ПІЗНЬОРИМСЬКЕ ПРАВО

Зі всіх видів літературної спадщини пізнього Риму особливе місце займають "Кодекси імператорів" (Codices) – юридичні збірники, які містили правові норми та інструкції імператорів західної і східної частин Імперії. Першим за часом кодексом вважається Грегоріанський кодекс кінця II ст., поділений на книги {libri), а книги на титули {tituli). При Феодосії II

Юстиніан I

(438 р.) з'явився новий Феодосіїв кодекс, що складався з 16-ти книг, і нарешті, в VI ст. (529 р.) з'явився Кодекс Юстиніана, який ліг в основу європейського права.

Для практичного використання і юридичних довідок призначалися Дигести або Пандекти (Digestae vel Pandectae), що містили коментарі і висловлювання з різних питань юристів класичної епохи. До складу Дигест увійшли твори Муція Сцеволи, Лабеона, Прокула, Нерація, Гая, Папиніана, Ульпіана та інших відомих римських юристів і знавців права. Дигести поділялися на 50 книг, книги – на титули, а останні – на окремі уривки чи фрагменти, що містили ім'я автора, з якого вони запозичені. Одночасно з Дигестами написаний підручник з права – "Інституції" ("Institutiones"), опублікований у 533 р. В його основу покладено головним чином твори Гая та Ульпіана.

Завершенням роботи юридичних комісій став названий вище Кодекс Юстиніана, що містив близько 5000 конституцій, від Андріана до Юстиніана. Кодекс поділений на 12 книг, а всі доповнення та зміни, внесені в нього після видання, називалися новелами. Кодекси являють собою переважно компілятивну працю, складену на основі багатого матеріалу юридичних збірників і актів, призвичаєних до умов Пізньої імперії. У вступі до Кодексу Юстиніана висловлений погляд римських працівників і політиків на значення для держави законів і на суть права. "Вищий захист держави спирається на дві речі – зброю і закони. Озброєна сила Риму знаходила свою міцність у законах подібно до того, як самі закони охоронялися з допомогою зброї. Велич Римської імперії повинна бути прикрашена не лише зброєю, але й озброєна законами, щоб римський народ міг справедливо управляти як на війні, так і в час миру" [Звід римського цивільного права, 7].

Право визначається римськими юристами в абстрактних поняттях природного права, яке базується на справедливості (iustitia). Принципами права вважалися: чесно жити самому (honeste vivere), не ображати іншого і кожному віддавати належне. Проте в умовах реального життя норми природного права зберігали свою силу лише щодо вільних, на рабів правові норми не поширювалися. Таке протиріччя юристи намагалися виправдати посиланням на норми міжнародного права (ius gentium), що узаконювали рабство як соціально неминучий інститут. Як відомо, говорив Ульпіан, з точки зору права народів, люди поділялися на три категорії; 1) вільно народжені; 2) їхня протилежність – раби і 3) вільновідпущеники [Інституції, 1,1]. В умовах рабовласницького ладу римське право, попри всю його формальну досконалість, не могло розв'язати основного протиріччя цього ладу – між рабами і рабовласниками. Реальна дійсність пізньоімператорського Риму, як уже сказано, перебувала в гострих протиріччях з нормами природного права, як це видно, наприклад, із статті кодексу "Про виправлення рабів". Рабовласники застосовували щодо рабів найжорстокіші заходи: били їх дрючками, камінням, наносили смертельні рани гострою зброєю, скидали в провалля, віддавали на поталу звірам, – словом, допускали "звірства, властиві лютим варварам" [Кодекс Юстиніана, IX, 14, 1].

Кодифікація Юстиніана завершувала розвиток римського права. "Corpus iuris civilis" став результатом багатосотлітньої праці юристів, він вивчався і коментувався як у Середні віки, так і в Новий час. Правда, кодекс не вносив у римське право нічого принципово нового; однак із нього усувалися такі моменти, які можна вважати анахронізмом, або ж, навпаки, було узаконене те, що ввійшло у практику. Так, наприклад, зникли манципація і iure cession як способи набуття речей, і у зв'язку з цим у кодексі немає поділу речей на res mancipi та res пес mancipi; стимуляція визнавалася лише письмова; значною мірою пом'якшувалася батьківська влада, заборонявся продаж дітей, а за вбивство сина батькові загрожувало суворе покарання. Навмисне вбивство раба розглядалося як злочин, винний підлягав покаранню; але ненавмисне вбивство, до якого відносилася також смерть під час побоїв, не каралося. У спадковому праві скасовувався пов'язаний із зайвими формальностями манципаційний заповіт і вироблялися нові офіційні форми: заповіт, занесення в судовий протокол чи поданий імператору. Остаточно усувалася різниця між агнатами і когнатами в допускові до заповіту, не мало значення також і те, чи перебував спадкоємець під владою заповідача, чи був вільним від нього; брався до уваги лише ступінь спорідненості.