РОЗВИТОК ФІЛОСОФІЇ

Підвищений інтерес до релігійно-містичних питань пояснювався соціально-економічними умовами того часу - розривом між думкою і реальним життям. Усі особливості філософського мислення пізньої Античності втілилися в найскладнішій і найвпливовішій філософській системі занепадаючого античного світу - в неоплатонізмі, що був своєрідним поєднанням філософії і релігії.

Засновником неоплатонізму вважається Площин (205 – 270 pp.). Його вчення - "Еннеади" в шести книгах - відоме частково з фрагментів його творів, а головним чином із праць його учнів (Порфиргя, Ямвліха і Прокла), які коментували, видозмінювали і доповнювали систему свого вчителя. У цій системі Плотин намагався поєднати філософію Платона і стародавню релігію в єдиному містичному синтезові. "Божество, – навчав Плотин, - належить потойбічному світові і за своєю суттю непізнане. Божество є вічним джерелом життя, з якого шляхом еманації (витікання) виходить живе творче начало, яке одухотворює всі живі істоти. Потойбічному світу божественного абсолюту протистоїть земний світ як бліде його відображення. Вищим прагненням просвітленої філософією людини повинне бути прагнення звільнитися від тілесної оболонки (матерії), яка бруднить душу. Досягається це звільнення від світу зі всіма його пристрастями і спокусами через занурення в містично-філософські роздуми. За посередництвом розуму (нус), абстрактного, "божественного" начала, яке міститься в людській істоті, людина піднімається до вищого психологічного напруження (екстазу), до розчинення у вищому бутті".

Як очищувальні заходи рекомендувалися закликання, носіння вовняної одежі, утримання від їжі, стоїчне перенесення нещасть, хвороб тощо. Плотин, як говорив його учень Порфирій, соромився свого тіла. Тому він не повідомляв нічого про своє походження, про своїх родичів, батьківщину і не дозволяв портретистам і скульпторам робити свої портрети та зображення.

Проте вчення Платона було лише основою ідеалістичної системи Плотина; в ній проявлялися елементи різноманітних філософських систем Античності (Аристотеля, стоїків, піфагорійців тощо). На відміну від класичної філософії, в неоплатонізмі посилені містичні елементи. Певною мірою його можна назвати раціоналістичною теологією. За вченням Плотина, першосутністю світу є божество, вічне і незмінне, недоступне визначенню. Божество породжує з себе світ, не змінюючи своєї сутності. Нижчим ступенем творіння є матерія, яка уявляється Плотину джерелом зла. Чуттєвий світ і практична діяльність мають незначну цінність. Але людська душа стоїть на межі світла і темряви. Шляхом аскетизму і самовдосконалення людина повинна піднестися до стикання з божеством. Не логічне мислення, а захоплення (екстаз) може стати істинним джерелом пізнання.

Корені неоплатонізму йдуть, з одного боку, в еллінський ґрунт, у філософію Платона, а з другого - в релігійно-філософські спекуляції стародавніх Персії та Індії. Під час перебування в Персії Плотин ознайомився з перською релігією (маздеїзмом) і священною книгою персів Авестою. Характерний для неоплатоніків дуалізм духу і матерії, доброго і злого начал, покладений також і в основу маздеїзму і його різновидності - маніхейства, що трактують про вічну боротьбу доброго і злого начал, Бога і диявола.

Філософський гурток неоплатоніків

Учень Плотина Порфирій (друга половина III ст.) записав і систематизував учення Плотина і виступив як захисник язичницької релігії проти християнства. У першій половині IV ст. сирієць Ямвліх стає на чолі неоплатонівської школи, намагаючись створити справжню політеїстичну теологію, яка повинна була об'єднати всі культи Стародавнього світу, виключаючи християнство. Серед освічених язичницьких кіл неоплатонізм у IV - V ст. набув певної популярності Його прихильником був Юліан Відступник У V ст. в Александрії користувалася популярністю прихильниця неоплатонівської філософії і глибокий знавець математики Гіпатія, розтерзана фанатичним натовпом християн. Проте важке для розуміння і засвоєння вчення неоплатоніків залишилося філософією вузького кола язичницької аристократії, яка намагалася відвернути увагу від реальної дійсності, знайти спокій у самозаглибленні і водночас виправдати те, що становило певну цінність в античному минулому і що заперечувалося християнством.

Неоплатонізм виступав проти християнства, але намагався в той же час розв'язати ті ж питання і застосувати ті ж самі методи для їхнього вирішення, що і християнські теологи. Отже, деякі положення неоплатонізму вплинули і на християнську догматику.

Для здійснення свого ідеалу Плотин, як глава релігійно-філософської секти, звертався до імператора Галлієна з проханням дозволити в одному зі спустошених міст Кампанії заснувати общину в дусі Платона, де він зміг би здійснити свій ідеал філософа-відлюдника.

Прохання не було задоволено. На практиці ж філософія Плотина приводила до відмови від суспільної діяльності, зневаги до земних благ, самозаглиблення, анахоретизму. В язичницькому анахоретизмі корінилися витоки християнського чернецтва, яке зароджувалося в останні століття Риму.

Із часів видання Міланського едикту пануючою філософією в римському суспільстві стає християнська філософія, що займалася, в основному, тими ж проблемами, які трактувала і нехристиянська (язичницька) філософія. Християнські філософи намагалися використати методи і висновки язичницької філософії головним чином для доведення переваги свого вчення і неспроможності язичництва. З церковних письменників III - IV ст. великою популярністю користувалися: Оріген, Афанасій, Євсевій, Арнобій, Лактапцій, Василій Великий, Григорій Назіанський та ін.

Догматичні суперечки, що виникли у зв'язку з аріанством, стали зовнішнім поштовхом для

Христос як Цар Небесний

розвитку християнського красномовства. Сам Арій вважався прекрасним оратором і поетом. А його суперник Александрійський єпископ Афанасій (296 - 373 pp.) у своїх промовах наслідував античні зразки. Єпископ Кесарії Каппадокійської Василій Великий (330 - 379 pp.) навчався в молодості у Гимерія і Лібанія. Проповіді і листи його відзначалися оригінальністю побудови і жвавістю мови. Його товариш Григорій Назіанський (330 - 390 pp.) та Константинопольський єпископ Іоан Златоустий (між 344 і 345 - 407 pp.) теж користувалися широкою популярністю; природний дар красномовства поєднувався у них із ретельною підготовкою промов.

Із західних Отців Церкви, які писали латинською мовою, варто відзначити сучасника Діоклетіана Цецилія Лактанція, якому належить велика праця "Божественні установлення" та трактат "Яро смерть гонителів", у яких доводилося, що всі ті, хто переслідував християн, загинули мученицькою смертю. Плодотворним письменником був і єпископ Медіоланський Амвросій (близько 340 - 397 pp.). Його твори стосувалися різноманітних релігійних питань. Він тлумачив канонічні книги, складав повчання, писав догматичні твори. У цьому ж напрямку розвивалася літературна діяльність Ієроніма (близько 348 - 420 pp.) зі Стридона (в Далмації). Йому належить ряд творів і перекладів із грецької мови.

Вершиною ж християнської філософії і патристики стали твори Августина Блаженного (354 - 430 pp.), уродженця Карфагена, із сім'ї багатого римлянина. Провівши молодість у колі знатної молоді, в другій половині свого життя Августин відчув тугу і невдоволення, прийняв християнство, сподіваючись знайти в ньому душевний спокій і заглушити внутрішній розлад. Свої переживання він виклав у "Сповіді" (Confessiones) та "Про град Божий" (De civitate Dei). У філософії Августина синтезуються найрізноманітніші ідеї античних філософів, язичників, християн-ортодоксів і християн- єретиків. Дивним чином поєднувалися сенсуалізм маніхейства зі скептицизмом академіків, раціоналізмом і спіритуалізмом Плотина. Під релігійно-містичним кутом зору Августин схематизує всю світову історію у вигляді двох царств чи світів: царства Бога (civitas dei) та царства сатани (civitas diaboli), царства добра (socientas bonorum) і царства порочних (socientas impiorum), земної (civitas terrena) і небесної (coelistis) общини. Боротьба вірних і

Августин Блаженний

Руїни християнської базиліки

невірних завершиться перемогою перших, тоді настане царство великого блаженства вищого (духовного) життя і радощів.

У кінцевому підсумку філософія Августина проголошує примат духовного життя над тілесним і як висновок – примат духовної общини (церкви) над світською державою. Отже, проводилася думка, що Римська імперія є втіленням гріха і повинна загинути. Після загибелі язичницької імперії настане нове царство, тобто панування Церкви. Згодом, у Середні віки, філософія Августина Блаженного використовувалася Католицькою церквою і римськими папами для доведення переваги Церкви над державою.