РОЗВИТОК ЛІТЕРАТУРИ І МУЗИКИ

Із завершенням гомерівського періоду закінчилася й епоха героїв. Тепер особистість намагалася знайти своє місце у світі, що виявилося у формі лірики. Хоча творили у формі епіки й епігони (нащадки) Гомера. Сюжети давніх міфів викликали до життя значну кількість епічних сказань, що утворювали цілі поетичні цикли, названі "кіклічними поемами". Із них збереглися "Кіпріі" Стасина з Кіпру, "Ефіопіда" Арктина Мілетського, "Зруйнування Іліона" його ж, "Мала Іліада" Лесхе- са із Пірра, поеми "Повернення" і "Телегонія", що розвивали сюжетні лінії "Одіссеї", "Взяття Ехалгг" Креофіла із Самоса або Аристея з Проконнеса тощо. Правда, у майбутньому назва "кіклічний поет" стала синонімом поганого, бездарного поета.

Новий стиль епічної поезії започаткував Гесіод (кін. VIII - поч. VII ст. до н.е.), збіднілий беотійський землероб, який створив три епічні жанри: космогонічний (поема "Теогонія" - про походження світу, богів і людей), генеалогічний ("Каталог жінок" - про героїнь давніх міфів) і дидактичний або повчальний (поема "Труди і дні" - поради і настанови землеробу). Саме в останньому творі відтворено нове життя, вперше чути голос грецького села. У поемі висловлена вікова селянська мудрість, наводяться поради, що повинні допомогти землеробу вижити і прогодуватися з крихітного наділу, підвищити продуктивність сільської праці:

...Праця людині стада здобуває і всілякий достаток.

...Немає жодного сорому в роботі - ганебно неробство.

Із ліричних жанрів тісно була пов'язана з епікою військова елегія. Але в ній відчувався заклик до дії, пристрасний голос, звернений до співгромадян. Такими були елегії Калліна з Ефеса, який закликав земляків до війни з

Архілох

кімерійцями; Солона, який надихав афінян на боротьбу за о. Саламін; Тиртея, який піднімав спартанців на оволодіння Мессенією.

Віяння нових часів відчувалося у творах Архілоха з о. Парос (сер. VII ст. до н.е.), шукача пригод, який сам пережив війну, мінливості долі і на основі життєвого досвіду сам для себе вибудував світ своїх цінностей, що вирізнявся новими ідеалами, поняттями про мораль і суспільну організацію. Так, для гомерівського героя з його уявленнями про обов'язок і честь кинути щит у бою значило накликати на себе нечуваний сором. А сам Архілох неодноразово спостерігав, як воїни рятували життя, кидаючи щит і втікаючи з поля бою. Так чинить і герой його поеми:

Сам я загибелі зате оминув. І хай пропадає

Мій щит. Нічим не гірший можу новий я здобути.

Ще більш визнана посмертна слава, до якої прагнули гомерівські герої. Тепер ніхто не згадував добром загиблих героїв. У полум'ї воєн, у водовороті людської волі народжувався новий, відмінний від традиційного, більш реалістичний погляд на світ. Особливо популярним твором Архілоха був гімн, який прославляв Геракла, характерний приспівом: "Тенелла, слався, переможець". Очевидно, слово "тенелла" (подібна нашому тра- ля-ля) передбачало досить довгий розспів і багаторазове повторення. Не виключено, що Архілох "підслухав" цей приспів у фольклорі, оскільки подібні приспіви характерні у співочому репертуарі кожного народу.

Архілох уперше у своїх віршах передав потяг незадоволеної пристрасті, напади образливого самолюбства і дошкульної помсти, готовність стійко переносити мінливість фортуни. Старі віршовані розміри - гекзаметр, елегійний дистих – здавалися йому непридатними для цілей ліричної сповіді, і він звернувся до форм народної поезії, вводячи у літературу нові розміри - ямб і хорей. Рекомендації Архілоха були враховані його сучасниками: Симонідом Аморгським – автором знаменитої сатири на жіночі характери, Гіппонактом з Ефеса, який утвердив у поезії холіямб (кульгавий ямб) і ввів у грецьку літературу плебейські мотиви.

Симонід

Символом пробудження індивідуальності став поет Мімнерм із Колофона, який віддав перевагу жанру любовної елегії, оспівуючи свою кохану Нанно. "Що є життя, що є радість без утіх золотої Афродіти?" - запитує поет, стверджуючи тему гедонізму, прагнення до насолод. Життя коротке, але, за Мімнермом, не потрібно шукати посмертної слави, а спішити використовувати життя у своє задоволення.

Іонієць Анакреонт з о. Теос залишився у пам'яті людства як співець дружніх бенкетів і кохання, який мав багато послідовників. Саме римська поезія, наслідуючи іонійського лірика, створила відомий всім образ веселих, радісно і безтурботно бенкетуючих греків. Проте кращих своїх представників індивідуальна лірика отримала на о. Лесбос (рубіж VII - VI ст. до н.е.). Так, у творах Алкея відображені внутрішні війни, що проходили в Мітилені. Його головними темами були не лише вино і кохання, але й політика: спільно з Піттаком боровся проти мітиленських тиранів, а згодом, коли Піттак захопив владу, поїхав на вигнання і протидіяв новому узурпатору. Поет бурхливо радіє смерті тирана Мірсила, а забуття від тривог дає лише вино. Поет, який кубок за кубком п'є на бенкеті в оточенні друзів, що поділяють з ним свої радості і тривоги, - прикмета нових часів, часів розпаду родових зв'язків, виділення яскравих індивідуальностей, формування нових спільностей з єдиними особистими інтересами, спільними застіллями і бесідами.

Поетеса Сапфо (нар. бл. 650/630 pp. до н.е. на о. Лесбос) використовувала у своїй творчості скарби народної поезії, фольклору. Вона оспівує в гімні про Афродіту безсмертну богиню, володарку сердець, яка сидить на троні і посилає людям муки кохання: "Знову терзає мене розслабляюче члени кохання, солодко-гірке чудовисько, від якого немає захисту". Епітети у віршах Сапфо почерпнуті з народної поезії, а фольклорні мотиви звучать в її весільних піснях - епіталаміях, де наречену порівнюють з яблуком, що росте на верхівці дерева.

Епітети, що супроводжували її творчість після смерті, були дуже захоплюючі: "Десята муза", "Смертна муза", "Жіночий Гомер" тощо. Вона писала також гімни на честь богів, створила відому школу дівчат. Учениці і педагоги- жінки жили разом, що створювало умови для поширення одностатевої любові.

Анакреонт

Сапфо

Дещо інший характер носили твори поетів континентальної Греції (Солон, Тиртей): суворі, жорсткі, повчальні, що диктували людям норми поведінки в нових суспільних умовах. До початку другої Мессенської війни (660 – 636 pp. до н.е.) Тиртей жив в Афінах. Але під час воєнних дій дельфійський оракул порадив спартанцям взяти собі у помічники і порадники кого-небудь з ворогів - афінян. Лакедемоняни відправили посольство в Афіни, афіняни були дуже здивовані, але не могли не дослухатися до веління оракула і дали спартанцям у радники Тиртея, який був учителем грамоти, вважався людиною невеликого розуму і шкутильгав на одну ногу (Павсаній. Опис Еллади, IV, 15, 3). Афіняни були щиро переконані, що така людина не зможе принести великої користі ворогам. Тиртей дійсно не допомагав спартанцям порадами, а складав патріотичні елегії, які співали у супроводі авлоса і надихали спартанців у бою.

Тиртей був виразником спартанських ідеалів воїнської мужності і виконання громадянського обов'язку. Хоча його елегії написані іонійським діалектом, він сам натякав на своє дорійське походження, говорячи про своїх предків, які прибули на "о. Пелопса", тобто Пелопоннес; а спартанського царя Феопомпа називав "нашим царем". Для Тиртея нічого не вартує юнак, який "не буде відважно поводитися у кривавій битві / Або кидатися вперед у рукопашному бою з ворогом": без цього ні до чого людині ні швидкість ніг, ні сила м'язів, ні красномовство, не прекрасний вигляд, ні багатство, ні слава. Елегії Тиртея надихали відважних воїнів, а не оспівували людину взагалі. Не потрібні перемоги на Олімпіадах, якщо вони не роблять сильного і спритного юнака прекрасним воїном, - такі ідеали висловлені в його елегіях.

Солон, мандруючи Аттикою, спостерігав збідніння населення, потрапляння у боргове рабство, продаж за кордон. Тому він апелює до Правди і Справедливості. Люди, які чинять усупереч "святим статутам Правди" або Справедливості, накличуть на себе її покарання, бо Правда (Справедливість) "мовчки спостерігає те, що робиться, і на те, що робилося", але з часом прийде, щоб здійснити свою помсту. Бо боги - не сліпі сили, діючі "по той бік добра і зла", а охоронці моралі, справедливості, чесноти.

Людські вади неминуче ведуть до внутрішніх чвар у державі; захоплення влади тиранами у цих умовах таке ж природне, як і те, що із хмар народжуються сніг і дощ, громи і блискавиці. Джерело зла - у людях, а не у безсмертних богах, і нічого звинувачувати богів, коли приходить біда. Але сам Солон не цурається аристократичних цінностей життя: чесно нажите багатство, пишна гостинність, добре облаштоване житло, численне потомство, швидкі коні і мисливські собаки здаються йому прикметами щастя. Мудрий законодавець любить життя, мріє дожити до 80 років, з оптимізмом очікує старості, і навіть смерті він не боїться

Алкман (VII ст. до н.е.), який або народився у Спарті, або був проданий у рабство у Спарту, де згодом став вільним і залишився жити, – став засновником класичного хорового стилю, писав гімни, пеани, гіпорхеми і весільні пісні, звані "гіменеями", з якими друзі проводжали наречену від батьківського дому до будинку нареченого.

Сучасник і земляк Сапфо - Алкей (рубіж VII - VI ст. до н.е.), який теж переніс смуток вигнання з батьківщини за політичну діяльність. В античну літературу закралося свідчення Афінея, що Алкей, як і комедіограф Аристофан, писали свої твори п'яними. Це пов'язувалося з тим, що він часто звертався до застільної пісні, що називалася сколгєю (букв, непряма, викривлена), оскільки вона співалася на банкетах людьми напідпитку, які мали вже "нерівну", "викривлену" ходьбу.

Стесіхор (рубіж VII - VI ст. до н.е.) - під цим прізвиськом увійшов в історію поет і кіфарод Тисей з Геміри в Сицилії. Він увів у художню практику т. зв. "тріаду Стесіхора" (форма співу хорових творів).

Розвивалася і хорова лірика, в якій вірші були лише одним із трьох елементів: поезія, музика, танці. Засновниками грецької музики вважали Орфея, його учня Мусея, Ліна і Амфіона. Згідно з міфами, Гермес виготовив першу ліру і віддав її своєму братові Аполлону. Спочатку вона мала чотири струни, а в VII ст. до н.е. уже сім (її приписують відомому музиканту Терпандру з о. Лесбос). Подальше вдосконалення ліри привело до появи кіфари (з дерева).

У Малій Азії поширеним був інший духовий інструмент - "авлос", помилково названий флейтою. Але більше він був подібний на сучасний кларнет.

Греки називали композицію серйозного характеру для одного інструмента або для супроводу співучих партій на лірі чи на флейті – номос. Номоси для кіфари створили Терпандр з Лесбоса, Лісандр із Сикіона. Композиція для флейти, авлетика, була принесена із Фригії. Історія флейти зберегла такі імена, як Евмолп, Ягніс і Олімп, Полімнест із Колофона (VII ст. до н.е.) і Сактад з Аргоса (VI ст. до н.е.). Найбільшого розвитку номос отримав у Дельфах, де проводилися особливі музичні змагання - для композиторів і виконавців кіфарного номоса.

Ні поліфонії, ні гармонії у нашому розумінні греки не створили: їхня музика була в основному монодичною, тобто одноголосою. Якщо співак акомпонував собі на будь-якому інструменті, то супровід ішов в унісон зі співом або в тій же октаві. Самі інструменти звучали тихо, а звуковий діапазон був дуже обмежений. Проте дивовижною рисою грецької музики була надзвичайна відповідність музичної форми формі словесній, прекрасно розвинута ритміка. Характерно і те, що грецький музикант розпочинав із найвищого тону, намагаючись згодом досягти тону нижчого.

У цей же період був відкритий і музичний запис, що був досить складним. Причому спочатку навчилися записувати інструментальну музику, а

Алкей

згодом – вокальну. Ці системи помітно різнилися між собою. Використовувалися букви грецького алфавіту, які потрібно було пристосовувати для передачі звуків музики. Довелося вводити додаткові знаки, наприклад, перевернуті букви. Оскільки велике значення мав ритм, виробили особливу систему позначення коротких і довгих інтервалів.

Центром хорового співу стала Спарта, де з давніх-давен під час свята гімнопедії (літніх урочистостей на честь полеглих воїнів) хори голих юнаків і дівчат показували своє мистецтво співу, танців і гімнастичних вправ. До нас дійшли імена творців хорових пісень: Фалес із Горгіни, Ксенодам з о. Кіфера, Ксенокрит із Локр. А поет Алкман написав "Парфенгі" - дівочі пісні, де з'явилася характерна для грецької хорової поезії тричленна строфічна композиція, що складалася зі строфи, антистрофи й епода. Строфа і антистрофа збігалися за ритмом і мелодією, епод же дещо відрізнявся від них, і все кількаразово повторювалося з визначеною частотою, причому строфічна конструкція не залежала від граматичних пауз у тексті. Зміст хорових композицій Алкмана складали звеличення бога, але поет міг також славити красу хористок, жартувати тощо.

Однією із форм поезії був дифірамб (пісня на честь бога Діоніса). Інші пісні поділялися на:

– просодії (виконувалися під акомпанемент флейти);
– пеани (подячні пісні Аполлону, Артеміді та іншим богам);
– гімни (співали біля жертовника під звуки кіфари);
– гіпорхеми (пісні, пов'язані з танцями);
– епінікії (на честь переможців змагань);
– сколії (на бенкетах);
– епіталамі! (весільні) тощо.

Видатним хоровим ліриком VI ст. до н.е. був Стесіхор із Гімери. Його твори були переважно еротичними і нагадували швидше балади, ніж епос, хоча про прямий зв'язок з епічною поезією говорили їхні назви: "Зруйнування Трої" або "Орестея". Найбільш відома його пісня про прекрасну Єлену, яка, за Стесіхором, не була причиною Троянської війни, бо не сама опинилася в Трої, а тільки її привид.

Найвищого розквіту хорова лірика досягла на межі VI – V ст. до н.е. Пишнотою мови, глибиною думки, багатством ритміки у віршах і музиці виділялися Симонід з о. Кеос, його племінник Вакхилід Кеоський і Піндар із Фів. Найстарший з них, Симонід, побував при дворах фессалійських, сицилійських і афінських правителів, запобіг, згідно з традицією, війні між

Грецький музичний запис

Акрагентом і Сиракузами, писав піани, дифірамби, гіпорхеми, епінікії і трени (похоронні плачі). Перший прославив перемоги греків над персами.

Піндар писав епінікії, звернені до переможців ігор. Композиція цього жанру спиралася на традиційну чотиричленну схему, включаючи в себе елементи: енкоміастичний (похвала герою і його рідному місту), гімнастичний (звеличення міфологічного покровителя цього міста), гномічний (зауваження хору, що містять різні настанови) і міфологічний (легенди про місце проведення ігор, або рідне місто переможця, або його власне походження). Піндар походив із старовинного аристократичного роду, тому і став виразником аристократичних ідеалів, оспівуючи "арете" - вищу чесноту, що є вродженою у благородної, знатної людини. Вершиною людського щастя він вважав перемогу в Олімпії.

Стиль Піндара вважався досить важким, оскільки він висловлювався піднесено. Але досконалість композиції, сміливість описань, твердість моральних оцінок зробили його першим серед грецьких майстрів хорової лірики. Проте у V ст. до н.е. ця літературна форма змушена була поступитися трагедії. Незважаючи на це, вона уособлювала віру у справедливість, людські старання, цінності земного існування.