РИМСЬКА НАУКОВА І ХУДОЖНЯ ЛІТЕРАТУРА

Вихідним пунктом римської літературної творчості служила греко-елліністична література. Спочатку це була перекладна і компілятивна література, а вже пізніше з'явилася самобутня римська. Особливої майстерності римляни досягли у політичних памфлетах, промовах та історії.

Політичний момент найповніше відображений у промовах та історичних працях. Фрагменти промов та історичних творів в "Origines" Катона - свідчення розвитку соціально-політичного життя в Римі. За свою тривалу політичну кар'єру він виголосив численну кількість промов. Найважливіші з них наприкінці життя Катон літературно опрацював і видав. Таких було не менше 150, а збереглося лише 80 уривків. Ці промови дають можливість скласти уявлення про Катона як письменника і оратора. Попри деяку архаїчність мови, в них уже наявний елемент художності. Його промовам властиві виразність, дотепність, винахідливість, влучні порівняння, приказки і прислів'я.

Катон був зразковим сім'янином і сам займався освітою свого сина Марка, написавши з цією метою так звану енциклопедію знань, необхідних для молодого римлянина (твори з медицини, красномовства, юриспруденції, військової справи). Окрім навчальних посібників, Катон написав історичний трактат "Походження" - перший нарис історії Рима та Італії, написаний латинською мовою. А трактат "Яро сільське господарство" змальовує образ сільського господаря, бережливого до скупості. Його принцип: що дорожче 1 аса - надмірне. З ідеєю максимальної економії грошей і припасів пов'язана також ідея максимальної експлуатації рабської праці. До рабів Катон безпощадний: нехай їдять менше, а працюють якомога більше. Безлад, розбещеність моралі, падіння дисципліни він бачив повсюдно, в тому числі в сучасній йому римській армії. Про це він прямо пише в трактаті "Про військову справу", який читав ще імператор Адріан на початку П ст. н.е., але який до нас не дійшов.

Іронія долі полягала в тому, що старанний гонитель всього грецького, Катон сам не уникнув впливу грецької культури. Наприкінці життя навіть вивчив грецьку мову, в трактаті "Походження", слідом за грецькими авторами, він пов'язує історію Італії з історією греків: латинь - діалект грецької, а сабіняни ведуть своє походження від спартанців і цим пояснюється суворість їхніх звичаїв. У праці "Про сільське господарство" він часто використовував грецькі джерела, рекомендуючи викладені в них практичні способи ведення господарства.

Бурхливий період громадянських війн проявився в розквіті політичної публіцистики. Політичні діячі, які брали активну участь у суспільному житті, все частіше бралися за перо, щоб захистити власні погляди чи виправдати свої дії. Наприклад, Гай Гракх у творі "До Марка Помпонія" не лише розказує про своє життя, але й обґрунтовує мотиви своєї реформаторської діяльності.

Настала черга й автобіографій римських нобілів. Так, консул 101 р. до н.е. Квінт Лутацій Катулл написав працю "Про моє консульство і діяння", де заперечує громадську думку, яка приписувала честь перемоги під Верцеллами виключно Марію, і нагадує про власні заслуги.

Читач

Римський письменник

Приблизно в той самий час написав свою біографію Марте Емілій Скавр, один із видатних лідерів оптиматського угруповання. Такою ж апологетичною тенденцією пронизана й автобіографія Публія Рутилія Руфа, який грецькою мовою написав також історію Риму та його часу. Залишив мемуари і Сулла: в них змальовував себе обранцем долі, "щасливчиком", якого супроводжувала удача, тощо.

Рим епохи громадянських війн наводнили памфлети, які, на жаль, нині повністю втрачені. Найбільше за усіх про памфлети і панегірики дбав Помпей: з його подачі писали антицезаріанські брошури вільновідпущеник Луцій Вальтацилій Питомій, Цецина; похвальбу Помпею виносив його особистий історіограф Феофан з Мітилени. Із сатирою проти тріумвірів виступив Марк Теренцій Варрон ("Триголове чудовисько"). Були свої захисники і в Цезаря в особі його офіцерів Авла Гірція, Корнелія Бальби і Гоя Оппія, які писали панегірики диктатору.

У республіканський період з'являється і римська історіографія. Так, Публій Семпроній Аселліон описав у "Книзі діянь" історію свого часу, взявши за зразок "Історію" Полібія: це прагматична розповідь із поясненням внутрішнього зв'язку подій.

Істориком іншого типу був Луцій Целій Антипатр, учитель риторики і знавець права, автор монографії про Другу Пунічну війну. Він узяв за основу не працю Полібія, хоча добре її знав, а твори елліністичних істориків з їхньою патетикою, любов'ю до сенсації, до надзвичайного, щоб вразити слухача і читача. Зміст монографії згруповано навколо двох дійових осіб - Ганнібала і Сципіона. Розповідь насичена пророчими снами, незвичайними знаменнями, довгими урочистими промовами героїв тощо. І хоча Цицерон не підтримував стилю викладу Антипатра, однак цінував його письменницький талант.

В епоху Сулли "молодші анналісти" взялися заповнювати прогалини в історичних матеріалах власними вигадками, намагаючись зробити розповідь захоплюючою. Так, Квінт Валерій Анціат наводить настільки перебільшені дані про втрати суперників римлян у війнах, що вже Тит Лівій відмовляється йому вірити.

Але жанр анналів вироджувався, і створюються "Історії". Так, Луцій Корнелій Сизонна, на відміну від анналістів, не дає огляду подій із легендарних часів історії держави, а розповідає лише про епоху, в якій живе.

Дальше загострення політичної боротьби привело до того, що за перо беруться головні учасники подій: Гай Юлій Цезар, Гай Саллюстій Крисп та ін. Для першого літературна діяльність була другорядною, підпорядкованою його військовій і політичній кар'єрі. Але його праця "Записки" - самостійний твір значної літературної цінності. Хоча майбутній диктатор справді писав легко і швидко, він мав достатньо часу, щоб зважити кожне слово, турбуючись і про зміст, і про форму своїх творів. Розказуючи про себе в третій особі, тоном навмисно безпристрасним, він явно намагався створити враження повної об'єктивності розповіді. Але для сучасних дослідників тенденційність його мемуарів очевидна. Повсюди автор намагався підкреслити своє миролюбство, допускав чимало неточностей при описі подій, які було б неправильно пояснювати лише помилками пам'яті (наприклад, збільшення кількості загиблих у битві з Помпеєм у Фессалії з 6 до 15 тисяч, замовчування спалення Александрійської бібліотеки при підпалі ворожого флоту в місті тощо).

Письменником іншого типу був народний трибун Саллюстій, який став істориком лише після вбивства Цезаря. Темами своїх досліджень він обрав змову Катиліни та історію війни Риму з нумідійським царем Югуртою.

Не всі історики того часу так заглибилися в політичну боротьбу, як Цезар і Саллюстій. Корнелій Непот був скоріше письменником, ніж політиком. Він створив цикл життєписів "Про славних мужів", з яких до нас дійшли лише деякі біографії. Саме в його творах греки і римляни розглядалися як рівноправні носії провідної культурної, духовної ролі в тодішньому світі. У простій хронологічній послідовності факти викладаються і в "Хроніці" Непота - короткому компендіумі історичних подій, що нагадував хронологічний довідник із фактів політичної, військової та культурної історії. Ще коротший компендіум "Щорічна книга" написаний Титлом Помпонієм Аттиком, відомим римським банкіром і письменником-дилетантом, кращим другом Цицерона.

Охоче беручи уроки у грецьких риторів, римляни дуже скоро познайомилися з грецькою філологією. А справжній інтерес до цієї науки у римлян пробудив Кратет із Малла, який 168 р. до н.е. прибув у Рим у складі пер- гамського посольства і затримався там. Але першим римським філологом, у прямому значенні цього слова, став Луцій Елій Преконін Стилон з Лану- вія, відомий на межі II -1 ст. до н.е. вчитель риторики. Він займався коментарями комедій Плавта, Законів XII таблиць, вивчав старовинні жрецькі книги. Вигнаний згодом на о. Родос, він познайомився там з александрійським філологом Діонісієм, учнем Аристарха Самофракійського, який створив граматику грецької мови. Вірогідно, під його впливом Стилон написав латинську граматику. Під впливом філософії стоїків він захопився також модними в елліністичному світі етимологічними дослідженнями: виводив, наприклад, слово "templum" (храм, святилище) від "theor" (зберігати, захищати), a "miles" (воїн) за принципом протилежності, від "тоllіса" (легкість, слабкість), бо воїн не мав нічого спільного з м'якістю.

Гай Саллюстій

Поряд із філологічною критикою текстів стародавніх авторів у Римі виник інтерес до власне літературної критики та історії літератури. Літературною полемікою проникнуті дидактична поема Акція "Дидаскаліка", створена у формі діалогу і присвячена історії грецької та римської драми, а також історико-літературні поеми Порція Ліципа і Волкація Седигіта. В поемі "Про поетів" Седигіт на основі естетичних критеріїв встановлює канонічну ієрархію римських комедіографів: Цецилія, Плавта, Невія, Ліцинія, Атилія, Теренція, Турпилія, Трабея, Ланувія та Еннія. На жаль, ці поеми не дійшли до нас.

Значний внесок у розвиток римської філології Марка Теренція Варрона, автора понад 500 книг. Найвідоміша з них "Дев'ять книг наук" - величезний енциклопедичний звід свідчень із граматики і риторики, арифметики та астрономії, музики та медицини, архітектури та мистецтва тощо.

Крім того, він написав "Старожитності людські і божі" (звід давніх римських звичаїв і традицій, релігійних, державних і приватних), "Морський щоденник" (посібник для моряків), "Про сільське господарство" (організація рабовласницької економіки у багатому помісті), "Про громадянські права" (юридичні настанови), "Про філософію" (філософські роздуми), "Образи" (біографії 700 знаменитих греків і римлян, згруповані в 50 розділах: "Царі", "Полководці", "Мудреці" тощо).

Досить багато зробив Варрон і для розвитку латинської мови та літератури. До нас дійшли 5 книг "Про латинську мову", але він видав також праці "Про походження латинської мови", "Про поетів", "Про комедії Плавта". Писав він ще й так звані меніппові сатири на різноманітні теми - наслідування поета-кініка II ст. до н.е. Меніппа з Гадари ("Байі", "Шістдесятирічний").

Продовжувачем його філологічних пошуків стали Сантра, автор трактату "Про давність слів"; лінгвіст Гавій Басе; відомий літературний критик Септим Мецій Парпа; граматист і ритор Марк Антоній Гніфон, учитель Цезаря. Вперше назвав себе філологом Луцій Атей Претекстат, граматик, друг Саллюстія.

Період нестабільності, незахищеності людини в державі не міг не вплинути на філософські погляди римлян. Незважаючи на заборону займатися філософією і формальне вигнання з Рима грецьких філософів, інтерес до філософії зростав, особливо наприкінці Пунічних війн. Поширеними філософськими школами були академіки, стоїки, епікурейці

Приладдя для письма

Академік Карнеад вражав аудиторію своїми вправними риторичними прийомами, доводячи з однаковою переконливістю діаметрально протилежні положення. Із філософів-стоїків великою популярністю користувався Панецій з о. Родос, друг і вчитель Сципіона. Особливо популярним у бурхливі десятиріччя став Епікур, який вчив "жити непомітно". Кількість епікурейців постійно зростала, а популяризаторами епікурейства стали Гай Амафіній, Рабірій, Філодем із Гадари, Сирон та інші. Два останніх прибули в Італію після перетворення їхньої рідної Сирії в римську провінцію. В диспутах із ними брали участь Вергілій та Горацій.

Найповніше вираження римський епікуреїзм знайшов у філософській поемі "Про природу речей" Тита Лукреція Кара (близько 98 - 54 pp. до н.е.).

Про життя Лукреція відомо дуже мало. Свою поему він присвятив претору Гаю Меммію, звертаючись до нього як до рівного. Можливо, тому, що він належав до вищих верств, хоча дехто схильний вважати його людиною демократичного походження. Християнський письменник IV - V ст. н.е. Ієронім говорив, що від вживання любовного напою Лукрецій втратив глузд, що писав свою поему лише в ті моменти, коли приходив до тями, і життя завершив самогубством. Проте в поемі немає ніяких слідів хворобливої свідомості, версія ця належить, напевно, до пізніх часів і вигадана суперниками Лукреція. У легкій, доступній для широких кіл читачів формі Лукрецій зумів розкрити у поемі найскладніші філософські проблеми.

Визнаючи за основу всього існуючого у світі матерію, Лукрецій зазначав, що з матерії все виростає і все живе нею. Підтримуючи і розвиваючи вчення Епікура і Демокріта про атоми, він підкреслював, що атоми - первинне утворення матерії - вічні, незмінні, неподільні, а тому не піддаються руйнуванню і різняться між собою лише формою. Багатоманітні явища природи постають внаслідок різного поєднання і зчеплення атомів, які, змінюючи своє положення, змінюють природу. Атоми перебувають у стані невпинного руху, просторового переміщення. Всесвіт безмежний. Заперечуючи існування душі як якогось нематеріального явища, Лукрецій все ж допускав поняття духу чи розуму, проте лише як функції людського тіла, заявляючи, що "дух і душа мають тілесну природу". Особливо рішуче він виступав проти реакційного, ідеалістичного вчення про безсмертя душі Дух і душа людини народжуються і помирають разом з тілом. Тому смерть - неминучий кінець існування.

Рішуче й різко критикував Лукрецій релігійні уявлення, вбачаючи в релігії перешкоду науковому прогресові Так само рішуче він засуджував вади тогочасного римського суспільства. Украй негативно Лукрецій висловлювався про тих, хто використовував політичну боротьбу для особистого збагачення.

Ідеал Лукреція - мудрець, який пізнав закони життя і природи, звільнився від забобонів, не піддається тривогам і насолоджується своїм душевним спокоєм. Сам Лукрецій віддає перевагу життю первісного суспільства, хоча не є песимістом. Повага до природи, віра в її невичерпні сили поєднується в нього з апологією людського розуму, який проникає в найглибші таємниці світобудови і є джерелом істинної мудрості. В цьому - сила оптимізму Лукреція.

Цицерон. І ст. до н.е.

Поема "Про природу речей" - видатний твір світової літератури, вона продовжує вражати глибиною думки і не раз була джерелом творчого натхнення для нащадків.

Твори самого Епікура втрачені, і тому поема Лукреція стала, крім того, цінним джерелом пізнання поширених в античному світі епікурейських механіко-матеріалістичних поглядів на космос і на людину.

Популяризацією серед римлян грецької філософії займався і Марк Туллій Цицерон. Коли 45 р. до н.е. померла його дочка Туллія, він, прочитавши багато грецьких "розрад" філософського характеру, задумав написати "розраду самому собі", наслідуючи приклад платоніка Крантора. Твір Цицерона "Гортензій", що не дійшов до нас, був написаний у формі діалогу з Квінтом Гортензієм Горталом, який заперечував цінність філософських знань. У суперечці з ним Цицерон перелічує всі ті вигоди, які дає філософія: від практичної користі загальних знань до літературних достоїнств філософських творів. Сам Цицерон виклад філософських ідей в усіх своїх трактатах оживляє прикладами з римської історії чи цитатами з поезії. Оригінальним філософом він не був і не намагався ним бути. Навіть еклектизм не був результатом його концептуального вибору, а став характерною рисою завершального етапу елліністичної філософії. А в теорії пізнання і фізики Цицерон схилявся до скептицизму нової Академії, що рекомендувала своїм адептам обирати ті погляди, які здаються їм правдоподібними, й еклектично поєднувати елементи різних філософських систем. Подібний еклектизм Цицерона у фізиці та гносеології добре помітний у його трактаті "Про межі добра і зла". Однак у сфері етики Цицерон повністю перебував під впливом ригористичної етики стоїків. Тому не дивно, що в творі "Про обов'язки" він взяв собі за зразок трактат Панеція Родоського "Про обов'язок" і твори Посидонія, а в "Тускуланських бесідах" спирається, головним чином, на вчення Панеція, Посидонія та Хрисиппа, змальовуючи ідеал стоїчного мудреця В трактаті "Про природу богів" Цицерон уже не приховує, що йому найближча позиція стоїків, висловлена одним із героїв діалогу, Бальбом.

Значна частина творів Цицерона, зокрема "Про межі зла і добра", "Про природу богів", побудована так, щоб читач міг орієнтуватися в поглядах на окремі питання найголовніших шкіл. У першій книзі трактату "Про межі добра і зла" викладені погляди епікурейців, у другій - їх критиків, у третій - погляди стоїків, у четвертій - їх критиків, у п'ятій - позиції академіків і перипатетиків.

Твори багатьох філософів, погляди яких він викладав, дійшли до нас лише у фрагментах, тому саме трактати Цицерона зробили грецький філософський спадок доступним як його сучасникам-римлянам, так і далеким наступним поколінням.