ВІДНОСИНИ ХРИСТИЯНСТВА І ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ У І - III ст.

Істотною обставиною, що вплинула на розвиток раннього християнства, були так звані гоніння на християн. З'ясування стосунків між християнською церквою і державою пояснювалося цілою низкою обставин. Серед них - наявність багатьох течій нової релігії, організаційних розгалужень, ворогуючих одне з одним; постійна ідеологічна боротьба всередині релігії - боротьба з єресями. Питання про гоніння християн спірне. Воно було значно роздуте християнськими істориками: керівники церкви пишалися тими жертвами, на які йшли ранні християни, захищаючи свою віру; вони всіляко розхвалювали стійкість і героїзм християнських мучеників. Проте насправді існували мотиви, через які влада по-старому розглядала християнство як таємну, підпільну секту. У боротьбі з опозиційним рухом римський уряд не завжди розбирався в справжньому стані справ і міг приймати християн за бунтівників, тим більше, що в деяких випадках вони самі давали для цього підстави. Так, християни відмовлялися приносити жертви богам, поклонятися генію імператора, служити в армії. Це створювало навколо них атмосферу підозри і в кризовій ситуації легко могло викликати переслідування. До того ж церква та багато її представників у III ст. були вже досить багатими. Тому практика конфіскацій, поширена в III ст., мала тут благодатний ґрунт.

Церковні історики говорять про 10 великих гонінь, не рахуючи місцевих. Але, напевно, кількість і розміри гонінь не були такими великими, як зображується в пізньохристиянській традиції. Перші гоніння - при Нероні та Доміціані - вважаються легендарними. При Нероні вони обмежилися Римом. Для організації репресій використали пожежу в Римі 64 р.

Доміціан, за переказами, в 95 р. вислав на острів-пустелю Патмос престарілого, останнього на той час апостола Іоана, де той нібито написав Апокаліпсис. Повернувся він у 98 р. вже за часів імператора Нерви, який припинив гоніння на християн. А його спадкоємець Траян знов розпочав переслідування.

Вороже ставився до християнства і Марк Аврелій, який виявляв велику схильність до стоїчної філософії. Відомий його указ 176 р. про цькування християн. У 202 р. нову хвилю переслідувань почав едикт Септимія Севера. Потім були гоніння за часів правління Макснміна Фракійця.

Перше історично встановлене короткочасне гоніння відбулося за правління Децыя. Його едикт 250 р. про гоніння одержав статус документа, дійсного на тривалий час. Християн змушували у визначені дні в присутності спеціальної комісії приносити жертви язичницьким богам і статуям імператора та одержували про це спеціальне посвідчення. Християни втікали, підкуповували чиновників, відрікалися тощо.

Дух цього едикту відчувався при Валеріані, який 253 р. видав указ проти церковних організацій, а в 257 р. заборонив єпископам здійснювати богослужіння, влаштовувати збори християн. У 258 р. сенаторів-християн почали позбавляти звання, конфісковували їхнє майно. Християн, які були на державних посадах, відправляли на

Децій

Цькування християн звірами. Фрагмент диптиха

Септимій Север

примусові роботи, а єпископа Рима Кіпріана стратили. Сам імператор закінчив життя трагічно: потрапив у полон до персів і коли цар сідав на коня, то Валеріан згинав спину для опори ноги царя.

Його син Галлієн скасував гоніння.

Гоніння проти християн спалахували за імператорів Авреліана (едикт 275 р.), Діоклетіана і Галерія (укази 303 і 304 pp.). Діоклетіан у 303 р. заборонив християнські богослужіння в Імперії.

Церковні споруди руйнувалися, їхнє майно конфісковувалося. Всі християни змушені були приносити жертви язичницьким богам, їх виганяли з армії і державного апарату. Навіть дружина Діоклетіана змушена була здійснювати жертвоприношення. Християн звинуватили у підпалі імператорського палацу в Нікомедії. Взагалі гоніння

Діоклетіана були дуже жорстокими, вони продовжувалися аж до приходу до влади Константина.

Проте ці гоніння приводили лише до відпадання окремих елементів, нестійких віруючих, церква ж зміцнювалася і загартовувалася в боротьбі.

Отже, майже два з половиною століття йшло жорстоке нищення інакодумців. Рівень жорстокості переслідувань змінювався, інколи наступали часи легалізації, але загальна лінія на придушення руху витримувалася. Для християн це були часи природного відбору: слабкі духом не витримували, тобто відбувалося моральне та ідейне загартування християнства. І водночас ця боротьба змушувала християнство рухатися вперед в ідейному і віро- повчальному напрямку, відбиваючи напади зовнішніх і внутрішніх ворогів.

Переслідування християн заборонив спадкоємець Діоклетіана Галерій едиктом 311 р. (про нього докладніше нижче). Але ще до нього деякі імператори і правителі провінцій інколи намагалися (і небезуспішно!) спиратися на християнські общини та їхнє духовенство. Спочатку такі випадки були поодинокими, а з IV ст. виникає міцний союз Імперії з християнством.

Валеріан

Діоклетіан