РОЗВИТОК ОСВІТИ І ОРАТОРСЬКОГО МИСТЕЦТВА

Грецький вплив особливо відчутний у системі римської освіти, в основі якої лежала риторика.

Програма навчання охоплювала три стадії. Апулей називав їх "чашами Муз": "Перша - чаша вчителя читання, література - закладає основи; друга – чаша граматика – постачає знаннями; третя - чаша ритора - озброює красномовством. Більшість не йде далі цих трьох кубків" [Апулей. Флориди, XX].

Бронзова лічильна дошка

Літератори працювали у початковій школі: це були переважно греки, освічені раби або вільновідпущеники, які найбільш примітивними методами вчили читати і писати.

Під керівництвом учителя арифметики - калькулятора - діти навчалися рахувати, спочатку на пальцях, причому пальці лівої руки служили для позначення одиниць і десятків, а пальці правої - сотень і тисяч; користувались також камінчиками – простою рахівницею.

Згодом дитина вступала до школи більш високого рангу, що приблизно відповідало нашій середній школі, де вона займалася під керівництвом вчителя - граматика. Програма навчання включала в себе читання, розбір текстів і правил стилістики творів поетів і прозаїків, музику, астрономію, філософію, геометрію, мову тощо.

На третьому етапі до навчання підключався вчитель красномовства. Програма навчання була важкою і обширною: складалася з теорії ораторського мистецтва і з практичних вправ, що передбачали підготовку промов на задану тему з історії, міфології, літератури, суспільного життя. Вправи мали дві форми: свазорії - промови, проголошувані однією людиною на будь- яку тему, і контроверсіі - поєднання промов обвинувача і захисника.

В Римі існували молодіжні організації, починаючи з II ст. до н.е. Вони називалися "Ювенес" або "Ювентус" - "молоді", "молодість", а в провінції - "Колегіум ювентутіс". Розширення їх мережі пов'язувалося з виникненням усе нових шкіл. Організація нагадувала деякою мірою афінську ефебію раннього періоду, проте участь у ній була добровільною, а не обов'язковою, як в Афінах. Крім того, вони базувалися на колегіальних началах і не мали спеціально призначеної адміністрації. Очолював групу магістр - префект або куратор; вправи й інші заняття не носили військового характеру.

Дівчата з багатьох сімей вчилися вдома, бідніші ж ходили до школи разом з хлопцями. Тобто існувало спільне навчання за обов'язковою програмою. За свідченням Тита Лівія [Від заснування міста, ПІ, 44], уже в V ст. до н.е. з розширенням програми, тобто введенням двоступеневої системи освіти, жінки почали розширювати свої пізнання, навчаючись,

Сцена зі шкільного життя

однак, удома. Від дівчат освіченість і начитаність навіть вимагалися: "puella docta" - "вчена дівчина" - було бажаним компліментом. Освіта була необхідна жінкам перш за все для участі в громадському житті, наприклад, у загальних зборах громадян. Крім того, дівчата повинні були дбати про свій інтелектуальний розвиток і як майбутні матері, бо неодмінною умовою навчання дитини було навчання її батьків [Квінтиліан. Виховання оратора, І, 1, 6]. Жінки повинні були розбиратися в астрономії, математиці, філософії тощо. Тому освічених жінок у Римі було достатньо. Наприклад, Корнелія, дружина Помпея Великого, зачитувалася творами філософів і була вельми обізнана в географії. Семпронія, замішана у змові Катиліни, добре володіла грецькою мовою. Лівія, дружина Августа, володіла таким інтелектом, що сам Август перед особливо важливими розмовами з нею робив для себе спеціальні помітки, бажаючи мати завчасно підготовлені відповіді, щоб його не застали зненацька.

Навчалися жінки й ораторському мистецтву і навіть застосовували ці навики на практиці, частіше всього у своїх особистих, домашніх справах, а інколи і в справах громадських: Гортензія, дочка оратора Квінта Гортензія, своїм красномовством добилася зменшення податків, встановлених для жінок. Поте промови римських матрон у своїх приватних справах громадська думка засуджувала: вважалося, що це є свідченням надмірного зухвальства і нахабства.

Розвиток ораторського мистецтва перебував у тісному зв'язку із суспільно-політичними умовами римського життя II - І ст. до н.е. Уміння публічно виступати нерідко визначало успіх у народних зборах і передуючих їм сходках, у сенатських засіданнях і в судових комісіях. Полководець повинен був уміти звернутися з промовою до своїх солдатів тощо. Тому в 16 років, після закінчення граматичної школи, юнак одягав чоловічу тогу і приступав до спеціальних занять з риторики під керівництвом грецьких ораторів чи латинських учителів красномовства. Риторська освіта доповнювалася вивченням римського права під керівництвом провідних юристів. Деякі знатні римляни завершували освіту в грецьких культурних центрах (Афінах, Родосі, Пергамі, Массилії).

Римські оратори внесли мало нового в теорію красномовства; вони розробляли лише принципи, уже сформульовані їхніми грецькими попередниками, але, наслідуючи їхні приклади, створили видатні зразки латинського красномовства. Ораторські прийоми вдосконалювалися й ускладнювалися. Теоретики ораторського мистецтва вважали недостатнім, якщо оратор добре говорив латиною. Він повинен був уміти міркувати і навчати, змушувати людей здригатися: аудиторія повинна була йому дивуватися, "вважати його ніби богом серед людей" [Цицерон. Оратор, І, 24, 155]. Най-

Квінт Гортензій

Аппій Клавдій Цек (Сліпий)

давнішим прикладом римського ораторського мистецтва вважалася промова Аппія Клавдія Цека в сенаті, в якій відкидалися мирні пропозиції Пірра, але соціальна дійсність наклала свій відбиток на римську риторику. Ораторське мистецтво розвивалося на шкоду простоті, щирості і правдивості. Наприклад, у судовому красномовстві юридична істина відступала на задній план. Оратор турбувався не про те, щоб його позиція була істинною, а про те, щоб вона здавалася правдоподібною. Звичайним прийомом політичних промов була інвектива: політичні суперники виставлялися в поганому світлі, оратори користувалися різними чутками й плітками, вони грали на легковірності і навіть на забобонності своїх слухачів.

Красномовство відігравало значну роль у суспільному житті. Цицерон зазначав: "Є два мистецтва, які можуть поставити людину на найвищий щабель пошани: одне - це мистецтво полководця, інше - мистецтво доброго оратора" [За Мурену, 14. 30]. Ораторське мистецтво наприкінці Республіки тісно пов'язувалося з життям. Свій зміст воно черпало з римських державних і приватних відносин. Незважаючи на деяку штучність, воно набирало такої форми, яка була доступна більшості. В цю епоху воно мало до певної міри народний характер.

Роль риторики не можна зводити лише до мистецтва складання промов. Елементи риторики зустрічаються в різних публіцистичних творах того часу, в римській історіографії, художній літературі та в римському праві. Ораторське мистецтво сприяло розвитку і вдосконаленню латинської мови, оскільки велике значення надавалося правильності і точності висловлювань, а також пластичності, витонченості і звучанню промови.

Видатним оратором пізньореспубліканського часу можна вважати Гая Гракха. Цицерон, засуджуючи його політичні погляди, визнавав виняткові ораторські здібності Гая: "У красномовстві йому не було рівних" [Брут, 33, 125].

Наприкінці II - на початку І ст. до н.е. прославився Марк Антоній, дід майбутнього тріумвіра, консул 99 р. до н.е., вбитий 87 р. до н.е. маріанцями, та Луцій Ліципій Красс. А в першій половині І ст. до н.е. в римському ораторському мистецтві поширилися такі напрямки, як азіанізм і аттицизм. Перший виник у Малій Азії зразу ж після смерті Олександра Македонського. Його характерними рисами були манірність, пристрасть до зовнішніх афектів, патетичність і високопарність. Аттицизм був протилежним

Гай Гракх

Марк Туллій Цицерон

напрямком. Його прихильники наполягали на поверненні до простоти, лаконізму і ясності старих афінських ораторів. З відомих римських ораторів до першого напрямку належав Квінт Гортензій Гортал (114-50 pp. до н.е.), один із головних суперників Цицерона. А до ораторів аттичного напрямку належали Гай Юлій Цезар і Марк Юній Брут.

Видатним політичним діячем кінця Республіки був Марк Туллій Цицерон, який відіграв виняткову роль у розвитку римської культури і риторики. Його праці ще за життя визнавалися зразками латинської прози, а його листування - зразком епістолярного стилю. Він здобув визнання завдяки судовим промовам; політичні виступи закріпили за ним славу кращого оратора. У перший період своєї діяльності Цицерон перебував під впливом азіанізму, але вплив елліністичних учителів і вивчення кращих зразків грецького ораторського мистецтва допомогли йому звільнитися від крайнощів азіанського стилю і поєднати його елементи з аттицизмом. Він став прибічником патетичного красномовства, коли оратор різними прийомами впливав на почуття слухачів.

Аргументація Цицерона мала на меті переконати в справедливості своєї думки. Він допускав перебільшення, інколи спотворював хід подій, користувався неперевіреними чутками. Інвектива (побудова різних звинувачень) стала одним із суттєвих прийомів Цицерона. Тому Веррес у "Верринах", Катиліна в "Катилінаріях" і Антоній у "Філіппіках" - не реальні діячі епохи, а образи, створені звинуваченням і політичним суперником.

Промови Цицерона привертали велику кількість слухачів, з якими оратор рахувався. Досягненням своїх промов він вважав силу-силенну слів і думок. Але подекуди його промовам часто не вистачало лаконізму, нерідко він повторювався або вихваляв сам себе.

Однак у цілому його трактати ("Брут", "Оратор") та промови сприяли популяризації грецької та римської риторики, елліністичних філософських систем, латинської мови тощо.