РОЗВИТОК ГРЕЦЬКОГО ТЕАТРУ
Одним із найвідоміших явищ давньогрецької культури є театр (спочатку місця для глядачів називалися театрон, від грецького слова теаомай - дивлюся). Він виник на основі народних пісень і танців під час свята бога Діоніса - покровителя сільського господарства і селян, життєдайних сил природи. В його культі відбилися труднощі й радощі ведення сільського господарства, в якому через природні умови Стародавньої Греції переважало виноградарство. Навесні, коли розвивалася виноградна лоза, відзначалося свято весняних Діонісій, а восени під час збирання винограду святкувалися осінні Діонісії. Це свято було особливо веселим: пили молоде вино, хороводили, співали й танцювали. Оскільки виконавці обрядових пісень на честь Діонісія - дифірамбів (етимологія слова до сих
Процесія на честь Діоніса
пір не зовсім зрозуміла, але більшість перекладають його як "двічі народжений". Його винахідником вважається поет VII – VI ст. до н.е. Аргон, який упорядковував його) були вбрані в козлячі шкури, то слово "трагедія" і походить від грецьких "трагос" - цап і "оде" – пісня, тобто "пісня цапів".
Культ Діоніса поширюється у багатьох грецьких полісах з VII ст. до н.е. В Афінах за Пісистрата він став державним, і влаштування малих (сільських) і великих (міських) Діонісій взяла на себе держава. Початково дифірамби на честь Діоніса, які співали хором, не відрізнялися ні складністю, ні музичною різновидністю, ні художністю. Хор у трагедіях складався з 12 чи 15 чоловік, а в комедіях з 24. Тому великим кроком уперед було введення в хор дійової особи, яка називалася корифеєм або актором, і декламувала міф про Діоніса та подавала репліки хору. Між актором і хором зав'язувався діалог. Слухачі розміщувалися навколо пагорба, а щоб їм краще було видно, артист стояв на підвищенні - спеціальній дерев'яній підставці. Так виникли театральні вистави. Перші трагедії були створені в Афінах ще в VI ст. до н.е., але істинним творцем грецької трагедії вважають Есхіла (525 - 456 pp. до н.е.), який уведенням другого артиста зробив драму динамічнішою, а також удосконалив сценічний апарат - придумав декорації, маски, літальні, громоносні та інші машини. Спочатку театр був дерев'яний. Місце, де грали актори, називалося сценою - від слова "скена", тобто намет. Спершу це справді був намет, в якому перевдягалися актори. Всі присутні розміщувалися у вигляді амфітеатру. Приміщення були відкритого типу, досить значних розмірів - від 20 до 100 тисяч глядачів, складалися з:
- 1 - койлоне - приміщення для глядачів;
- 2 - орхестри - місця для хору, а спочатку і для акторів;
- 3 - сцени - місця для декорацій, а потім і для акторів.
З'явилися і параскенгі (поряд зі сценою) - бокові прибудови до сцени, що стали складом для декорацій. І, нарешті, пароди (проходи, входи), які розташовувались між сценою і рядами глядачів. По них глядачі йшли до своїх місць, а інколи на них з'являлися актори і хор.
Як створювалися вистави? Усе розпочиналося з п'єси драматурга, який просив у архонта хор. Архонт
Театральні сидіння
вивчав п'єсу і вирішував, чи давати хор. З цього часу постановка п'єси практично повністю оплачувалася державою, а автор отримував високий гонорар, незалежно від оцінки глядачем.
Драматург повинен був підготувати хор, а затрати брали на себе багаті афінські громадяни - хореги. Спочатку хор навчав сам драматург, а згодом з'явилися хородидаскали - спеціально підготовлені вчителі хору. А хоревти (учасники хору) на період репетиції звільнялися від служби в армії.
Драматург Феспіс, який народився в Аттиці близько 580 р. до н.е. (усі його п'єси втрачені), був єдиним актором у своїх спектаклях. Есхіл ввів другого актора, а Софокл - третього. Головного актора - протагоніста - призначав архонт, а інших акторів обирав сам протагоніст. Інколи доводилося вводити четвертого актора, чому противився хорег, бо саме з його гаманця йшли кошти на парахорегма (досл. - понад видатки).
Акторами були лише чоловіки. Тому артистові потрібні були жіночність і м'якість рухів поряд із силою чи виправкою. Крім декламації, актори вміли і танцювати. Пісенні епізоди зустрічалися постійно: сольні партії - монодії (досл. - співати одному), фрагменти "каталоге" і "паракаталоге". Актор звільнявся від служби в армії і у воєнний, і в мирний час, його не можна було ув'язнити за борги, "іногородні" артисти отримували права громадянства.
Всі актори надягали маски, причому для кожної ролі - особливі маски. З рота маски стримів рупор, який підсилював голос. Маски зображували людей найрізноманітнішого типу, віку, суспільного становища, навіть передавали душевний стан і моральні якості. Змінюючи маску, один актор міг по ходу дії грати декілька різних ролей, правда, маски позбавляли можливості бачити міміку актора, але ця обставина компенсувалася його виразними рухами тіла.
Маски виготовлялися з дерева і полотна. Полотняні маски накладалися на гіпсовий каркас, а потім розфарбовувалися. Кольори були яскравими і добре вирізнялися навіть з останніх рядів. Біла маска означала, що перед глядачами жінка, а темна - чоловік. Психологічний стан і риси характеру персонажів теж визначалися за кольором масок: багровий - злість і дратівливість, рудий - хитрість; жовтий - хвороба.
Пластика масок, звичайно, була умовною. Але уже на початку IV ст. до н.е. "бутафори" (виробники масок) намагаються зобразити почуття персонажа: горизонтальні зморшки на чолі, борозни на обличчі тощо. Це допомагало розрізнити горе від радості. Міфологічні боги зображувалися значно
Театральні маски
більшими, ніж звичайні люди, для чого актори взували спеціальне взуття з високими дерев'яними підошвами - ембатами у греків і котурнами у римлян (до 20 см), носили високий головний убір і підкладали під одежу прокладки, щоб здаватися могутнішими. Цей реквізит був необхідний ще й тому, що при великих розмірах грецьких театрів і віддаленості глядацьких місць від орхестри актори у таких костюмах ставали помітнішими, легше було спостерігати за їхньою грою. Вони грали у довгих шатах, в які, за легендою, одягалися царі і жерці.
Комічні персонажі повинні були викликати сміх. Тому їх вигляд був підкреслено непропорційний: товстий живіт, величезний зад і карикатурні маски. Комічний костюм мав дві пікантні подробиці, які в наш час можна було б прийняти за непристойні: майже всі персонажі мали великих розмірів шкіряні фалоси, а також хітони, що оголювали сідниці. Усе, що мало хоча б якесь відношення до запліднення і народження, вважалося пристойним і прекрасним.
Застосовувалися і деякі механічні пристосування. Наприклад, якщо потрібно було показати бога, який ширяв у небесах, то використовували спеціальні пристрої. Особливий шумовий устрій відтворював удари грому. Давні греки створювали театральні ефекти з допомогою машин. Один із них - "еккгклема" (платформа на колесах). Її завданням було показати те, що відбувалося всередині приміщення. Потрібно відзначити один важливий закон античної драми: за жодних обставин не можна показувати убивство. Інша машина, еорема (букв. повішене) допомагала показувати, як бог опускався до людей на землю або підіймався на небеса; польоти колісниці і коней тощо. Вона виглядала як підйомний кран, тому що мала похилий важіль, по якому рухалися закріплені канати. "Вийти" із підземного царства допомагала "Харонова драбина" і використовувалися рухомі трапи, "періакти" (букв. - обертальні машини) тощо.
Театри мали чудову акустику, і досить було упустити монету на сцені, аби цей звук почули в задніх рядах театру. Вони були розраховані практично на все населення міста і нараховували декілька десятків тисяч місць. Театр Діоніса в Афінах мав 17 тис. місць, знаменитий театр в Епідаврі (зберігся до наших днів, сучасні грецькі актори грають тут давні трагедії) - 20 тис., театр у Мегаполісі - 40 тис., а в Ефесі – навіть 60 тис. місць.
Трагічна маска
Комічна маска
Хоча театри були великими, вони не могли вмістити усіх бажаючих. Тому інколи вистави розпочиналися з бійки громадян, які не поділили місця. Щоб не допускати подібних безпорядків, були введені вхідні "квитки" - маленькі мідні кружечки з символами. Ці жетони так і називалися "символи". На одному боці зображувалася голова богині Афіни, а на другому - намальовані грецькі букви із вказуванням ряду. Так були вирішені зразу дві проблеми: обмежена кількість глядачів і розподілені місця між різними соціальними верствами. У першому ряду сиділи найпочесніші громадяни - державні мужі, полководці, жерці. Ці місця були безплатними. Жетони коштували дешево - 2 о боли.
Театральні вистави були не розвагою, а священнодійством, в якому мав брати участь кожен громадянин. Афінським громадянам, починаючи з часів Перикла, видавали зі скарбниці спеціальні театральні гроші для відвідування вистав - "теорикон" (букв. - видовищні). Вони ставилися лише у свята Діоніса і були частиною культу. Лише поступово театр ставав політичною трибуною, місцем відпочинку й розваг. Театр виховував, організовував, просвітлював народні маси. Вистави йшли щороку на великі свята і тривали по декілька днів підряд.
Предметом театральних вистав служили трагедії і комедії. З V ст. до н.е. під час вистав ставили 3 трагедії (трилогія), кожна з яких була продовженням попередньої, та 2 комедії. Умови античного театру викликали необхідність виконання трьох єдностей (єдності місця, часу і дії). Інколи до трилогії додавали сатиричну драму (драма- дія).
В основу трагедій клали міф про богів і героїв. До історико-міфологічної основи приєднувалося безліч різноманітних релігійних, політичних і психологічних мотивів: боротьба волі людини проти сліпої долі; метаморфози долі; зіткнення соціального з індивідуальним; безкінечні зміни щастя і горя; гордість і приниження; любов до вітчизни і зрада; віра і зневіра. Інколи в трагедіях звучали досить виразні політичні мотиви.
Театр в Епідаврі
Руїни театру Діоніса в Афінах
Маски гетери і раба
Грецька трагедія стала гармонічним поєднанням декількох компонентів: мови, звучання музичних інструментів, співу, танців. Вона складалася з кількох частин. Перша - "пролог", де проходила зав'язка сюжету. Потім ішов "парод" (букв. - перехід).
Якщо у першій частині з'являвся лише один або два актори, то під час па- рода на орхестру виходив хор. Наступним етапом були "епісодії", що відокремлювалися один від одного "стасимами" (букв. - нерухомі). Епісодіями називалися діалогові частини, а стасимами - пісні хору. Після трьох-чотирьох таких чергувань епісодій і стасим хор покидав орхестру. Це називалося "ексод" (букв. - залишення). Стасими теж були неоднорідними. Вони поділялися на "строфи" і "антистрофи", число яких завжди було рівним. Причому під час проголошення строфи танцюючий хор рухався в один бік, а під час антистрофи - в другий.
Текст трагедії завжди був віршований. Грецьке віршування - метричне, а в його основі лежало чергування довгих і коротких складів, рифми не існувало взагалі.
Всесвітньо-історичне значення грецької трагедії полягало в її дивовижному багатстві ідей та у філософській глибині порушених питань, майстерності вірша та багатстві і пишності мови, різноманітті образів та життєвій повноті. Історичний чи міфологічний сюжет наповнювався сучасним змістом, тому історія та сучасність органічно поєднувалися у грецьких драматургів.
З грецьких трагіків світову славу здобули три корифеї античної драми: Есхіл, Софокл і Еврипід. Старший з них Есхіл родом з Елевсина, головного центру таємничих і похмурих елевсинських містерій, належав до знатної сім'ї, отримав блискучу освіту й прекрасно знав епос і твори Гомера. Під час греко-перських війн служив гоплітом. За легендами, написав 90 драм, з яких до нас повністю дійшли "Орестея", яка складалася з 3-х частин: 1) "Агамемнон", 2) "Хоефори" і 3) "Евменіди", та 4 трагедії: "Перси", "Семеро проти Фів", "Прометей Прикутий", "Благаючі".
Джерелом усіх конфліктів у Есхіла виступає незалежний ні від людей, ні від бога фактор - доля (Мойра), подолати яку не можуть навіть боги.
Есхіл
Звідси властиві його трагедіям містика, таємничість та забобонність. Разом з ідеєю долі трактувалася й ідея розплати та помсти. Всякий здійснений, свідомо чи несвідомо, злочин неминуче внаслідок долі веде за собою помсту.
Хоча герої Есхіла - боги, проблеми, обговорювані в драмах, - ті, що хвилювали його сучасників. Інша важлива риса художнього почерку Есхіла - почуття глядача, знання і розуміння того, що буде цікаво бачити і слухати. Завдяки введеному ним другому актору, відкривалася можливість поглибити драматичний конфлікт, розширити дії, посилити динаміку п'єси. З'явилася можливість для конфлікту між декількома персонажами. Завдяки цьому, розпочався розвиток діалогу, тобто герої сюжету розмовляли між собою, сперечалися, бесідували.
Найвиразніше ідея розплати звучить у трилогії "Орестея". Есхіл не міг стояти поза гострою політичною боротьбою, яка проходила на його батьківщині. В трагедії "Евменіди" показана внутрішньополітична боротьба в Афінах, пов'язана з реформами Ефіальта. Есхіл закликає громадян до згоди і захищає давній оплот аристократії - ареопаг.
Ідея помсти й ідея примирення взаємно переплітаються в трилогії "Прометей Прикутий". Перехідна епоха, в яку жив Есхіл, ставила питання, як примирити прагнення свободи і творчості з об'єктивною неможливістю отримати свободу. Свідомість і воля індивіда - хай то бог, титан чи людина - прагне до звільнення, а в своїх поривах наштовхується на нездоланні фактори у вигляді різного роду традицій і забобонів - кровних, локальних, релігійних. Власне,
Прометей (букв. - провидець) і показаний драматургом як борець проти всього обмеженого, вульгарного, самовдоволеного і нерозумного.
"Прометей Прикутий" - це перша частина незбереженої трилогії, що включала в себе п'єси "Прометей Звільнений" і "Прометей-Вогненосець". Від "Прометей Звільненого" дійшли лише уривки, але можна сказати точно, що, згідно з сюжетом твору, Зевс і титани (одним з яких був Прометей) помирилися. Адже пам'ятаючи про глибину релігійних почуттів античних греків, неважко здогадатися, що в той час неможливо було допустити, щоб глядач упродовж усієї вистави чув
Прометей дає життя людині
лише лайку на адресу Зевса. Швидше за все, вони помирилися достойним чином! Бо боги, утверджуючи загальну світову гармонію, своїм прикладом повинні були показати людям модель поведінки.
Ідея долі і розплати ще рельєфніше виступає у творах Софокла (497/96 - 406 pp. до н.е.) з афінського передмістя Колона, автора більше 120 трагедій (до нас дійшло лише сім), якого називали "Гомером грецької драматургії".
Софокл брав активну участь у політичному і громадському житті афінського суспільства. У 443 р. до н.е. він став головою комісії, що відповідала за союзницьку скарбницю. У 441 р. до н.е. його обрали стратегом, і він разом з Периклом брав участь у поході на о. Самос. Наприкінці життя Софокл займав жрецьку посаду у культі бога Аскепія.
У драматурга було 5 дітей, а помер він у 406 р. до н.е., коли йому було більше 90 років. Серед нововедень Софокла у театрі - збільшення хору з 12 до 15 чоловік, посилення діалогової частини і глибини драматичного конфлікту та введення третього актора.
У найвідоміших трагедіях "Дар Едіп" і "Антигона" він ставить важливу проблему: місця людини у суспільстві і світі. Значення долі і помсти в трагедіях Софокла виступає досить виразно, але воно не позбавляє людської особистості і не знищує людської свободи. Він зображує людину як свідому істоту, яка несе відповідальність за здійснені вчинки. Саме усвідомлення людьми власної відповідальності дозволило Софоклу ставити своїх героїв у вільніші стосунки з богами. Якщо для Есхіла доля близька до божества, то для Софокла доля - абстрактне поняття, яке існує поза людиною. Для іншого трагіка Афін - Еврипіда - доля міститься в самій людині. Він ототожнював долю з домінуючою пристрастю людини, тому вважався творцем реальної психологічної драми.
Еврипід (480 - 406 pp. до н.е.) був сином дрібного купця і торговки зеленню. Хоча, можливо, ці дані були взяті з комедій. Скоріше за все, він був наближеним до аристократичних кіл афінського суспільства і дружив з Алківіадом.
Крім того, він служив при храмі Аполлона Зостерія, де посаду міг отримати лише нащадок знатної сім'ї. Своїм сучасникам Еврипід видавався понурим і відлюдькуватим. Його навіть вважали
Еврипід
Софокл
жінконенависником, тому що в своїх творах він нібито показував лише негативні сторони жіночих персонажів. У всякому разі, при житті Еврипіда публіка не любила. Можливо, що саме така непопулярність і відіграла головну роль у його рідких перемогах та театральних змаганнях: їх було лише три (і ще двічі - посмертно). Така ситуація змусила його виїхати з Афін. У 408 р. до н.е. він приїхав у Македонію, де помер через два роки.
До нашого часу дійшло лише 18 його творів: 17 трагедій і одна сатирична драма із 70 написаних. Але більшість з них отримували на змаганнях лише другі і треті місця, тобто він залишився неоціненим своїми сучасниками.
Виділимо дві яскраві риси евприпідівської творчості, що стали причиною цього. По-перше, його прагнення до реалістичного відтворення дійсності. Вірогідніше всього, в той час публіка все ще хотіла бачити на сцені не звичайну повсякденність, а міфологічні легенди, і тому була не готова до еврипідівських персонажів. По-друге, його драматургія відзначалася надто вільним ставленням до міфу: автор інколи переробляв міф до невпізнанності, а боги в його творах ще зліші й жорстокіші, ніж люди. Усе це було не до вподоби вірослухняним громадянам Афін. Він писав трагедії, присвячені аналізу почуттів, які приводять людину до нещастя й загибелі. У нього не доля керує вчинками, а саме люди творять своє життя. Але інколи їхні почуття стають фатальнішими, ніж доля. Так, найвідоміша трагедія Еврипіда "Медея" присвячена стражданням і помсті скривдженої жінки. А героїня трагедії "Іфігенія в Тавриді" добровільно йде на смерть, жертвуючи собою для перемоги греків у Троянській війні. Конфлікт між нормами полісної моралі та інтересами окремої особистості лежить в основі і трагедії "Іпполіт": мачуха Іпполіта Федра, палко кохаючи його, не в змозі схилити пасинка до злочинного зв'язку і, врешті-решт, бажаючи помститися, занапащає Іпполіта. Тобто всі трагедії Еврипіда відображали конфлікт другої половини V ст. до н.е. між інтересами особистості і старожитніми традиціями поліса.
Єдиною сатиричною драмою Еврипіда є "Кіклоп". Дії проходять перед печерою Кіклопа, де в полоні перебуває Силен і його сини - сатири. Дізнавшись, що їхній господар Діоніс викрадений піратами, вони відправилися на його пошуки і потрапили у полон. При появі Одіссея, якого Кіклоп приймає за злодіїв і нехтує гостинністю, він заманює Одіссея і його супутників у печеру і там з'їдає двох. Одіссей втікає і розповідає сатирам про свій план: виколоти Кіклопу його єдине око. Але при реалізації задуму сатири злякалися й Одіссею довелося діяти одному. Драма завершується загальною радістю, оскільки Одіссей і його супутники вільні, а сатири повертаються до Діоніса.
У цілому творчість афінських трагіків V ст. до н.е. стала визначним відкриттям стародавнього світу, визначила багато напрямків подальшого розвитку світової літератури.
Отже, грецька трагедія за своєю силою, надзвичайною виразністю, величчю ідей і яскравістю образів є одним з найкращих взірців драматургії.
Суспільні мотиви, які звучали в трагедіях, знайшли яскраве вираження і в грецькій комедії, яка виросла з тих же історичних традицій. Діонісії закінчувалися святковими процесіями з піснями, танцями і бенкетами. Вони носили назву комос. Тому слово "комедія" утворилося з комос і буквально означало "пісні під час комоса". Піддані літературній обробці, ці пісні ставали комедіями. їх сюжетом слугувало повсякденне життя, а мова наближалася до розмовної. Щодо вибору слів, виразів і положень комедія відрізнялася більшою свободою, ніж трагедія. Тому жінки і діти не були присутні на комедійних виставах.
Вільніший зміст комедій обумовив їх простішу техніку виконання. У них частіше проявлялася особистість автора, який постійно звертався до публіки від імені дійових осіб або хору. Більшим було і число дійових осіб, а костюми і декорації яскравіші та строкатіші, маски - різноманітніші.
Найсприятливіші умови для створення комедій склалися в демократичних Афінах, де допускалася велика свобода критики як окремих осіб, так і законів та закладів. Політичні проблеми стали центрами у політичному житті Афінської держави, активно і відкрито обговорювалися широкими масами громадян, тому в ранніх комедіях переважав політичний матеріал, а сама комедія набула політичного характеру.
Неперевершеним майстром комедії був Аристофан (450 - 388 pp. до н.е.), уродженець Афін, який залишив нам у спадщину 11 п'єс. Характерними рисами його творчості є: художня краса форми, невичерпна дотепність, поєднання драматичних, комічних і ліричних настроїв. У своїх комедіях Аристофан відображав інтереси аттичного селянства і середніх верств міської демократії. Комедії Аристофана написані образною і соковитою мовою.
Головною мішенню аристофанівського сарказму були вожді афінського демосу Клеон та Гіпербол ("Вавилоняни", "Вершники"). Бурхливі події Пелопоннеської війни змусили Аристофана відображати помисли афінян про мир. Так, у
Комедійний танець
Аристофан
Сцена з комедії "Мир"
комедії "Мир" висміяна військова партія, яка втягла Афіни у війну. Така ж ідея миру проводиться в комедії "Лicucmpama" - миру вимагають жінки і здобувають його тим, що розлучаються зі своїми чоловіками.
Сюжети комедій Аристофана відзначаються надзвичайною фантазією. Для хору він виводив не лише людей, але й птахів, тварин, ос і навіть хмари. Стріли його критики летіли на голови не тільки політичних діячів, але й письменників та філософів. Так, у "Жабах" він виводить інтригуючих між собою афінських трагіків Есхіла й Еврипіда. Історична цінність цієї комедії полягає в тому, що вона вводить нас у життя афінської інтелігенції, показуючи його з побутового, переважно негативного боку. Симпатії самого Аристофана - на боці консерватора Есхіла, а не новатора Еврипіда.
У "Хмарах" міститься різка сатира на софістів, до числа яких зараховується і Сократ, та їхні положення і нові принципи виховання, а в "Птахах" висміюються демагоги, які спокушали афінян на ризиковані заходи (малася на увазі сицилійська експедиція, що принесла місту велике нещастя).
На відміну від трагіків, Аристофан не ставив у своїх комедіях глибоких філософських питань, зате давав реальний опис багатьох сторін афінського життя. Його комедії є цінним історичним джерелом. У своїх п'єсах Аристофан розробив багато дотепних комедійних ситуацій, які стали широко використовуватися комедіографами аж до сьогодення.
Трагедії і комедії належали до поетичних жанрів літератури. Прозові твори створювалися істориками, авторами монументальних історичних оповідей. Сама історія в Античності розглядалася як художня розповідь. Прекрасними зразками грецької прози V - IV ст. до н.е. стали історичні твори Геродота, Фукідіда, Ксенофонта. Художня проза представлена також творами афінських ораторів, зокрема, Сократа, Демосфена, роботами Платона і Аристотеля.
