба на ґрунті торговельного суперництва і захоплення земель. При наявності клієнтства і рабства не могло бути спокою також і всередині самих етруських міст.

До внутрішніх причин додалися зовнішні: загальний занепад Середземномор'я у зв'язку з греко-перськими війнами, посилення греків, які розгромили персів і союзників етрусків - карфагенян. До того ж етруська династія Тарквініїв була вигнана з Рима, етруски були розбиті сиракузьким тираном Гієроном, а з півночі Етрурію спустошували кельти (галли). Етруська федерація поступово розпадалася, а з V ст. до н.е. керівна роль у Північній Італії починає переходити до латинської федерації на чолі з Римом.

Тому етруське мистецтво почало змінюватися у зв'язку з втратою його творцями колишньої могутності. Все частіше в творіннях етрусків проявляється меланхолія і смуток. Думка про загробне життя з радісної стає гнітючою, а скульптури і розписи з гробниці переповнені журбою чи тривожними очікуваннями, як "Матерматута" з Кьянчіано або голова юнака з Веїв ("Малавольт"). Гробниці стають похмурими, їх переповнюють химери й інші чудовиська.

У загробне життя вірили не більше як в ілюзію. Однак етруски гарячково намагалися забезпечити собі безсмертя в потойбічному світі. Свідчення цього - численні бронзові дзеркала з гравійованими малюнками на тильній стороні Дзеркало, яке вважалося двійником душі людини, повинне було забезпечити її безсмертя. Одне з дзеркал зображувало Калхаса - провидця і чарівника, який ворожив на печінці вівці, принесеної в жертву. До речі, етруські провидці -

Тарквіній і Мастарна. Етруський живопис

Ручка кришки урни-цисти, де зображені етруські воїни V ст. до Н.Є.

гаруспики, носи етруського вчення, викладеного в "Священних етруських книгах", користувалися великим визнанням. Вони дізнавалися про волю богів за польотом птахів, клюванням священних курей, нутрощами тварин, блискавками тощо.

Змінилося й оздоблення гробниць. Небіжчики розміщувалися в нішах, а все начиння і речі втратили натуральність - їх не можна взяти в руки, зрушити з місця. Все ніби "прилипло" до стін приміщення, зникло з простору, стало вічним. Покійники вже не могли встати і прогулятися по кімнаті.

До III ст. до н.е. всі етруські міста були завойовані Римом, і в мистецтві етрусків пануючим стає глибокий песимізм. Етруски були переконані, що їм для життя відведено лише десять "століть". Наступали останні століття, і передбачення видимо підтверджувалися. Тому в скульптурах численних саркофагів мляві, безвольні пози, заплилі тіла, прозвані римлянами "жирними етрусками". Вражають й обличчя скульптур. Некрасиві, позбавлені енергії життя, вони дивляться на нас із глибоким смутком, уважним, проникливим поглядом. Мистецтво портрета стояло в етрусків на небувалій висоті: у кожному обличчі, кожному погляді передано неповторний душевний світ – світ неясних відчуттів, суперечливих почуттів, ірраціональних психологічних глибин.

Про майстерність і психологізм етруських майстрів свідчать і три фігурки з кришки бронзової урни-цисти (ящик, скриня, шкатулка). На ній два воїни несуть убитого соратника. Війна зображена в буденному вигляді, але виражає весь біль утрат і драму цілого народу, який опинився під римським пануванням.

Крім некрополів, шедеврами етруського мистецтва вважаються міські ворота. Вони замикали стіни міста і захищали від чужих його священний простір, який був під покровительством богів. На воротах у Перуджі (арка Августа) зображено фриз із тригліфами і метопами, який можна сприйняти як фасад храму з символом щита неба – в його інтерколумніях (простір між колонами). Інші ворота в Перуджі, ворота Марція, теж мають стосунок до богів і неба. Вхідний прогін увінчаний балюстрадою, за якою видно богів на чолі з Зевсом-Тинією. Вони зустрічали всіх, хто входив у місто.

Арка Августа в Перуджі

Ці ворота стали символічними для долі етрусків. Боги ніби охоплюють своїм благословенням римлян, які прийшли в етруські міста. Етруски змирилися зі своєю долею, і римляни стали для них співгромадянами. Тому, якщо б на краях тоги Авла Метелла ("Оратора") не було написано його етруське ім'я, ніхто б не розгледів у ньому етруска. В етруському мистецтві останнього століття до нашої ери стає неможливим відрізнити етрусків від римлян. Авл Метелл і є етруском-римлянином.

Мистецтво етрусків суттєво вплинуло на сусідні з ними племена і сприяло розвитку різних гілок італійського мистецтва. Особливо багато елементів етруської культури перейняли римляни. Так, римський звичай оточувати магістрів лікторами з пучками різок і сокири – етруського походження. З Етрурії римляни запозичили крісло зі слонової кістки для римських магістратів, звичай обрамляти одежу пурпуровою смугою, проводити тріумфи. Деякі римські боги теж етруського походження: бог війни Марс - це етруський maris, а бог морів Нептун - етруський nethuns. З релігійних ритуалів римляни запозичили ворожіння на нутрощах тварин, за небесними знаменнями (блискавкою, польотом птахів) тощо.

Однак самі етруски успадкували від римлян досконаліший плуг, мідну монету (ас), одежу (тогу), форму будинку з вогнищем, римські цифри.

Розглянувши особливості політичного розвитку та культури етрусків, повернемося до проблеми їхнього походження. У Новий час, згідно з трьома поглядами на походження етрусків античних авторів, склалися такі теорії:

1. Одним із перших східне походження етрусків розвинув Демпстер (1579 - 1625 pp.), якого вважають родоначальником етрускології. Його підтримали у XVIII ст., а в XIX ст. ця теорія знайшла захист і в орієнталістів. Так, англійський вчений Конвей висунув гіпотезу, що в кінці II - на початку І тис. до н.е. банди лідійських піратів рушили до західного узбережжя Італії, на північ від Тибру, де підкорили собі місцеві племена умбрів і розселилися по Італії.

Італійський дослідник Дукаті вважав тирренців жителями малоазійського узбережжя і островів Егейського моря (Лемнос). У VIII ст. до н.е. вони вирушили на захід, й оскільки південь Апеннін був зайнятий греками і фінікійцями, то вони зупинилися в родючій і багатій металом

Жирний етруск. Скульптурне зображення II ст. до н.е.

Ворота Марція в Перуджі

Тоскані. А на початку VII ст. до н.е. тут з'явилася їхня італійська метрополія - м. Тарквінії. Колоністи не були єдиним народом і тому злилися з місцевим населенням, яке розмовляло середземноморською, а не індоєвропейською мовою. Прихильником цієї теорії був і відомий російський вчений В. І. Модестов, який написав працю "Вступ до римської історії".

Цікавою є думка Руже і Масперо, які ототожнювали Турша з турсенами чи тусками, тобто етрусками.

Східна версія походження етрусків підтверджується античною традицією, малоазійським корінням етруської мови, схожістю етруських гробниць у скелях із гробницями у Малій Азії, системою етруських ворожінь, що нагадують вавилонські (за печінкою тварин), стилем зображень, подібним до крито-мікенського і ранньогрецького.

Однак існують і протилежні аргументи. Якщо тирренці були піратами, то як вони змогли завоювати майже всю Італію і створити високу своєрідну культуру? Як цей народ міг прибути в Італію морським шляхом? Чому вони висадилися на північ від Тибру, минувши Кампанію і Сицилію (грецька і фінікійська колонізація відбувалася в той самий час, і вони не могли встановити ще повного контролю над цими районами)? І нарешті, східні елементи в культурі могли бути запозичені.

2. Північну теорію походження етрусків першим розвинув Фререт, який вказував на близькість назв "расенна" і "рети". Німецький історик К. Нібур вважав батьківщиною етрусків Альпи. Гіпотезу про заальпійське походження етрусків розвивали також Швеглер і Моммзен. З археологів її підтримував Гельбіг, який зазначав, що етруски прийшли з Ретійських Альп на зміну носіям культури Вілланови.

Із пізніших дослідників подібні погляди висловлювали Мейєр і де Санктіс. Останній вбачав протоетрусків у жителях террамар. А після відкриття хетських пам'ятників Нагара висловив припущення, що хети і етруски – споріднені народи. На його думку, етруски переселилися в Італію з причорноморських степів через Дунай, Саву і Драву.

3. Теорія автохтонності виникла значно пізніше. Одним із перших її обґрунтував Мікалі (1769 – 1844 pp.). Її захищали також Белох, Лест і Шухард. З лінгвістів цю теорію розвивали італієць Громбетті, росіянин М. Я. Марр, який найдокладніше ії проаналізував. На думку академіка

Ворожіння на нутрощах тварин (гаруспиції)

Пеласгічні пам'ятки у Волатеррі та Вейях

Mappa, етруски й італіки - два послідовних етапи розвитку давнього населення Італії, в якому прийшлі елементи відігравали другорядну роль, яка передувала так званій сім'ї індоєвропейських мов. Але це положення не може служити доказом автохтонності етрусків.

4. Останнім часом широке розповсюдження отримала теорія, яка значною мірою примирює гіпотези про автохтонність і міграційність етрусків. Суть її полягає у двоетапності переселення тирренів. Спочатку тиррени - населення малоазійського походження – переселилися на о. Сардинія. Визнаючи пеласгів історичною реальністю, можна вважати, що їхнє переселення в Італію належить до віддаленої історичної епохи.

Переселившись, вони змішалися з місцевим населенням Апеннінського півострова. Тиррени ж із Сардинії переселилися на північ Італії - в район Популонії, але тут не затрималися (не знаходять етруських гробниць камерного типу VII ст. до н.е.) і рушили на південь, захопивши Бтрурію і Лацій, де проживали пеласги і місцеве населення. Тому нова культура, яку з 700 р. до н.е. можна називати етруською, була своєрідним поєднанням пеласгоіталійської (віллановської) і тирренської культур. Отже, не можна говорити про автохтонність етрусків, як і пеласгів.

У розвитку етруської й італійської культури немалу роль відіграли грецькі колонії в Італії. Греки принесли з собою досконаліші методи обробітку землі, алфавіт і полісну форму державного устрою. їхній алфавіт сприйняли не лише етруски, але й за їх посередництва - також умбри, оски і латиняни. Грецьке місто-держава послужило зразком для жителів давньої Італії. Італійці, крім цього, охоче перейняли грецьких богів, ототожнюючи їх із власними місцевими божествами. Латинський Вейовіс, озброєний луком і стрілами, уподобився грецькому Аполлону, а в латинській Венері побачили подібність з грецькою Афродітою. Доволі рано в Італії почали поширюватися грецькі міфи, особливо міф про втікачів морем троянців на чолі з Енеєм - засновником Рима.