ОСВІТА І НАУКА

Як і в республіканський період, початкове навчання в Римі і провінційних містах Імперії було в руках приватних учителів. Вони набирали групу дітей і за плату навчали їх читати, писати і рахувати. Навчання відбувалося в будинку вчителя, а іноді в портику чи громадському саду. Школа називалася Ludi (початкова, елементарна), а вчитель magistex Ludus. Учні повторювали вголос звуки й слова, які вимовляв учитель, і зазубрювали їх. Пізніше на навощеній дощечці вчитель писав літери й слова, а учні списували їх і запам'ятовували. У початковій школі навчалися з 7 до 12 років.

Наступною ланкою була граматична школа, яку утримували переважно греки. Курс навчання тривав 4 роки. Вчителі-граматисти прикрашали приміщення школи погруддями філософів і письменників. Учні читали й коментували уривки з творів, виконували письмові вправи, причому твори грецької і латинської літератури вивчалися окремо. Учні, які досягли 16 років, переходили до риторської школи.

Канікули в римській школі тривали з середини червня до середини жовтня. Крім того, учні звільнялися від занять у дні релігійних і громадських свят, а також кожного дев'ятого дня - "нундіни" (ринковий день).

Незважаючи на занепад громадського життя, в Римській імперії високо цінувалося мистецтво красномовства. Деякі імператори асигнували великі суми грошей на заснування шкіл латинської і грецької риторики. Поступово кошти для функціонування риторських шкіл починають виділяти муніципії та знатні аристократи, а ритори (вчителі красномовства) стали частими гостями в палацах імператорів і будинках аристократів, їхня робота оплачувалася з державної скарбниці. Ритори прагнули навчити своїх слухачів технічної віртуозності побудови фраз, дотепності, підкресленої вишуканості мови. На практиці слухачі виступали з промовами за наперед визначеними

Урок у школі

темами: "Промова Медеї, яка приносить у жертву своїх дітей", "Зевс, який докоряє Геліосу за те, що він віддав свою колісницю Фаетонові", "Ніоба, яка оплакує своїх дітей" тощо. Між слухачами відбувалися змагання з красномовства, а переможці отримували, починаючи з часів Августа, книги, вартість яких дорівнювала ціні цілих сучасних бібліотек.

Ідеєю про облаштування в Римі публічної бібліотеки місто зобов'язане Цезарю, який доручив реалізацію цього проекту Марку Теренцію Варрону, але смерть диктатора завадила здійснити проект. Його пізніше реалізував Азіній Полліон, який заснував бібліотеку при храмі Свободи на римському Форумі, в резиденції цензорів. Інше книгосховище в 28 р. до н.е. відкрив на Палантині при храмі Аполлона Октавіан Август, доручивши керувати ним другу, поету Овідію Макру. Вона двічі згодом постраждала (при пожежах Рима: в 64 р. і 363 р.). Імператор Тиберій заснував бібліотеку при храмі Божественного Августа, яка теж згоріла 69 чи 70 р. н.е. Відкривали книгосховища й інші імператори. Тому за Константина І Великого в Римі було уже 28 бібліотек.

Центром наукової діяльності Римської імперії І - II ст. залишалися найбільші елліністичні і грецькі міста: Александрія, Пергам, Афіни, Родос. Поряд із ними науково-освітніми центрами стали Рим, Карфаген, Массилія. В Александрії й надалі існували Мусейон і бібліотека, в Афінах - філософські школи, засновані Платоном (Академія) і Аристотелем (Лікей). На Родос приїздило багато знатних римлян завершувати свою освіту. Поблизу Пергама виник важливий науково-медичний центр Асклепіон, який був одночасно місцем вшанування божества Асклепія, школою лікарів, водолікарнею і курортом.

Період Ранньої імперії ознаменувався розвитком науки, коли симптоми початку кризи спостерігалися і в галузі науково-філософської творчості. Кількісно наукові твори зростають, проте наукові методи грубшають, бідніє творча фантазія і зникає оригінальність думки.

Продовжувала розвиватися філософська думка. Антична наука вчила мислити, ясно висловлювати свої думки. Філософи без втоми показували співвітчизникам, якими ті повинні бути, як жити, як удосконалювати своє суспільство.

Так, у творах Сенеки в центрі уваги стояли етичні проблеми: світ, підкорений розумному началу, провидінню, вищому божеству, яке в зображеннях філософа інколи ототожнюється з природою, інколи наділяється рисами люблячого Отця-вседержителя. Закони природи є одночасно і божими законами, згідно з якими треба жити людині, яка повинна тягнутися до знань і в усіх вчинках якої

Давня бібліотека

мають переважати розумні засади. Необхідно відмовитися від суєти метушливого життя, натомість - турбуватися про душевну рівновагу, яка робила б людину байдужою до всіляких зовнішніх потрясінь. Філософія "творить і формує дух, упорядковує життя, управляє діями, вказує, що потрібно, а чого не слід робити; вона сидить за кермом і веде корабель через небезпечні хвилі" [Сенека. Листи до Луцилія, 16, 3]. Завдання філософії - звільнити людський дух від порочного тіла, навчити його діяти згідно із законами природи.

Сенека - видатний представник філософії стоїцизму, викладеної в 124 відкритих листах до Луцилія та сатиричній поемі на смерть імператора Клавдія. Філософ проповідує рівність усіх людей за природою. Характерні з цього приводу його висловлювання про рабів: "Вони раби. Але вони люди. Вони раби. Але вони сусіди по дому. Вони раби. Ні, вони товариші по рабству, якщо ти тільки подумаєш про те, що долі дозволено однаково багато проти вас обох" [Листи до Луцилія, 47, 1].

Проте особисте життя Сенеки в багатьох випадках суперечило його вченню. Наприклад, він віддавав гроші в кредит під високі відсотки і був одним із найбагатших людей свого часу (володів майже 300 млн сестерціїв). Однак філософські погляди Сенеки справили значний вплив на сучасників, на наступні покоління і, без сумніву, на християнську етику.

Серед стоїків значною популярністю користувався Епіктет (близько 50-120 pp.), родом із Фригії, раб одного з вільновідпущеників Нерона. Після звільнення він викладав філософію в Римі, звідки був вигнаний і опинився в Епірі. В центрі уваги Епіктета етична проблема: людина повинна намагатися виховувати свободу духу.

Його філософія проникнута космополітизмом. Епіктет проголошував рівність усіх людей; свобода для нього - людська якість, доступна кожній людині незалежно від соціального становища. Вона може втратити все: майно, честь, сім'ю, але ніхто не може ні відібрати, ні пригнобити людської волі. Приклад Епіктета показав, що до вчення стоїків якоюсь мірою були причетні й пригноблені верстви. Проте це вчення закликало не до боротьби, а до примирення; воно виховувало в людях усвідомлення того, що існуючі соціальні порядки - неминуча необхідність.

Іншим відомим представником стоїчної філософії був імператор Марк Аврелій. Свої погляди він виклав у нотатках під назвою "Наодинці з собою. Роздуми", знайдених і опублікованих після смерті імператора. В основі його філософії лежить самоаналіз з метою самовдосконалення.

Суспільне життя всіх часів здається Марку Аврелію монотонним і одноманітним. "Пам'ятай завжди, що все, що тепер відбувається, відбувалося

Марк Аврелій

і раніше і завжди буде відбуватися... Згадай, наприклад, увесь двір Адріана, і весь двір Філіппа, і Олександра, і Креза. Повсюдно все було таким самим, лише дійові особи були іншими" [Марк Аврелій. Роздуми, 4, 32]. Втома і сумнів звучать у його словах, які стосуються можливості вдосконалення політичного устрою: "Не мрій про платонівську політію; будь задоволений, якщо тобі вдалося хоча б що-небудь, і дивися навіть на такий успіх, як на немалу річ" [Роздуми, 2, 1]. Сам імператор вів поміркований спосіб життя, відзначався працелюбністю, пунктуальним виконанням своїх обов'язків.

Серед наукової прози ранньоімператорського періоду важливе місце займали історичні твори. В першу чергу, це праця падуанця Титл Лівія (59 р. до н.е. - 17 р. н.е.) "Римська історія" в 142 книгах, проникнута патріархально-ідеалістичними настроями.

На основі солідного історичного матеріалу (анналів, легенд, етнологічних міфів, історичної публіцистики і т.п.) Лівій подав стрункий виклад римської історії від заснування міста (ab urbe condita) до початку принципату. Римська історія є одночасно історичним і художнім літературним твором, написаним "професором красномовства".

Лівій розвиває цілу філософію історії, підносячи на недосяжну висоту республіканські доблесті і тонко протиставляючи своїй сучасності велике минуле, яке створило imperium Romanum. Проте "Римська історія від заснування міста" Лівія не стільки історичне дослідження у звичайному розумінні, скільки історичний роман, сповнений драматизму, або епос, написаний першокласним майстром, який добре володів історичним матеріалом і був наділений даром історичної композиції. Він був останнім відомим істориком Риму, подібним за стилем викладу і способом мислення до плеяди республіканських істориків. Після Лівія римська історіографія впродовж 100 років не знала оригінальних істориків. Причини полягали в об'єктивних політичних умовах, які склалися при спадкоємцях Августа, та обширності самого об'єкта історичних досліджень. Обширність матеріалу і багато дійових осіб пригнічували істориків.

Наприкінці І ст. до н.е. з'явилася "Римська археологія" Діонісія Галікарнаського, який намагався довести етнічну близькість греків із римлянами, легко і напрочуд цікаво викладав матеріал.

Типовим істориком імператорського Риму був префект кавалерії Веллей Патеркул, який жив при Тиберії, багато подорожував і спостерігав. Частина його праці "Римська історія до консульства М. Вініція" дійшла до нас. Як і його сучасники, Патеркул трактує історичний процес з біологічного погляду, розрізняючи період дитинства, отроцтва, юності і старості. Римська історія в зображенні Веллея Патеркула - це історія окремих осіб, творців історії. Інакше кажучи, вона зводиться до біографії великих людей. Внутрішній зв'язок між подіями у викладі Веллея Патеркула не

Тит Лівій

виступає з достатньою чіткістю, події повідомляються без вказівки на їхній причинний зв'язок і взаємозумовленість. У центрі історії Патеркула стоїть імператор Тиберій, покровитель історика і об'єкт його обожнення.

Римське суспільство висувало до історії складні і відповідальні вимоги. Історія пояснювала причини виникнення існуючого ладу, виправдовувала або заперечувала його, показувала приклади доблесті й вад на конкретних прикладах давніх героїв. До історії зверталися з більшим інтересом тоді, коли не знаходили задоволення в навколишній дійсності, намагаючись знайти розраду в далекому минулому. І не випадково, що характерною рисою істориків II ст. стало звеличення минувшини. Причому історичні події викладалися як у прозаїчній, так і в поетичній формі. Увійшов у моду історичний епос, що трактував історичні легенди чи історичні події. До епічних творів належать "Аргонавтика" Валерія Флакка у 8-ми книгах, "Фиваїда" Папінія Стація в 12-ти книгах, яка оповідає про долю дітей Едіпа, поема "Punica" Силія Італіка у 17-ти книгах, де висвітлено події Другої Пунічної війни тощо.

Наприкінці 70-х - на початку 80-х років І ст. з'явилися твори учасника повстання в Іудеї 66 - 73 pp. Йосифа бен Маттафії, більш відомого під ім'ям Йосифа Флавія. У працях "Іудейська війна" й "Іудейські старожитності" він подає не тільки цікавий матеріал з історії своєї батьківщини, а й надзвичайно цінні дані з історії елліністичних держав і Римської імперії.

Із римських істориків епохи Антонінів відзначають Публія Корнелія Тацита (близько 55- 120 pp. н.е.), через твори якого червоною ниткою проходить негативне ставлення до абсолютизму і любов до Республіки, особливо в ранніх працях - "Діалоги про ораторів", "Агрикола". Ці та наступні його дослідження ("Германія", "Історія", "Аннали") при всій різноманітності й обширності сюжетів являють собою єдине ціле, пов'язане певною ідеєю і філософською концепцією. Центральна його ідея - виродження римського суспільства, а як його наслідок - криза Республіки й утвердження Імперії. Причиною кризи Тацит вважає зіпсуття моралі. За даних конкретних умов найдоцільнішою політичною формою Тацит вважає "помірковану монархію" Траяна.

Досить оригінальною є праця Тацита "Германія" (Germania. De situ ас populis Germaniae liber), де описується становище, соціальний устрій і побут германських племен. Окрім прямої мети - ознайомлення римлян з германцями, що було природно упродовж частих відносин і зіткнень з германськими племенами, твір мав і публіцистичну мету. Описуючи простий устрій германців і зображуючи їх сильними і здоровими людьми, Тацит протиставляв порядки германських дикунів римським предкам, як краще гіршому.

Публій Корнелій Тацит

Згодом з'явилася "Історія" (Historiae) в 14 книгах від Гальби до Доміціана (69 - 96 pp.) і "Аннали" (Annales) - від смерті Августа до смерті Нерона (14 - 68 pp.).

Згідно з філософією стоїків, близьким до якої був Тацит, завдання історика полягало перш за все в етичній оцінці історичних осіб і подій. Загальної концепції в Тацита немає, своїм завданням він вважав завдання мораліста, а історію відносив до розряду етики і політики. Сила Тацита полягала в його прекрасних характеристиках і драматичному зображенні пристрастей дійових осіб на фоні соціально-політичної боротьби.

Слабшим від Тацита вважають його молодшого сучасника Гая Свєтонія Транквілла (близько 70 - 160 pp.), секретаря Адріана. "Біографії цезарів" написані ним за певним шаблоном (рання історія, історія правління, зовнішність, спосіб життя, характер, мирна і військова діяльність, смерть, поховання, некролог), починаючи від Юлія Цезаря і завершуючи Доміціаном. Тому історія держави розчиняється в біографіях імператорів і потопає в придворних інтригах і плітках. Серед його творів варто виділити ще ряд трактатів "Про лайку", "Про дитячі ігри греків", "Про Рим, римські звичаї і мораль", "Про знаменитих людей".

Риторичний елемент, властивий Свєтонію, помітний і в історика-александрійця Аппіана (середина II ст. н.е.), адвоката за професією, прокуратора фіску в Єгипті. Його "Римська історія" складається з декількох розділів, причому матеріал групується за війнами. Зі збережених книг одна (7-ма) присвячена війні з Ганнібалом, інша – сирійській і парфянській історії, війні з Мітридатом. Важливу частину праці складають "Громадянські війни у Римі" в п'яти книгах (ХПІ - XVII). Історіографічна цінність праць Аппіана полягає в тому, що вони містять багато даних із втрачених творів інших істориків, якими Аппіан користувався. Індивідуалізм і віра в особистість, яка творить і видозмінює історичні події за своїм бажанням, характерні для історіографії імператорського Риму.

До кінця І - початку П ст. належить творчість вихователя Адріана Плутарха з Херонеі (близько 46-126 pp.). Завдання історії, за Плутархом, зводиться до привнесення у свідомість людей певних етичних цінностей чи доброчесностей, які дозволяють людині розвинути сукупність закладених природою можливостей доброчесності, вади ж найкраще поборюються на історичних прикладах. Плутарх залишив після себе твори з найрізноманітніших питань ("Міркування про мораль", "Трактат про музику") і велику серію біографій найважливіших історичних діячів Греції і Риму. Частина цих "Паралельних біографій" (Vitae parallellae) (про 13 осіб) збереглася й досі викликає інтерес численних читачів. Плутарх змальовує "галерею слави" Греції і Риму, яка повинна розширити горизонт читача, вкорінити в його свідомості ідеї прекрасного і показати йому різні людські типи в їхньому житті і діях. "Для нас, – говорить Плутарх у вступній главі Периклової біографії, - буває корисним той колір, яскравість і сприйняття якого зміцнюють зір і дає йому користь. Так само і людський розум повинен звернути увагу на те, що, доставляючи йому приємне, можна в той час викликати в ньому притаманне".

Із другорядних істориків потрібно назвати Луція Аннея Флора, який написав короткий нарис римської історії на основі праць своїх попередників (головним чином Тита Лівія). Своєю працею Флор намагався допомогти читачу і державному діячу, в якого немає можливості засвоїти великі історичні праці. З точки зору мови і групування матеріалу, коротка історія Флора стала добрим посібником з римської історії, який охоплює період від заснування міста до Траяна.

Пам'ятки літератури, поезії, образотворчого мистецтва не вичерпують усього багатства культурних цінностей Риму. Паралельно розширювався обсяг знань зі спеціальних наук - права, будівельної і військової техніки, сільського господарства, землеробства тощо. Зростання товарно-грошових відносин, збільшення торговельних операцій, кредитних угод, земельних купівель, наймів, сервітутів та інших ділових операцій сприяли розвитку цивільного (ius civile) і міжнародного права (insgentium), гнучкості судового процесу.

Римське право формувалося, головним чином, шляхом судової практики, звичаїв, рішень магістрів, сенатських постанов, коментарів і висловлювань авторитетних юристів з приводу невідомих чи суперечливих місць закону. З часом кількість судових казусів значно зросла, нагромадилося багато суперечливих рішень і едиктів, що згубно позначилося на судовій практиці. Тому виникла думка про систематизацію законів. Саме з Августа розпочинається систематизація римського права, що привело до створення кодексів римського цивільного права. В основу римського права поклали декілька загальних принципів (ius boni et degui).

Право виходило з інтересів правоздатності особи, яка вільна у своїх діях і відповідає за них. Серед юристів існували різні школи і напрямки. При Августі діяли школи аналогістів і апомалістів. Першу очолював знаний юрист Лабеон (Labeo), другу – Капітон (Capito). Лабеону приписують близько 400 творів, перероблених пізніше юристом Павлом і включених у Дигести. Нащадки Лабеона, відомі під іменем прокулеянців, за іменем Прокула, учня Лабеона, дотримувалися ліберальних поглядів і в багатьох питаннях відступали від традиційних норм і звичаїв. Спадкоємці Капітона (сабініанці), навпаки, дотримувалися консервативніших поглядів, уникаючи якихось нововведень і вільних тлумачень права, як це робили прокулеянці.

Із технічних дисциплін у Римі найрозвиненішою була будівельна механіка. Енциклопедією з механіки, взагалі будівельної механіки, вважають трактат римського інженера-будівельника Вітрувія Полліона. Лише поданий ним перелік творів із цієї галузі свідчить про високий рівень римської будівельної техніки. Інакше не можна було б пояснити досконалість, міцність і розміри римських будівель.

Досліди та спостереження з сільського господарства зібрані у великій праці з 12 книг Луція Юнія Модерата Колумелли "Про сільське господарство" (De rerustica).

У систематизованому порядку він виклав усі галузі господарства - хліборобство, скотарство, вирощування садово-городніх культур, бджільництво, лісівництво, висівання трав тощо. Колумелла пропонував сільському господарю систематизований досвід грецьких і римських агрономів, доповнений порадами господаря-практика, автора трактату.

Пліній Секунд Старший (23 - 79 pp.) видав енциклопедичну працю "Природнича історія" (Naturalis historia) в 37 книгах, яка містить компендїї з найрізноманітніших дисциплін - космогонії, теології, географії, антропології, природознавства, історії і мистецтва. Науково-теоретичне значення Плінієвої енциклопедії незначне, але як історичне джерело "Природнича історія" становить першочергову цінність. Автор використав величезний матеріал, загалом близько 600 римських і грецьких творів. Для вивчення господарського устрою, техніки, мови, побуту і моралі Римської імперії енциклопедія Плінія є винятково важливою пам'яткою, якій не має рівних у всій античній літературі.

Молодшим сучасником Плінія був Фронтин (40 - 103 pp.), який написав ряд спеціальних трактатів: "Яро військові хитрощі", "Про водопроводи". Перший трактат користувався великою популярністю серед італійських кондотьєрів (керівників найманих військових загонів) в епоху західноєвропейського Ренесансу.

Практичний характер мав і посібник з риторики Марка Фабія Квінтиліана (35 - 96 pp.), уродженця Іспанії. "Institutis oratoris" підбиває підсумки багаторічної праці римських викладачів риторики. Квінтиліан, переселившись у Рим при Веспасіані, став професором красномовства і отримав винагороду від держави. Його праця давала не лише практичні поради стосовно побудови промов, але й пропонувала схему підготовки оратора з дитинства, тобто була дослідженням педагогічного характеру. Він противник філософів і претензій філософів на те, що лише вони можуть виховати мудру людину. Справді освічений оратор - це розумна людина, яка виконує свій обов'язок.

Із життям вищих верств римського суспільства знайомить нас листування Плінія Молодшого (61/62- 113/114 pp.), племінника відомого природознавця. Виданий ним "Панегірик Траяну" являв собою промову в сенаті, проголошену перед імператором, а потім спеціально опрацьовану для видання. Крім того, Пліній опублікував своє листування з видатними сучасниками та імператором Траяном. Це хроніка настроїв сенатської знаті, її інтересів, побуту, повсякденного життя. Саме до такої групи Пліній відносив і себе, але був також людиною, яка турбувалася про літературну славу.

Пліній Старший повідомляє, що перший лікар, грек Архагат, прибув у Рим із Пелопоннесу у 219 р. до н.е., отримав римське громадянство і будинок для прийому хворих, побудований за державний кошт [Природнича історія, XXIX, 12]. За ним стали переселятися в Рим і інші грецькі цілителі А самі римляни не спішили займатися лікарською практикою.

Пліній Секунд Старший

Власне римляни почали займатися лікарською справою в період принципату. При Октавіані широке визнання отримав у Римі Антоній Муза, який вилікував принцепса від смертельної хвороби, застосовуючи метод холодних ванн і припарок. За це сенатори за свої кошти поставили лікарю пам'ятник поблизу статуї Ескулапа [Свєтоній. Божетвенний Август, 59; 81]. При Тиберії Авл Корнелій Цельс, теоретик, написав велику енциклопедичну працю з медицини, де давав римлянам поради, знайомі й нам: турбуватися про правильне харчування, уникати різних температурних змін, більше бувати на свіжому повітрі, на сонці.

Одним із відомих лікарів був Клавдій Гален, практик і теоретик медицини. Спочатку він працював у Пергамі, де лікував гладіаторів, а з 161 р. н.е. поселився в Римі, залишаючись придворним лікарем при трьох імператорах династії Антонінів: Марку Аврелію, Луцію Вері і Коммоді. Він один із перших практикував препарування мавп, щоб краще пізнати будову людського тіла.

Спеціальні трактати Галена присвячені окремим питанням медицини - хірургії, дихальним органам, травленню, головному і спинному мозкові, аналізу поживних речовин, п'явкам тощо. "Лікарське мистецтво" Галена тривалий час вважалося зразковим підручником із медицини. При всій широті своєї освіти Галену не чужими були релігійно- містичні ідеї, характерні для того часу. У питаннях філософії і світогляду він дотримувався популярного тогочасного релігійно-містичного погляду, вважаючи, що все в природі й органі людини підпорядковане світовій доцільності, світовій розсудливості, яка стоїть над світом і управляє ним.

Поступово в медицині складалася чітка спеціалізація: хірурги, окулісти, ларингологи, спеціалісти з внутрішніх хвороб, жіночих недугів тощо. Багато лікарів були пов'язані з певною сферою діяльності: спортивні лікарі, лікарі гладіаторів, пожежників, акушери (в основному жінки).

В епоху принципата Августа заклали основи організації медичної служби і в римській армії. В обов'язки римського лікаря входило надання допомоги хворим, проведення профілактичних заходів, відбір рекрутів для служби, лікування поранених. На думку Цельса, лікарі у римській армії набагато краще розбиралися в медицині, ніж ті, які мали приватну практику. При Маркові Аврелії медична служба в армії встановила для себе особливу емблему - кубок і змію Асклепія.

Ескулап і Грації

Мессаліна

У Римі було багато вмілих лікарів, але населення ставилося до них з певною недовірою і неприязню. Це пов'язувалося з тим, що лікарі застосовували часто нові, ще невідомі методи лікування, ліки і процедури, а також те, що лікарі мали доступ до імператорського двору, де їх цінували і де вони часто вступали в інтимний зв'язок з жінками імператорської сім'ї. Втягнені у придворні інтриги, лікарі з допомогою отрути допомагали усунути небажаних політичних конкурентів у боротьбі за верховну владу. Так, придворний лікар і друг Лівії, дружини Друза, сина Тиберія, Евдем нібито допоміг отруїти Друза. Пізніше подібні чутки ходили про дружину Клавдія Мессаліну та її лікаря Валентна.

Деякі лікарі набували великих статків, що спонукало багатьох шахраїв і шарлатанів також пробувати свої сили у цьому ремеслі. За свідченнями Плінія Старшого, придворний лікар отримував 250 тис. сестерцій у рік. У Римі добре відомими були два брати-греки з о. Кос: Квінт Стертиній і Гай Стертиній. Останній був придворним лікарем імператора Клавдія. За версією Тацита, остання дружина Клавдія, Агриппа, бажаючи звільнити престол для свого сина Нерона, за допомогою придворного лікаря, який ввів у горло імператора швидкодіючу отруту, позбавилася чоловіка, а лікар був щедро винагороджений [Тацит. Аннали, XII, 67]. Приватна практика принесла старшому братові Квінту ще більший прибуток і брати залишили своїм нащадкам більше 30 млн сестерцій [Пліній Старший. Природнича історія, XXIX, 7-8].

Обурювала римлян і схильність деяких лікарів призначати хворим дуже дорогі ліки, частіше за все іноземні. Поширено в Римі було і захоплення закордонною косметикою, в т.ч. цілющим зубним порошком, що очищав зуби і зміцнював ясна.

Була розвинена дитяча медицина - педіатрія. Найвідомішим педіатром можна вважати Сорана, який жив у Римі при Траяні та Адріані. У своїй праці "Яро жіночі хвороби" він у 23 главах рекомендував, як потрібно доглядати за немовлям, сім із цих глав присвячені проблемі годування новонароджених. Соран дає вказівки, як треба пеленати немовлят, визначати якість грудного молока, як підносити немовлят до груді, скільки годин їм потрібно спати, якого режиму повинна дотримуватись матір або годувальниця. Деякі рекомендації педіатра не розходяться і з сьогоднішніми поглядами на ці проблеми: так, Соран вважав неправильним заспокоювати дитину, яка плаче, весь час даючи їй грудь; вимагав годувати немовлят регулярно і лише вдень, заперечував штучне годування.

Були й інші природничі та наукові досягнення. Так, найдавніший діючий маяк у світі, відомий як "вежа Геркулеса", біля входу у бухту іспанського міста Ла-Корунья був збудований у II ст. за правління імператора Траяна на честь бога Марса. Висота цієї вежі - 55 м.

Грецький механік Герон Александрійський винайшов еоліпил - першу парову машину. Куля оберталася під дією струменя водяної пари. Цей винахід сучасники сприймали як розвагу.

Та поряд із прогресивними відкриттями в галузі природничих наук і технічних досягнень уже в II ст. н.е. з'являються й ознаки культурного регресу. Центром астрономічних знань залишався Александрійський мусейон, керівна роль в якому належала Клавдієві Птолемею (близько 90 - близько 160 pp.), видатному математику, географові й астроному. У праці "Географія" він подає зведення географічних знань античного світу. Проте в головному своєму дослідженні "Альмагест." Птолемей відмовився від визначних наукових досягнень Аристарха Самоського і створеної ним геліоцентричної системи світорозуміння. Натомість він запропонував теорію, за якою центром Сонячної системи є Земля, а Сонце та інші небесні тіла обертаються навколо неї. Цю помилкову теорію прийняли александрійські вчені, а пізніше й християнські богослови, і вона стала основою середньовічного розуміння будови Всесвіту. Геоцентрична система залишалася непохитною до XVI ст., тобто часів Коперника.

Маяк у бухті м. Ла-Корунья

Еоліпил - перша парова машина

Таким чином, у культурному розвитку Римської імперії І - II ст. спостерігали дві тенденції: традиції римської та елліністичної культур. Римська культура відчувала постійний вплив елліністичних форм, але продовжувала зберігати свою індивідуальність. Проте поряд із прогресивними тенденціями в її розвитку помітні елементи занепаду (хоча в різних галузях вони розходяться у часі).