ПОБУТ І ВИХОВАННЯ ГРЕКІВ

Чорнофігурний грецький розпис. Ахілл і Аякс грають у кості. Робота Ексекія

прийшла мода на довгі лляні хітони для чоловіків, що сягали щиколотки, а у волосся вставляли золоті заколки. Аристократична молодь одягала овальний плащ - хламиду, а ремісники - скромну вовняну ексоміду, перекинуту через ліве плече, щоб праве плече і руки були вільними для роботи. У дорійських полісах були поширені короткі хітони і короткі плащі - трибони. Одежу виготовляли з прекрасної аттичної вовни або з льону і носили відповідно до пір року. Строкаті перські матерії, фінікійські пурпурові і шовкові тканини вважалися уже розкішшю. Білому кольору греки віддавали перевагу перед іншими, прикрашаючи одежу по подолу смужкою з вигадливим орнаментом.

Але умови проживання і характер населення впливали і на особливості їхнього костюма. Якщо іонійці довго не наважувалися зображувати жінку зовсім голою, то в Спарті збирали хлопчиків і дівчат у гімназіях голими. Вони вважали зайвим фарбувати тканину і користувалися нею в такому вигляді, в якому вона виходила з ткацького верстата.

Головний убір греки одягали лише у дощ, а інших випадках - ні. Головні убори чоловіків були найрізноманітнішими: капелюхи войлочні, крислаті, з м'якими, то загнутими доверху, то опущеними донизу полями. Греки носили також шапки, подібні на гриб з гострою верхівкою. Інколи їх плели з соломи, іноді фарбували. Солдати, мисливці і подорожуючі носили вузькополі капелюхи петле. Жінки носили сітки, обручі, покривала і ковпаки. Заміжні жінки прикріплювали до коси прозоре покривало. Від сонця вони закривалися зазвичай парасольками, дуже вишуканими, складними, чисто східної форми.

Взуття греки починали носити по досягненні повноліття. Хлопчики і дівчата ходили босими, а дорослі, виходячи з дому, взували чоботи. Спочатку це були східні босоніжки, тобто прості підошви, підв'язані до ступні ремінцями. Поступово вдосконалюючись, босоніжки перетворювалися у відкритий черевик, а згодом у високий напівчобіт зі шнурками, які надівали поверх панчох.

Мисливці, ремісники і подорожуючі носили високе взуття, підбите цвяхами. Як не дивно, але наймоднішим, вишуканим чоботом був спартанський, і його цінували поряд з малоазійським взуттям. Жінки взували черевики з металічними прикрасами.

Лакедемоняни під страхом покарання забороняли своїм громадянам носити прикраси. Дозволялося турбуватися лише про своє волосся. Велика широка борода і густе кучеряве волосся вважалися найкращою прикрасою чоловіків, і лише спартанці іноді голили собі вуса. Стрижене волосся здавен було ознакою низького походження. Лише з часів македонського завоювання греки стали голити бороду, завивати волосся у дрібні кучері або стригти їх майже під гребінець. Єдиною коштовною річчю, яку міг дозволити собі чоловік, були персні У Спарті вони були залізними і служили печатками. Спартанці носили прості палиці і дорожні посохи, афіняни - такі ж палиці, але з обробленою головкою. Згодом афінська аристократія прийшла до висновку, що ходити з посохом – ознака поганого смаку, і це вийшло з моди.

Зате жінкам була надана повна свобода дій у виборі деталей туалету. Низькорослі ходили у взутті на високій підошві, високі - на тонкій підошві. На тіло вище талії одягали строфіон, прообраз корсета. При великому животі одягали штучні груди; брови і щоки підфарбовували для привабливості

Велика різноманітність дрібних ювелірних виробів доповнювала туалет гречанок. Витончені сережки у вигляді краплі з підвісками із золота і перл, прекрасні шпильки для голови, намиста з коштовного каміння, браслети, обручі для голови, гребені, дзеркала - усе це робило туалет давньогрецької жінки таким різноманітним, як і сучасний.

Змінилися і сімейно-шлюбні традиції. Якщо в гомерівський період молодий викуповував наречену у родичів, то в епоху архаїки уже молода приходила з приданим. А основою шлюбного союзу стала угода між родичами наречених. Після здійснення установлених жертвоприношень і молитов богам - покровителям шлюбу і сім'ї - розпочиналися весільні торжества і банкет у будинку батька нареченої, в яких брали участь і жінки. Заходило сонце - і весільна процесія проводжала наречену у будинок її чоловіка, співаючи гімни на честь бога Гіменея.

Спільне виховання хлопців і дівчат у Спарті обумовило і ранні шлюби. Афіняни ж святкували весілля досить урочисто. На заручинах приносились жертви богу Зевсу і його дружині: нареченій відрізали один локон, присвячуючи його божеству. А перед весіллям влаштовували миття у бані і бенкети - дівич-вечори і парубочі вечори. На весілля наречені з'являлися в розкішних одежах. Після закінчення трапези наречений садив молоду на візок між собою і дружкою, запалювалися факели і весільний поїзд зі співами і флейтою рухався містом. Дишло візка згодом урочисто спалювалося. Молоді візитів не робили, а самі приймали родичів, які приходили до них у супроводі хлопчика з факелом і дівчаток з подарунками в корзині.

Тонкий смак греків відобразився на їх домашньому начинні і предметах розкоші. Перейнявши на Сході форму посуду, вони згодом розвинули її. Використанням східних і єгипетських зразків пояснюється, очевидно, відраза греків до ремесла як нижчого ступеня мистецтва. У Спарті Лікург заборонив будь-які ремісничі заняття. Але афіняни з радістю приймали іноземних майстрів і давали їм громадянські права. Тому афінські майстри створювали оригінальні вироби.

Проте і найпростіші, буденні речі відрізнялися вражаючою красою: повсякденні глиняні глеки, гідрії, піфоси, амфори. Що стосується кухонних котлів, відер, умивальників, сифосів, мисок і всілякого начиння, то все це було значно вишуканіше, ніж сьогодні. Столова сервіровка з численними соусниками і підставками для м'яса, риби, зелені, компотів і підливок була настільки красивою, що з нею не могла порівнятися обстановка часів Людо- віка XIV.

Якщо спартанці змушували чоловіків спати на очереті без подушок, то афіняни наповнювали свої будинки дорогими меблями східного походження. Розкішні ліжка, столи і стільці в Афінах були звичним явищем. За 30 драхм можна було купити прекрасний бронзовий стіл із зображенням сатирів і звіриними головами. Крісла і стільці мали м'які подушки або покривалися шкірами. Столи були досить низькими, інколи навіть нижче диванів, оскільки призначалися для їди, а їсти було прийнято лежачи. їли руками, без скатертин і серветок, ножів і виделок, витираючи руки у хлібну м'якушку. Шаф, як на Сході, не було, замість них використовувалися розмальовані скрині і шкатулки, вирізані з кості або вилиті з металу.

Східні впливи відчувалися і в поховальних обрядах. З'явилися професійні плакальниці, які били себе в груди, виривали у себе волосся, голосячи за покійником. Після ритуального оплакування, обмивання і змащення тіла пахощами наступного дня здійснювали поховання: під акомпанемент флейт і ридання плакальниць покійника несли на кладовище за містом. Йому в рот клали монету - як плату Харону за перевезення душі в царство Аїда. Напевно, існувала і кремація.

Як уже відзначалось, відсутність централізованої єдиної держави у Греції не могла не вплинути на життєдіяльність еллінів, і в першу чергу на їхній побут і виховання. А оскільки провідними полісами Балканської Греції були Спарта і Афіни, то переважна більшість еллінів майже копіювала їх, залежно від уподобань і приналежності до того чи іншого союзу (Афінського чи Пелопоннеського), що очолювалися вищеназваними державами.

Побут населення тієї чи іншої держави значною мірою також залежав від кліматичних умов, у яких вона розташовується. Район теплого субтропічного клімату з сухим і спекотним літом та короткою і теплою зимою вирізнявся особливостями життя і побуту стародавніх греків. Житлові приміщення греків, де вони жили сім'ями з невеличкою кількістю домашніх рабів, являли собою одноповерхові будиночки. Навколо внутрішнього дворика, до якого примикали криті портики, підтримувані колонами, розміщувався ряд кімнат. Вікон на першому поверсі не було, а світло проникало через двері, що виходили у двір. Частина будинку називалася андрон (приміщення для чоловіків), і в ній організовувалися бенкети - симпосії. Інша частина призначалася для жінок і називалася гінекей. Будинки будували з каменю або з цегли-сирцю, штукатурили і фарбували. Вхідні двері замикали великими замками. А в будинках знаті підлогу прикрашали мозаїкою з різнокольорової гальки. Обстановка у житлових приміщеннях була досить простою: ложа (кліпи), на яких не лише спали, але й напівлежали під час бенкетів; невеликі низькі обідні столики (трапедзи); лари; табуретки; крісла. Освітлювали кімнати плоскими глиняними світильниками, які ставили на високі вузькі бронзові підставки і в які для горіння заливали оливкову олію.

Симпосіон. Червонофігурний розпис

Значну роль у домашньому побуті греків відігравав глиняний посуд. Для зберігання вина й олії використовувалися гостродонні амфори з двома ручками. При транспортуванні їх закупорювали глиняними пробками, а також зробленими з уламка черепа чи глиняного посуду, і потім заливали смолою. Столовий посуд переважно прикрашався художнім розписом.

Простою була і їжа греків, яка складалася з ячмінного хліба (пшеничний їли лише багаті), овочів, риби, фруктів, розбавленого вина. М'ясо їли лише під час жертвопринесення.

На повсякденних трапезах жінки сідали за стіл разом з чоловіками лише тоді, коли сім'я обідала без гостей, причому чоловіки їли напівлежачи, а жінки сиділи на стільцях. У трапезах, що не носили сімейного характеру, жінки участі не брали. Бенкети проходили на чоловічій половині будинку. Бенкетуючі знімали взуття, раби мили їм ноги, після чого гості самі або за вказівкою господаря займали місця за обіднім столом, тобто на ложах, перед якими ставили невеликі столики. Перед тим як внести перші страви, раби мили гостям руки. Процедура миття рук повторювалася неодноразово, оскільки обходились без ножів, виделок і ложок, трапезники допомагали собі при їді пальцями. Вони ділили м'ясо на невеликі шматки, а соус черпали шматками паляниці, склавши її у вигляді ложки. Пальці ж витирали окрайцями хліба, які потім кидали собакам, що підбирали під столом залишки їжі. Пізніше, коли бенкети стали витонченішими і вишуканішими, для витирання пальців подавали особливу запашну глину.

Після закінчення трапези богам приносили жертву краплями вина, а потім розпочинали бесіду - симпосіон. Раби виносили столи із залишками їжі і вносили інші, як би сьогодні сказали, з десертом: солодощі, сир, фрукти, вино. Вино змішували з водою, воно було головним напоєм поряд з так званим кікеоном - вином, приправленим медом, козячим сиром, ячмінною мукою, а інколи навіть цибулею, сіллю і всілякими травами.

Учасникам симпосіону вино подавали у трьох кратерах, де його змішували з водою. З одного кратера вино йшло у жертву богам, з другого - героям, з третього - Зевсу. Жертвопринесення здійснювалися урочисто, під акомпанемент флейти. Флейтистки залишалися там і після жертвопринесення, розважаючи бенкетуючих. Серед присутніх обирали верховного розпорядника бенкету - симnociapxa, який спрямовував хід бесіди,

Грецький посуд VIII - VII ст. до н.е.

Бенкет

визначав умови змагань за кількістю осушених кубків і призначав нагороди переможцям. Як краще обирати симпосіарха, рекомендував Платон: "Чи не правда, що потрібно ставити начальником над нетверезим чоловіком тверезого, мудрого, а не навпаки. Бо якщо над нетверезим поставити п'яного, юного, немудрого начальника, він лише завдяки дуже щасливій випадковості не наробить страшних бід" [Платон. Закони, І, 640(1].

Навіть міцне вино не заважало бенкетуючим вести бесіди на філософські і літературні теми, розважати один одного або заінтригувати. Різноманітність у бесіди вносили також танцюристки, акробатки і гетери.

Невибагливий був грецький одяг, і зазвичай він виготовлявся з вовни. Чоловічий одяг складався з хітона - сорочки до колін і гіматія - довгого плаща, який являв собою прямокутний за формою відріз матерії, по краях якої пришивалися невеликі гирі, щоби тканина красиво звисала. Гіматій нічим не кріпився, він тримався на тілі завдяки обтяжуванню країв гирками, але головним чином завдяки витримці, яка розвивалася постійними заняттями фізкультурою і вмінням спокійно рухатися, не роблячи непотрібних жестів і кроків.

У жінок хітон був дещо довшим, він сягав щиколоток. Значно різноманітнішим був і жіночий гіматій. Гречанки інколи накидали край гіматія на голову або закривали частину обличчя, коли виходили з дому. Часом жінки перекидали гіматій з руки на руку, через спину, як шаль.

Ремісники одягалися в короткі хітони, у яких праве плече залишалося відкритим, і шапки конусоподібної форми. У себе в місті греки не носили головного убору, а коли відправлялися в подорож, надягали крислаті капелюхи і короткі плащі.

Найпоширенішим взуттям були сандалі зі шкіряними підошвами, які прив'язувалися ремінцями до ноги.

Греки сказали своє вагоме слово і в галузі педагогіки, приділяючи значну увагу вихованню підростаючого покоління. У стародавньогрецьких полісах в основному сформувалися дві виховні системи: спартанська і афінська.

Розглянемо першу з них, яка повністю керувалася ретрами (усні постанови, що мали силу законів) спартанського законодавця Лікурга. Важливим принципом, покладеним в основу "лікургового ладу", був принцип рівності. Відповідно до нього, всі повноправні громадяни Спарти офіційно складали общину рівних. І це не були пусті слова. У Спарті була розроблена і діяла упродовж тривалого часу ціла система заходів, спрямованих на те,

Жіночий хітон

Короткий хітон і гіматій

щоб звести до мінімуму будь-які можливості особистого збагачення і тим самим призупинити ріст майнової нерівності серед спартіатів. З цією метою була вилучена з обігу золота і срібна монети. Згідно з переказами, Лікург замінив їх важкими і незручними залізними оболами, які швидко псувалися, а їхнє накопичення відразу ж було помітним.

Одна з ретр вимагала, щоб у кожному будинку спартіата дах було зроблено лише сокирою, а двері - пилою. Лікург вважав, що таке просте житло ніхто не побажає прикрашувати ліжками на срібних ніжках чи розкішними покривалами. Заборона монет з благородних металів призвела до припинення торгівлі з іноземними купцями. Взагалі, торгівля і ремесло вважалися у Спарті заняттями, які ганьбили громадянина. Ними могли займатися періеки, та й то лише в обмежених масштабах. А якщо врахувати, що в Спарті були під загрозою покарання різні види операцій з продажу землі, то стане очевидним - основні шляхи накопичення багатств перед громадянами були закриті. Втім навіть якщо кому-небудь з них і вдалося нагромадити багато майна, скористатися ним під пильним наглядом ефорів він все одно не міг. Усі спартіати, незалежно від походження і суспільного становища, жили в однакових умовах, носили однакову просту і грубу одежу, користувалися однаковим домашнім начинням. Жоден з них не міг похвалитися перед друзями чи сусідами дорогоцінним посудом, красивими меблями, килимами, картинами, статуями тощо. На виробництво і використання предметів розкоші в Спарті були накладені заборони. Місцеві ремісники виготовляли лише найпростіше і необхідне начиння, знаряддя праці та зброю.

Закони Спарти передбачали також поміркованість у їжі. А соціальна рівність підтримувалася колективними обідами - фідитіями чи сиситіями, на влаштування яких кожний спартіат відраховував частину свого прибутку (місячно 73 л муки, 36 л вина, 3 кг сиру і 10 оболів на купівлю м'яса).

Але сиситії були не просто спільними обідами вільних спартанців, це були товариства з 15-20 чоловік, які служили в одному підрозділі і були пов'язані міцною дружбою.

Для того, щоб члени сиситії готові були вмирати один за одного, кожний вступник проходив перевірку. Під час обіду новачка вводили у намет, де їли сисити, і раб з чашею на голові обходив усіх присутніх. Той, до кого підходив раб, кидав кульку з хліба у чашу, що стояла на голові раба. Ніхто не міг побачити, якщо хто-небудь опускав кульку, дещо сплюснуту пальцями. Сплющена кулька означала, що новачка не бажають приймати у сиситію і його клопотання відхилено.

Той, хто запізнювався через жертвоприношення чи полювання, міг обідати вдома, але інші зобов'язані прибувати вчасно. Заборонялося приходити на сиситії ситими. Залишена порція їжі була ознакою того, що сисит пообідав в іншому місці, а спільну трапезу вважає недостатньо доброю для себе. Таку людину штрафували або взагалі виключали з сиситії.

Улюбленою їжею спартанців була чорна юшка, яка готувалася із сочевиці і бичачої крові. Особливо любили її старші люди, які відмовлялися заради неї від м'яса, віддаючи його молодим. Увівши обов'язкові спільні трапези, Лікург позбавив багачів у Спарті можливості смачно поїсти - однієї з головних радостей, яку могло дати багатство.

Проте останнім часом, згідно з даними джерел, загальновідома спартанська рівність піддається сумнівам. Аристотель писав про геронтів: "Люди, які займають цю посаду, виявляється, бувають доступні підкупу і часто приносять у жертву державні справи заради вигоди" [Політика, II, 6, 18].

Судячи з висловлювань Ксенофонта [Лакедемонська політія, 14, 3] і Аристотеля [Політика, II, 6, 5-7], декларований аскетизм і урівняльна бідність, якщо і залишилися в класичній Спарті, то лише як лозунги. Греки, відзначаючи особливості національного характеру спартанців, часто називали їхній нестримний потяг до грошей [Аристотель. Політика, II, б, 23].

Любов до грошей і пов'язана з нею корупція були добре знайомі Спарті і до Лісандра. Ще Лікург намагався викорінити властиву спартанцям любов до розкоші, за що його "особливо люто ненавиділи багачі" [Плутарх. Лікург, 10-11].

Офіційна залізна монета, офіційно простий спосіб життя, обов'язковий скромний обід у сиситіях - ось постійні елементи державної пропаганди, які були розраховані на тотальну обробку спартанських громадян і були висхідними нормативними установками. Проте реальна дійсність завжди сильно відрізнялася від офіційної її моделі. Спартанський наварх 481/480 pp. до н.е. Еврибгад, який командував об'єднаним грецьким флотом при Артемісії і Саламіні, за чутками, отримав від Фемістокла хабар у 5 талантів за зміну плану своєї експедиції на користь Афін [Геродот. Історія, VIII, 5].

У 499 р. до н.е. спартанського царя Клеомена під час Іонійського повстання намагався підкупити тиран Мілета Аристагор, який розрахував схилити царя до походу проти персів [Геродот. Історія, V, 49-51]. Ще два епізоди у Геродота теж пов'язані з Клеоменом. 494 р. до н.е. царя звинуватили в отриманні хабара від аргосців за відмову від штурму Аргоса [Історія, VI, 82,1], а 491 р. до н.е. - в отриманні хабара від афінян за організацію походу проти Єгіни [Історія, VI, 50]. Проте ні одне із звинувачень не було доведено до суду.

Зате був притягнутий до суду цар Леотихід, який врятувався від страти лише втечею до Тегеї, за отримання хабара під час військової експедиції 476 р. до н.е. у Фессалії: "Леотихіда спіймали на місці злочину: він сидів у своїй палатці на мішкові, наповненому золотом", який щойно отримав від ворогів своєї батьківщини [Геродот. Історія, VI, 72].

Наводить приклади хабарництва серед спартанської еліти і Фукідід. 446 р. царя Плістоанакта звинуватили в тому, що він разом з ефором Клеондритом взяв у Перикла 10 талантів за те, що вивів військо з Аттики. У Спарті царя судили і оштрафували на 15 талантів. Плістоанакт чи не захотів, чи не зміг заплатити штраф і втік із країни. Дозволили йому повернутися на батьківщину лише через 19 років, а до того він переховувався в Арка дії на території священної ділянки Зевса "зі страху перед співвітчизниками" [Історія, II, 21,1; V, 16,3]. Таке ж звинувачення висунули і царю

Агісу, який відмовився від вирішальної битви у поході проти Аргоса 419 р. до н.е. По поверненні в Спарту суд виніс рішення зруйнувати будинок Агіса і оштрафувати його на 17 талантів. Пізніше Агісу вдалося добитися виправдання: напевно, факт підкупу його аргосцями не довели [Історія, V, 63].

Серед ефорів прикладів корупції значно менше і частіше всього вони пов'язані з діяльністю ефорів як радників при спартанських царях. Кількість ефорів при цьому точно не визначалася, але найчастіше царя у військовому поході супроводжував один ефор. Корупційні скандали змусили спартанську владу змінити існуючі порядки. Зразу ж після судового процесу над Агісом II і його радником ефором "лакедемоняни прийняли з цього приводу постанову, якої ще ніколи не було в них: до царя приставили радниками 10 спартіатів..." [Фукідід. Історія, VI, 63,4]. Керівництво армією тепер здійснювалося колегіально, що апріорі утруднювало договір між царем і його радником.

Після величезного припливу багатств у Спарту по завершенні Пелопоннеської війни було прийнято компромісний закон, який допускав ввезення і збереження іноземної валюти, але тільки для державних цілей і під державним наглядом. Приватним особам за збереження золотої і срібної монети у власних будинках загрожувала смертна кара [Плутарх. Лісандр, 17]. Це спонукало спартіатів розміщувати свої капітали за кордоном (частіше всього у Тегеї, Дельфах тощо).

Проте спартанці не лише охоче брали хабар, але й самі нерідко виступали у ролі тих, хто давали хабар. Павсаній стверджує, що "лакедемоняни - перші з усіх, кого ми знаємо, підкуповували подарунками свого ворога, перші, які перемогу на полі бою зробили покупним товаром [Опис Еллади, V, 17, 12]. Він же наводить приклад царя Клеомена, який підкупив дельфійських жерців, щоб ті оголосили його суперника Демарата не сином царя Аристона [Опис Еллади, VI, 66].

Таким чином, уже до сер. V ст. до н.е. хабарництво вищого спартанського стану сприймалося як цілком рядовий факт, але по-справжньому небезпечними і руйнівними для суспільства процеси, пов'язані з корупцією, стають наприкінці V ст. до н.е.

Джерела свідчать, що брали хабар і обкрадали скарбниці не окремі чиновники, а вся спартанська еліта, включаючи царів, геронтів, ефорів і воєначальників.

Досить своєрідними були і сімейно-шлюбні відносини у Спарті. Сім'я зупинилася на стадії "парного шлюбу", який у багатьох випадках нагадував груповий шлюб. Укладання чи розірвання шлюбу не викликало ніяких труднощів. Спартанцю можна було мати двох дружин, а брати могли ділити спільну дружину. Спартанець, якому подобалася дружина друга, міг жити разом з ними. Наслідком такої свободи моралі було те, що справжнє

Павсаній

порушення подружньої вірності - зрада дружини за спиною чоловіка - було нечуваним явищем.

Пережитки родового ладу збереглися також і в релігії. Спартанці, як і усі греки, вшановували олімпійських богів, але ще й поклонялися ідолу Діоскурів, який складався з двох стовпів, з'єднаних перекладиною. Вважалося, що він упав з неба.

Архаїчний характер носили і норми права у Стародавній Спарті, які обмежувалися вказівкою на покарання тих чи інших дій. Визначати розміри покарань було повністю покладено на розгляд суддів, що відкривало широкий простір для свавілля. Як покарання практикувалися грошові штрафи, вигнання (ксенеласія), позбавлення громадських прав (атгімія), смертна кара (скинення у провалля зі скелі Таігету, задушення). Атимії піддавалися громадяни, які проявляли боягузтво на війні, втекли з поля бою чи здалися в полон. Але такі випадки були досить нечастими, бо недарма Спарта була єдиним містом Греції, яке не оточувалося стінами. "Не стіни, а люди - захисники міста", - говорили спартанці.

Родові пережитки у побуті спартанців використовувалися з метою панування і підкорення пригноблених ілотів, які в декілька разів переважали кількість громадян. Суворий побут Спарти забезпечував повну бойову готовність членів спартанської общини, оскільки вони відчували постійну загрозу ілотських повстань.

Тому основним завданням славнозвісної системи спартанського виховання була підготовка співчлена військової кланової общини. "Ми стверджуємо, що законодавець (в Лакедемонії) ввів сиситії і гімнасії заради військових цілей", - зауважував Платон (Закони, І, 663). Те ж саме повторює й Аристотеля "в Лакедемонії... майже все виховання громадян і майже вся законодавча система мали на увазі військові цілі" (Політика, VII, 2, 5).

Контроль держави за вихованням починається з перших днів життя. Хворобливого чи кволого новонародженого геронт наказував кидати в ущелину гори Таігет, і лише сильним виділяли ділянку землі, а матерям дозволяли годувати немовлят. Такий порядок приводив до того, що деякі спартанські жінки, боячись втратити своїх кволих дітей, тікали з немовлятами за межі Спарти, виховували дітей здоровими, а потім поверталися назад та показували їх геронтам і отримували дозвіл на виховання.

Матері купали новонароджених не у воді, а у вині, оскільки існувало повір'я, що хворі діти від вина помирають, а здорові стають ще міцнішими. До 7 років діти залишалися в сім'ї під доглядом годувальниць, які дітей не сповивали, відучували від страху перед темрявою і самотністю, від примх і рюмсання, змушували їсти різну їжу. Малюки виростали такими здоровими, що спартанські годувальниці славилися по всій Греції. Так, наприклад, лакедемонянка Амікла була годувальницею відомого афінського стратега Алківіада.

Ніхто не мав права виховувати дітей на свій розсуд. З семи років хлопчиків забирали у батьків і віддавали в особливого роду державні виховні заклади - агелли (стада), де вони виховувалися і навчалися до 18 років.

Перший етап виховання тривав 7 років. На чолі кожного загону стояв грек - юнак, якому виповнилося 15 років. Вихованці рівнялися на командира, виконували його накази, так, що головним наслідком такого способу життя була звичка підкорятися.

Грамоті хлопчиків навчали лише в межах необхідного, щоб вони вміли прочитати наказ чи написати своє ім'я. А мета навчання полягала в тому, щоб терпеливо переносити незгоди і перемагати в битвах.

У міру того, як хлопчики виростали, їх виховували в суворіших умовах: стригли налисо, привчали ходити босоніж і в будь-яку погоду гратися голими. І лише з 12 років їм видавали раз на рік плащ - хітон. Гарячою водою їм дозволяли митися лише декілька разів на рік. Спали хлопчики на очереті, який приносили собі самі з берегів Евроту, ламаючи його там руками. Діти зобов'язані були самі шукати собі дрова та їжу. Одні пробиралися в державні сади, інші прокрадалися у сиситії, намагаючись проявити хитрість і обережність. Це вчило їх власними силами боротися з нестатками та злиднями і робило з них людей спритних та хитрих. Юнакам доводилося не лише красти продукти, але нападати інколи на охоронців і силою відбирати необхідне. Хто попадався, того били різками не за злодійство, а за те, що погано крав, і карали голодом.

Боячись покарань, хлопчики намагалися будь- якою ціною приховувати свої злочини. Так, наприклад, один з них украв лисеня та заховав його під хітоном, і хоча звір розірвав кігтями та зубами його живіт, хлопчик приховував свою провину, терпів до тих пір, поки не помер.

Питання виховання підростаючого покоління розглядалося як загальнодержавна справа. За дітьми наглядав державний вихователь - педоном. У віданні його чи геронта, який опікувався виховним процесом, кожен присутній на занятті громадянин мав право наказувати хлопцям все, що вважав за потрібне. Спостерігаючи за іграми дітей, спартанці постійно сварили їх, намагаючись викликати бійку, а потім спостерігали, які у кого від природи якості.

Перший період державного виховання закінчувався агоном - публічним випробуванням. У цей час усі підлітки у віці 14 років піддавалися публічному побиттю біля вівтаря богині Артеміди Ортії, де вони повинні були довести свою мужність і зневагу до болю. Там стояла жриця, яка тримала в руках статуетку Артеміди - богині лісів і полювання. Не бажаючи показувати свою слабкість, деякі помирали

Юний спартанець в олімпійському вінку (VI ст. до н.е.)

під ударами різок, не зронивши жодного звуку, оскільки найменший стогін міг знеславити всю родину.

На думку спартіатів, юнак, який витримав такі випробування, не зрадить батьківщину та її таємниць, коли потрапить у полон, навіть якщо вороги будуть катувати його.

Після цього підлітку дозволялося носити зброю, брати участь у сиситіях і криптіях (ночі вбивств ілотів). Щорічно ефори оголошували таємно війну ілотам. На цей час юнаки покидали межі міста. Здобуваючи їжу власноруч, вони ховалися вдень і виходили із засідки лише вночі, нападаючи на ілотів і вбиваючи їх. Кожен повинен був убити хоча б одного ілота, бо в іншому випадку він не обрався би сорому. Спартанці намагалися вбивати молодих, найсильніших і найнебезпечніших ілотів, демонструючи тим самим свою силу, спритність та відвагу.

Після повернення у Спарту на спартанських юнаків чекало ще одне випробування. На цьому агоні були присутні геронти, царі та рядові члени спартанської общини. У встановленому місці проходили показові бої спартанської молоді, поділеної на два загони. Боротьба йшла на острові, обмеженому з усіх сторін глибоким ровом з водою. Через рів з протилежних сторін перекидали містки, по яких на острів вбігали два загони, і починалася бійка. Користуватися зброєю заборонялося. Суперники билися руками, гризли один одного зубами, роздирали очі та обличчя, нападали групами і поодинці, намагаючись зіштовхнути суперників у рів. Кожний спартіат повинен був проявити перед співвітчизниками свої фізичні переваги, спритність, хитрість, відвагу та безпощадність.

Після цього агона молоді спартанці зараховувалися до складу іренів (старших юнаків), які були командирами в агеллах, та ближніми помічниками виховного процесу спартанської молоді.

Турбота про інтелектуальний розвиток дітей була зведена до мінімуму. Ця обставина мала найсумніші наслідки для культурного розвитку Спарти. В історію грецької філософії, літератури і мистецтва Спарта не внесла майже нічого. І навіть репутацію "міста прекрасних хорів" Спарті принесли переселенці з інших держав. Літературні джерела наводять імена людей, які створили славу музичній культурі Спарти: Терпандр з Лесбоса, Полімнест з Колофона, Сактад з Аргоса, Ксенокрит з Локр, Стесіхор з Гімери, Алкман із Сард і т.п. Традиція спартанської хорової лірики виникла у вигляді симбіозу місцевої дорійської писемної культури і досить різноманітних іноземних мотивів.

Юнаків 18-20 років записували в особливі загони ефебів, і вони зобов'язані були нести військову службу. Коли юнаки ставали воїнами, суворість їхнього виховання дещо пом'якшувалася. їм дозволялося стежити за своїм одягом, розчісувати волосся та змащувати його олією. Спартанці були єдиним народом, якому війна здавалася відпочинком у порівнянні з безкінечними вправами мирного часу.

На спартанських святах співали три хори: старців, дорослих мужів і юнаків, прославляючи мужність, хоробрість, добродіяння. Хор старців розпочинав:

І ми колись були юнаками, переповненими сили і мужності; потім співали юнаки:

Ми ж будемо ще хоробріші.

Спартанських юнаків учили висловлюватись коротко і точно. їхня мова скоріше нагадувала слова військової команди. Недарма сучасне слово "лаконізм" (коротке висловлювання думки) походить від назви області спартанців - Лаконіки. Сам Лікург подавав приклад короткої і точної мови. Коли хтось став вимагати ввести демократію у державі, він сказав: "Введи спочатку демократію у себе вдома". Його наслідували інші спартанці. Наприклад, якщо людина говорила розумно, але не до ладу, йому казали: "Ти говориш справу, але не по справі". Один іноземець набрид спартанському царю питаннями, хто кращий серед спартанців. Цар відповів йому: "Той, хто найменше подібний на тебе".

За задумом Лікурга, виховання спартанців не закінчувалося 20 роками. Період життя з 21 до 30 років був перехідним часом на шляху до отримання повних прав члена спартанської общини. За цей період спартанець вимушений був одружитися, бо інакше він не отримував земельного наділу. Неодруженого 30-річного спартанця на спеціальних святах жінки гнали голим по всьому місту, співаючи образливі пісні і навіть застосовуючи різки. Крім того, неодруженим не дозволялося відвідувати базар, їм не віддавали знаків уваги і поваги. Розповідають, що коли один неодружений полководець увійшов у військовий намет, якийсь молодий чоловік не встав, щоб його привітати.

У відповідь почув зневаження: "Я не зобов'язаний вставати перед тобою, бо у тебе немає сина, який би потім вставав переді мною".

Пильну увагу приділяли у Спарті також вихованню жінок. Лише у здорової та веселої жінки могли народжуватися міцні і сильні діти. За законами Лікурга, дівчата повинні були бігати, боротися, кидати диски і метати спис. Як і юнаки, вони були присутні на святах, брали участь у танцях і співали в хорі. У своїх піснях дівчата прославляли сильних і хоробрих та збуджували у молоді гаряче бажання відзначитися.

Жінки у Спарті брали участь у змаганнях, в яких могли показати свою мужність і набути славного імені. Ось як відповіла спартанська цариця Горго одній іноземці, яка докоряла спартанкам у тому, що жінки у них розпоряджаються своїми чоловіками. "Але ми і народжуємо чоловіків", - сказала вона.

На деяких святах і змаганнях дівчата з'являлися голими, і в їхній наготі не було нічого непристойного.

Все це само по собі спонукало молодь до шлюбу і примушувало турбуватися про своє тіло, не позбавляючи дівчат сором'язливості.

Гімнастичний костюм спартанської дівчини

Отже, освітньо-виховна система в Спарті базувалася на організації свого роду інтернатів, де основним предметом була військово-фізична підготовка, яка виховувала військову доблесть, формувала кадри, здатні стати на захист вітчизни. При переході від однієї стадії виховання до іншої юнаки демонстрували свої успіхи на публічних змаганнях, де не лише перевірялися військово-гімнастичні навички, але й випробовувалися їхні терпіння та витривалість. Виховання здійснювалося під контролем держави і за її рахунок, але лише для членів спартанської общини.

Афінська виховна система ставила перед собою мету підготувати гармонійно розвинену особистість, яка б поєднувала в собі внутрішню і зовнішню красу. Самі греки визначали цю мету поняттям калокагатія (від грец. "калос" – красивий, "агатос" - дивуватися).

Виховання в Афінах, на відміну від Спарти, було головною соціальною функцією сім'ї. Коли двері в будинку прикрашались вінком з маслинових гілок (символ громадянської хоробрості), то це означало народження хлопчика, а якщо народжувалася дівчинка, то на дверях висіла вовняна пов'язка (символ жіночої працелюбності). До семи років дитина жила в гінекеї під наглядом матері. У заможних сім'ях турбота про дитину покладалася на годувальниць. Маленький афінянин нічим, крім ігор, не займався. Він мав багато іграшок: м'ячі, обручі, брязкальця, дзиґи тощо.

З рук годувальниць дитина з семи років переходила в руки педагога (від грец. "пайс" - дитина і "аго" - веду за руку) з рабів, якого вибирали господарі, керуючись непридатністю раба в домашньому господарстві. Педагог супроводжував хлопчика на заняття, йдучи позаду, ніс книги, таблиці чи музичні інструменти школяра. На вулиці він стежив, щоб хлопчик ні з ким не розмовляв, ішов, опустивши очі, давав дорогу старшим, не допускав відвідування ринку, де легко міг почути непристойні речі.

Починаючи з семи років, хлопчик відвідував мусичну школу (з грец. "мистецтво муз"). В Афінах кожному давалася свобода вчитися у кого й як хоче, держава не втручалася, за винятком тих випадків, коли справа йшла про дітей загиблих у війнах громадян (держава виховувала їх за

Виховання юнаків в Афінах

Урок читання

власний кошт). Школа була у віданні дидасксиїа (грец. "дидаско" - я вчу), якому батьки платили за навчання дітей. Афіняни із зневагою ставилися до кожного, хто працював за гроші, і тому вчителі не користувалися повагою у суспільстві.

У програму приватної школи входили: читання, письмо, література, вокальна та інструментальна музика, фізичні тренування. Перші 3 роки навчали грамоті. Перед початком занять молилися Аполлону і музам, зображення яких були в кожній школі. Навчання грамоті розпочиналося з відмінювання слова "муза". Щоб навчання проходило успішно, вчитель роздавав учням глиняні таблички, де були написані букви і склади, з яких поступово вчилися складати слова. Потім училися писати. У давнину греки писали, не застосовуючи великих букв і без інтервалів, які відокремлювали слова. Книги писали на нешироких довгих смугах папірусу. Текст розміщувався невеликими колонками, висота яких відповідала ширині папірусу. Такі книги (грец. "дублон") згорталися і зберігалися у вигляді сувою в особливих коробках циліндричної форми. Під час шкільних занять греки користувалися диптихами. Це були дві дощечки, з'єднані з одного краю скрепами, які дозволяли розкривати і закривати їх поверхню, яка натиралася воском. По цій поверхні писали стилем - гостроконечною кістяною чи металевою паличкою. Зворотний широкий чи закруглений кінець стилю служив для стирання написаного.

На папірусі писали очеретяною паличкою.

Найчастіше записували вислови мудреців: "Будь володарем своїх задоволень" (Клеобул), "У щасті знай міру, а в біді розсудливість" (Періандр).

Навчившись грамоті, учні починали читати Гомера, Гесіода. Щоб полегшити запам'ятовування, поряд з ними клали малюнки і барельєфи з мармуру чи глини, які зображували головні історичні сцени, причому під кожним з персонажів було написано його ім'я.

Значну увагу приділяли і лічбі. Цифр греки не знали і позначали їх буквами алфавіту, що вело до громіздких задач з багатоцифровими числами. Тому вивчали

Урок музики

чотири арифметичні дії, квадрати і куби чисел, дроби, пропорції і розв'язували геометричні задачі.

Коли маленькому афінянинові виповнювалося 13 років, починалася його музична освіта. Людина, яка не оволоділа грою на кіфарі, лірі і флейті, вважалася невігласом. У тісному зв'язку з музичною освітою було і навчання співу. В окремі моменти шкільного життя навчання співу виступало на перший план, оскільки необхідно було готувати хори дітей і підлітків для державних свят.

За провини в школі карали різками або бамбуковою палицею, б'ючи по руках. Ставлення учнів до вчителів було неприязне і навіть вороже. Приходили в школу зі сходом сонця і залишалися до його заходу. Дорослим заборонялося заходити в школу, за винятком тих моментів, коли вони запрошувалися на шкільні свята. Шкільних канікул не було, але кожного місяця було багато святкових днів, під час яких діти відпочивали. Таким чином, мусична школа була загальноосвітньою і давала літературну та музичну освіту.

З 12 років афінський школяр починав відвідувати гімнастичну школу (грец. "гімнас" – голий) одночасно з мусичною, а в 14 років останню закінчував. Гімнастика, яку ще Солон зробив обов'язковою для молоді, була під безпосереднім наглядом держави. Приміщення гімнастичної школи називалися палестрою. Вони носили імена їхніх власників - педотрибів і поділялися на відкриті (для бігу і боротьби) та закриті (для натирання тіла олією і обсипання піском перед вправами, для миття). Педотриба легко було упізнати за вилоподібною палицею, за допомогою якої він керував вправами і карав винних. Він спостерігав також за молодими учнями, які ходили носками назовні. Система фізичного виховання в палестрі включала біг, боротьбу, стрибки, метання диска і списа й називалася пентахлон (п'ятиборство).

Біг був одним з найдавніших і найпоширеніших форм гімнастичних вправ. На Олімпійських іграх біг займав найпочесніше місце, оскільки саме переможець у бігу давав ім'я Олімпіаді. Велике значення мав біг в умовах грецької військової тактики, коли вимагалося швидко переміщувати величезну кількість воїнів - раптові атаки і відступи.

При стрибках греки використовували кам'яні чи

Тренування молодих атлетів у палестрі

металеві гантелі для посилення поштовху. У момент відштовхування від землі їх кидали вперед різким рухом і це збільшувало довжину стрибка.

Досить важливим видом занять була боротьба, під час якої проявлялися сила, спритність і винахідливість, а разом з цим приводилися в дію одночасно всі м'язи тіла. Дві умови необхідні були для проведення борцівських поєдинків - багнюка (як засіб зробити намащене олією тіло ще слизькішим) і пилюка (як засіб полегшення захвату). Для перемоги потрібно було примусити суперника тричі торкнутися землі обома лопатками.

Метання диска було вправою, яка вимагала не лише великої спритності, але й досвіду. Диск важив близько б кг і до початку метання його тримали не в тій руці, якою метали, щоб не втомити її. Ставилося завдання - закинути диск якомога далі, застосовуючи два прийоми: при першому диск у польоті описував дугу, а при другому – летів по горизонталі.

Метання списа мало і безпосереднє значення для підготовки майбутнього воїна. При його метанні ставилися різні завдання: кинути спис якомога далі чи потрапити у вказану точку. Спис метали не лише однією рукою, а інколи зразу два списи двома руками.

У палестрах учні займалися сферистикою (іграми і розвагами) та орхеїстикою (мистецтвом танцю або наукою володіння рухом тіла). Перебуванням у мусичній та гімнастичних школах закінчувалося навчання афінянина у приватних навчальних закладах.

Вищим навчально-освітнім закладом для найзаможніших афінян були гімнасгі, призначені для подальшого вдосконалення тіла заняттями гімнастикою, а також поглибленого вивчення філософії, літератури і політики. В Афінах, наприклад, існувало три державних гімнасії: Лікей, Академія, Кіносарг. Лікей розміщувався у східній частині міста, у місцевості, що належала храму Аполлона Лікейського, звідси і пішла його назва. Академія розташовувалася у північно-східній частині міста, у гаю, присвяченому міфічному герою Академу. А Кіносарг був побудований за міськими воротами, і приймали в нього, на відміну від двох перших, громадян змішаної крові, бо він був присвячений Гераклу, який серед богів теж був нечистокровного походження. Гімнасії являли собою монументальні приміщення прямокутної форми, 400 м по периметру. Будинки прикрашалися фресками і статуями Аполлона, Геракла та інших міфічних героїв, які уособлювали красу і здоров'я. У гімнасіях розгортали філософські дискусії, ставили один одному запитання: як визначити, що таке краса, мужність. Слухачі повинні були зізнаватися у своїх прихованих думках, зробити свій правильний вибір і обґрунтувати спосіб життя, який збиралися вести.

Борці

Озброєний ефеб на коні

Коли юнаку виповнювалося 18 років, він два роки повинен був провести в ефебіях. Ефебія була державним і суто військовим закладом, на чолі якого стояли стратеги. На осіб, яких призивали в ефебію, складалися спеціальні списки (в середньому по 1000 чоловік), які зберігали свою силу після закінчення ефебії впродовж 40 років, оскільки обов'язок військової служби поширювався до 60 років. Ефебія розпочиналася з внесення в громадянські списки, для чого юнаки проходили перевірку стосовно чистокровності походження і при виявленні, що родичі не були закононародженими, звинувачений міг бути проданий у рабство на користь держави. Зарахування в ефебію було пов'язане з принесенням присяги на вірність батьківщині. Складена присяга перетворювала юнака у правоздатну людину, давала йому право успадкування, опіки (над матір'ю), розпоряджатися майном, бути членом народних зборів тощо. Текст присяги ефеба зберігся до наших днів: "Я не осоромлю священної зброї і не залишу товариша в бою, буду захищати і один, і з багатьма все священне і заповітне; не применшу сили і слави вітчизни, але збільшу їх і буду розумно підкорятися існуючому урядові і законам, встановленим і тим, що будуть прийняті, а якщо хтось буде намагатися знищити закони або не підкорятися їм, я не допущу цього і буду боротися проти нього і один, і зі всіма; буду також шанувати батьківські святині. У цьому хай будуть мені свідками боги!"

Ефеби виділялися серед інших афінян своєю виправкою і одежею. Вони носили крислаті капелюхи і темні військові плащі – хламиди, а також коротко стригли волосся. Впродовж першого року ефеби проходили досить різноманітну підготовку, яка включала і гімнастичні тренування, і вправи військового характеру: боротьба, біг, вправи у верховій їзді, їзді на колісницях, метання списа, диска, каменів (за допомогою пращі), стрільба з лука, плавання. Поряд з цим вивчалися питання військової техніки того часу: використання бойових машин, мистецтво побудови військових таборів, основи кораблебудування тощо. Однак ефебія першого року не являла собою організації суто казарменого типу. Ефеби збиралися щоденно на спеціальні заняття та спільні трапези, але інший час вони вільно жили в Афінах, проводячи своє дозвілля в шинках, з флейтистами і за грою в кості. Не бридилися ефеби і нічними дебошами, які страхали мирних жителів і вимагали втручання владних структур. Таким чином ефеби проводили перший рік, а наступного, після засідання народних зборів, у театрі ефеби показували народу стройові прийоми, отримували від держави щит і спис і виступали на охорону державних кордонів. Вони чергували також у гарнізонів. Пірея, вивчаючи основи морського мистецтва на державних кораблях, спостерігали за дорогами як кінна поліція. Використовували ефебів і для зовнішніх операцій. Так, 458 р. до н.е. ефеби під керівництвом стратега Мероніда билися з коринфянами в Мегарах, а 435 р. до н.е. в околицях Коринфа Нікій на чолі ефебів добився блискучої перемоги.

Отже, якщо спартанська виховна система була спрямована на підготовку сильного, мужнього і хороброго співучасника військової общини, то метою афінської педагогіки було виростити гармонійно розвиненого члена громадянської общини, який міг би брати участь в управлінні державою, збагаченні культурних досягнень та захисті незалежності Аттики.