ПРОГОЛОШЕННЯ ХРИСТИЯНСТВА ДЕРЖАВНОЮ РЕЛІГІЄЮ

Чому християнство стало панівною релігією в Римській імперії? Перш за все з міркувань соціально-політичного характеру. III ст. н.е. – час важкої і затяжної кризи Імперії. Сільське господарство, ремісництво і торгівля занепали, продуктивність праці знизилася. У провінціях почалися відцентрові процеси, посилюється їх відчуження від Риму, який сильно страждав від зовнішніх нападів. Племена германців, сарматів і арабів зусібіч вторгаються в Імперію. Все це істотно похитнуло політичні підвалини Римської держави.

На цьому історичному тлі й відбувається розвиток християнської церкви. До III ст. вона перетворилася в сильну організацію, у своєрідну державу в державі, що охоплювала майже всю Імперію. Визначають три зони поширення християнства. Перша - зона найефективнішого впливу на населення. Це Мала Азія, до кордону з Кавказом, потім Вірменія, острови Егейського моря, певні зони Едесси. Друга - зона, де християнство ще не отримало повної переваги над іншими релігіями (Греція, Македонія, Сирія, деякі грецькі міста Палестини, Єгипту, північ Африки і Нумідії, Рим і наближені до нього області, узбережжя північної Італії та Сицилії, Іспанія і Галлія). Третя, де переможна хода християн ще тільки почалася; такими були Палестина, частина Аравії і Месопотамії, Епір, Далмація, Центральна і Північна Італія, дунайські провінції, Мезія і Паннонія, Кіренаїка, Лівія, Мавританія.

Приблизні підрахунки дослідників засвідчують, що напередодні перетворення християнства в державну релігію воно не було найпоширенішою релігією в Імперії. Навіть у найбільших містах християни складали п'яту, а то й ще меншу частину населення. На Сході Імперії налічувалося від 800 до 900, а на Заході - від 600-700, разом - близько 1700 єпископських кафедр. Причому більшість із них були подібні до теперішніх парафій. Єпископи столиць провінцій отримували титул митрополитів. Діоклетіан розділив імперію на 4 префектури. У східній префектурі утворилися митрополії Антіохійська (Сирія, Палестина, Аравія, Кілікія, південно-східна частина Малої Азії), Александрійська (Єгипет) і Константинопольська (решта провінцій Малої Азії і Балканський півострів). Три західні префектури (Італія, Галлія та Іллірія) увійшли до однієї Римської митрополії. Так утворилися чотири центри християнства.

Незважаючи на свою нечисленність, християнська церква володіла великими багатствами,

Зображення мук св. Ігнатія, єпископа Антокії II ст. до н.е., першого християнина, якого замордували в амфітеатрі Флавіїв

її членами стали вищі чиновники, військові, великі землевласники і переважна більшість торгово-ремісничих верств міста. Вона мала могутній апарат управління. За таких умов визнати церкву для держави означало знайти нову соціальну опору. Це стало особливо важливим в епоху домінату, коли імператори намагалися створити міцну владу.

Проте була ще одна важлива ознака, істотніша, ніж міркування політичного характеру. Цю сторону ніхто з сучасників чітко і ясно не бачив. Вона помітна лише тепер, з відстані в 1700 років. У чому полягало історичне значення християнства? Чому воно перемогло язичницькі релігії, старий світогляд? Аналіз історичного розвитку християнства дозволяє стверджувати, що не лише тому, що воно зуміло об'єднати в собі розрізнені релігійні уявлення епохи і потрапити в тон суспільному настрою; не лише тому, що християнство створило вдалу організаційну форму общини (вона була і в мітраїзмі).

Християнство перемогло тому, що в ньому вперше виступає зародок нового світогляду. Римське християнство стало попередником середньовічного християнства. Воно було також продуктом розпаду язичницького світогляду, більш високою його формою. Те нове, що воно несло в собі, було звільненням особистості, скованої релігією і мораллю поліса. Хоча раннє християнство носило неповний, однобічний характер (характер морального самовдосконалення людини, її особистого зв'язку з Богом, її особистої відповідальності за гріхи), все ж у тривалому історичному процесі звільнення індивіда було кроком уперед. Ось чому християнство не можна було зупинити переслідуваннями. Визнання його панівною релігією стало не лише розумним політичним заходом, але й було зумовлене конкретною обстановкою початку IV ст., тобто було історичною необхідністю.

У 311 р. імператор Галерій видав едикт, згідно з яким християнство проголошувалося дозволеною релігією. А в лютому 313 р. співправителі Константин і Ліциній (тимчасові союзники і майбутні непримиримі вороги) видали Медголанський (Міланський) едикт, що легалізував християнство. Згідно з едиктом, християни отримали право відкрито звершувати свій культ, а церковні організації - володіти будь-яким майном, у т.ч. й нерухомим. Конфісковане раніше майно повертали християнам. Тобто християнство ставало однією з дозволених релігій Імперії.

Сам Константин християнином не був (правда, за переказами, він хрестився перед смертю), виховувався в дусі вшанування "Непереможного Сонця", і його союз з християнством носив політичний характер. Саме при ньому сьомий день тижня оголошувався ринковим, тобто вільним від робіт. За вченням астрологів, це був день Сонця, але для християн він був присвячений Христу. З IV ст. 25 грудня - свято "Непереможного Сонця" - почало відзначатися як свято народження Христа.

Галерій

Імператор Константин

Церква, у свою чергу, теж намагалася підтримувати імператорську владу. Так, у 315 р. галльські єпископи заборонили християнам дезертирувати з армії під страхом відлучення.

Проте однієї лояльності було мало. Державній владі потрібна була єдина церква з єдиною ідеологією. І коли в християнстві почали виникати суперечки з теологічних (богословських) питань, єретичні рухи, Константин скликав у Нікеї (Мала Азія) І Вселенський собор (з'їзд) єпископів, які повинні були прийняти ряд рішень із спірних питань. Константин організував запрошення єпископів, допоміг привезти їх до Нікеї, відкрив собор, виголосив вступне слово, в якому вимагав від делегатів собору виявити єдність, влаштував урочистий прийом для учасників і військовий парад на їхню честь. Весь час роботи собору імператор наглядав за ним, головував на засіданнях, сприяв успіху собору.

У соборі брало участь від 250 до 318 єпископів – представників виключно східних церков (Малої Азії, Сирії, Палестини, Єгипту). Із Заходу було лише семеро представників, двох із яких - пресвітерів Віктора і Вікентія прислав римський єпископ Сильвестр (314 - 335 pp.).

Собор більшістю голосів засудив учення Арія як єресь і прийняв християнський Символ віри про єдність Бога в трьох іпостасях. По закінченні собору перед єпископами ще раз виступив Константин, умовляючи їх жити мирно, терпимо ставитися один до одного, дбати про поширення віри. "Внутрішнє сум'яття в Церкві Божій, на мою думку, більш страшне і обтяжливе, ніж війна і битва", - говорив Константин до учасників собору [Діяння Вселенських соборів, с. 88]. У цьому є сенс соборності. Так чи інакше, але в 325 р. Церква вважала себе за таку, що цілком склалася.

Правда, не всі християнські організації визнали рішення І Вселенського собору (наприклад, вірменські єпископи). Імператори намагалися винагороджувати слухняні їм християнські церкви, надаючи їм різноманітні прибутки. Наприклад, церкві св. Петра виділили 3710 солідів, св. Павла - 4070, св. Петра і Марцеліна - 3754 соліди тощо. Крім того, Константин звільнив духовенство від державних повинностей, прирівнявши його до інших державних чиновників.

Константин на Нікейському соборі

Отже, склався союз християнства та державної влади, і він став панівною державною релігією. Визнання християнства Константином було розумним політичним кроком.