АХЕЙСЬКА ГРЕЦІЯ В РАННЬО- ТА СЕРЕДНЬО- ЕЛЛАДСЬКИЙ ПЕРІОДИ
Творцями мікенської культури були греки-ахейці, які вторглися на Балканський півострів на рубежі III - II тис. до н.е., найвірогідніше з півночі, з району При- дунайської низовини. Просуваючись на південь у глиб Балкан, ахейці частково знищували, частково асимілювали корінне догрецьке населення цих областей, яке пізніше грецькі історики назвали пеласгами. Деякі дослідники вважають пеласгів родичами мінойців.
По сусідству з пеласгами жили ще два народи: лелеги і карійці. За словами Геродота, вся Греція колись [до VII ст. до н.е. - В.Б.] називалася Пеласгією. Окремі слова з мови пеласгів - сьогодні втраченої, були запозичені греками, наприклад, назви рослин: кипарис, гіацинт, нарцис. Ахейці вважали пеласгів та інших стародавніх жителів країни варварами, хоча їхня культура не лише не поступалася культурі самих греків, але й у багатьох випадках переважала її.
На початку III тис. до н.е. культура материкової Греції була ще тісно пов'язана з ранньоземлеробськими культурами (трипілля, кукутени), що існували на територіях сучасної Болгари, Румуни і України, спільними для яких вважалися мотиви в розпису глиняного посуду, наприклад, мотиви спіралі і так званого меандру. Із прибережних районів Бал- канської Греції ці види орнаменту поширилися на острови Егейського моря, були засвоєні кікладським і критським мистецтвом. Із початком епохи бронзи (сер. III тис. до н.е.) культура Греції починає значно випереджати інші культури південно-східної Європи.
На материкові неоліт протримався довше, ніж на Криті, тобто освоєння міді і бронзи відбувалося повільніше. Серед поселень ранньоелладського періоду виділяється фортеця в Лерні (на південному узбережжі Арголіди), яка була обгороджена оборонною стіною з напівкруглими баштами. У її центральній частині розміщувалася прямокутна будівля (25 х 12 м) - т. зв. будинок черепиці. Тут жили представники родоплемінної знаті. А поряд з ними існували невеликі поселення, густо забудовані, з вузькими проходами - вулицями між рядами будинків, де проживали селяни-землероби. Це свідчило про початок майнової диференціації у суспільстві.
Прикладами таких поселень можуть слугувати Рафіна (східне узбережжя Аттики) і Зігурієс (північно-східний Пелопоннес, неподалік Коринфа). При розкопках були відкриті спеціальні ями для зерна, вимазані зсередини глиною, а також великі глиняні посудини для зберігання різних припасів. У той же час зароджувалося і ремесло (в Рафіні відкрито приміщення кузні, власник якої, очевидно, постачав бронзовими знаряддями праці місцевих землеробів). Однак ранньоелладська культура так і не стала справжньою цивілізацією. Її розвиток був перерваний насильно, в результаті чергової міграції племен територією Балканської Греції.
Між 2200 і 2000 роками до н.е. у південні райони Балкан ринула хвиля грецьких племен. Завойовників називали мініями, і характерним для них був сірий посуд з розім'ятої глини, яка після обпалення набувала темно- чи світло-сірого кольору. Вони займалися землеробством і тваринництвом. На місцях їхніх поселень знайдені пшениця, просо, ячмінь, горох, боби, цибуля і т.п. Мінійська кераміка виготовлялася на гончарному крузі. Поряд з кухонним посудом виробляли тонкостінні піфоси (для зберігання продуктів), спеціальні ємності для води, вина, маслинової олії.
Укріплене поселення в Лерні
Незважаючи на появу таких важливих технічно-господарських нововведень, як гончарний круг і віз чи бойова колісниця, запряжена кіньми, культура середньоелладського періоду (XXX - XVII ст. до н.е.) в цілому помітно поступається культурі ранньоелладської епохи. У поселеннях рідко зустрічаються вироби з металу, хоча з'являються знову кам'яні і кістяні знаряддя; зникають монументальні архітектурні споруди, а будуються непоказні глинобитні будиночки інколи прямокутної, іноді овальної чи заокругленої з одного боку форми. Поселення середньоелладського періоду розміщувалися на підвищеннях зі стрімкими крутими схилами. Типове поселення – городище Мальти-Доріон у Мессенії, обнесене круговою оборонною стіною з п'ятьма проходами, із палацом [будинком племінного вождя. – В.Б.] у центрі на невисокій терасі площею 130 м2. Комплекс із 5 приміщень містить викладене каменем вогнище-вівтар, до якого примикали поодинокі ремісничі майстерні. Іншу частину поселення становили будинки рядових общинників і склади, вибудовані вздовж оборонної стіни. Між стіною і центральною терасою залишався значний простір, використаний як обора для худоби. Планування Мальти свідчить про відсутність соціальної і майнової нерівності в ахейському суспільстві середньоахейського періоду.
Мінійські племена жили первіснообщинним ладом. Однак протягом 1900- 1700 pp. до н.е. пройшов процес формування царської влади. Участь у жвавій торгівлі острівної Еллади з Єгиптом і народами Малої Азії, спілкування з критськими династіями зміцнювали економічну могутність материкових володарів.
Характерно, що на материку царі спочатку намагалися накопичувати багатства, приділяючи менше уваги будівництву розкішних палат. До початку XVI ст. до н.е. економічний потенціал мінійських царів значно виріс. їх не задовольняли вже прибутки від родючих ґрунтів. Саме в цей час вони розгорнули активну морську діяльність. Але ахейські царства розвивалися по-різному: розміщені на приморських землях міста росли і міцніли швидше, аніж міста у внутрішніх областях. Раніше за всіх сильною і могутньою стала держава, розташована у південно-східній частині Пелопоннесу, в області, яка називалася Арголідою. Найзначнішими центрами були Мікени, Тиринф, Пілос та ін. У них збереглися укріплені замки-палаци, оточені могутніми мурами, і навколо палаців - селища жителів різного майнового достатку.
