Глава 8. КУЛЬТУРА ЕТРУСКІВ І ЦАРСЬКОЇ ЕПОХИ

ПОХОДЖЕННЯ ЕТРУСКІВ ТА ЇХНІЙ СОЦІАЛЬНО- ПОЛІТИЧНИЙ УСТРІЙ

За періодом Вілланови, починаючи з VIII ст., наступила етруська епоха, яка представлена археологічними пам'ятками головним чином в Етрурії. Назва цього народу, прийнята в історичній науці, взята в латинських авторів, які називали його етрусками або тусками. Греки ж іменували їх тирренами чи тирсенами, а самі етруски звали себе расенами. Від етрусків збереглося багато некрополів, залишків міст, будівель, начиння, творів образотворчого мистецтва, близько 11 тисяч написів, які досить легко читаються, бо етруський алфавіт подібний до грецького. Одна з найбільших рукописних етруських пам'яток називається "лляна книга" (liber linteus), бо написана на лляній тканині. Найбільш ранні з відомих нам етруських написів належать до VII ст. до н.е., найпізніші - до І ст. до н.е.

Проблема етрусків належить до найскладніших і суперечливих проблем античної історії, антропології і лінгвістики сьогодення. Вона складається з трьох питань: 1) походження етрусків; 2) час їхньої появи в Італії; 3) дешифрування етруської мови.

Частина етрускологів вважають мову етрусків залишком староєвропейських мов стародавнього населення Середземномор'я, інші відносять етруську мову до індоєвропейської групи. Труднощі полягають у тому, що етруські тексти переважно короткі й однотипні за змістом. Тому встановлено точне значення лише 100 слів.

Ключ до розуміння етруської мови шукали різними способами. Перш за все в епоху Відродження використовувався етимологічний метод, за яким етруські слова зіставлялися зі словами інших мов.

Етруську мову спочатку порівнювали з давньоєвропейською, а впродовж XIX і

Етруський алфавіт

XX ст. - з латинською та іншими італійськими мовами, а також зі старогрецькою, кельтською, російською, вірменською, африканськими і кавказькими. Ще в 1899 р. Вільгельм Томпсен висловив припущення про близькість етруської мови до групи кавказьких мов. Ця гіпотеза була підтверджена і розвинена М. Я. Марром, який відносив етруську мову до яфетичної системи.

Досить цікавою є версія про зв'язок етруської мови з італійськими говірками (сабінськими та сабелльськими). Деякі сабінські і латинські слова явно етруського характеру. Наприклад, римські чоловічі імена із закінченням на a: Sulla, Cinna, Catilina, Perperna. Назви трьох старовинних римських триб (Рамни, Тиції, Люцери) відповідають етруським родовим іменам (rumulna, tide, luchre). А імена "Рим" (Roma) і "Ромул" (Romulus) мають близьку аналогію з етруськими rumate.

Пов'язана етруська мова і зі Сходом. У 1855 р. на о. Лемнос (Мала Азія) знайдено епітафію (надгробний напис) мовою, близькою до етруської У XX ст. утвердилася комбінована методика, суть якої полягає в спробі пояснення етруських текстів, виходячи з їхнього загадкового характеру і призначення. Шляхом комплексних методів ідуть і сучасні дослідники. Так, болгарський вчений В. Георгієв – прибічник приналежності етруської мови до індоєвропейської сім'ї, вважає, що вона споріднена з хетською. Ряд дослідників підкреслюють генетичний зв'язок етруської з кавказькими і малоазійськими мовами (В. В. Іванов, І. М. Дьяконов). Італійський лінгвіст Дж. Девото висунув гіпотезу про індоєвропейський характер етруської мови, вважаючи її в основі середземноморською, але з вкрапленнями індоєвропейської лексики. Наявність різних компонентів у складі етруської мови визнають тепер багато лінгвістів. При цьому визнається поєднання кавказько-малоазійського шару з індоєвропейським, зокрема з пелазьким (Р. Гордезіані).

Зовсім недавно, у другій половині XX ст., археологи здійснили сенсаційне відкриття - в районі давнього міста Пирги (50 км від Рима) були знайдені три золоті таблички, покриті етруським та пунічним письмом. Дві з них були виготовлені і скріплені одночасно, тобто могли містити ідентичний текст. Якщо б це було так, ми мали б двомовний напис (білінгву) і пунічний текст міг би суттєво допомогти при дешифруванні тексту етруського. Проте, на жаль, ця надія не справдилася – тексти близькі один до одного за змістом, але зовсім не ідентичні, і тому не можна за допомогою одного з них дешифувати другий.

Із питанням про характер етруської мови тісно пов'язана і проблема походження етрусків. Вона з'явилася ще у стародавніх греків та римлян і стала предметом спеціального вивчен-

Клавдій

ня. Так, імператор Клавдій написав першу відому нам етрускологічну працю в 20 книгах, яка, на жаль, була повністю втрачена. А в античній традиції збереглися три погляди на походження цього загадкового народу.

Геродот розповідає, що вони прийшли з Лідії ще в XIII ст. до н.е. Частина лідян через голод відправилася морем на захід під проводом Тиррена (сина царя). Вони прибули в країну умбрів, заснували міста і живуть в Італії до сьогодення [Історія, І, 94]. Подібно до Геродота вирішували питання Страбон, Пліній Старший і Тацит. Римські історики називали Тибр Lidvas amnis (Лідійською рікою), а самі етруски визнавали свою спорідненість з лідійцями. На цей факт посилалася депутація м. Сард у римському сенаті при імператорі Тиберіі.

Гелланік Лесбоський ще до Геродота висловив переконання, що давнє населення Греції - пеласги - були вигнані еллінами з Балкан, приплили в гирло р. По Адріатичним морем і рушили в глиб країни, заселивши Тирренію.

Прихильником туземного походження етрусків був Діонісій Галікарна- ський: "Тиррени нізвідки не приходили, а були народом місцевого походження, і тому неправильно ототожнювати етрусків з пеласгами чи лідійцями. Етрусками римляни називали разенів, які жили в Етрурії. Був час, коли латинів, умбрів, авзонів та інші народності греки називали етрусками" [Римські старожитності, І, 26-31].

На жаль, на основі наявного матеріалу важко, а інколи і зовсім неможливо встановити періоди етруської історії. Перші етруські зображення з'явилися в могилах ранньозалізного віку (кінець VIII - початок VII ст. до н.е.). Одразу ж по прибуттю в Італію етруски підкорили умбрів, які населяли Етрурію, і пішли на південь - у Лацій і Кампанію. І вже наприкінці VII ст. до н.е. в Римі з'являється етруська династія Тарквініїв. Перша етруська могила зі стелою була знайдена в Етрурії. На стелі була етруська епітафія і зображення воїна в металевому шоломі з високим гребенем та подвійною сокирою в руках. Зображення нагадувало звичаї населення Малої Азії та регіону розповсюдження крито-мікенської культури.

Для закріплення в зайнятих районах на початку VI ст. до н.е. етруски засновують м. Капую в Кампанії. Про їхню могутність свідчить те, що у другій половині VI ст. до н.е. поблизу о. Корсика етруски разом з карфагенянами розбили греків. Етруски були сміливими мореплавцями і мали бойові кораблі. Кожне місто формувало сухопутну армію, основну частину якої складали воїни, озброєні бронзовими шоломами і щитами, довгими списами і мечами, а знать формувала загони колісничних. Але з кінця VI ст. до н.е. починається спад етруської могутності. 524 р. до н.е. під Кумами вони зазнали поразки від греків, 509 р. до н.е. були вигнані Тарквініі з Риму,

Етруська гробниця

474 р. до н.е. у морській битві під Кумами сиракузький тиран Гієрон завдав поразки етрускам, у другій половині V ст. до н.е. з Капуї етрусків вигнали самніти, а до початку III ст. до н.е. вони були остаточно переможені римлянами, й етруські міста втратили свою незалежність. Причина різкого падіння етруської могутності полягала у відсутності внутрішньої єдності та занепаді торгівлі зі Сходом внаслідок греко-перських війн.

Перш ніж розглянути сучасні теорії походження етрусків і розгадати їхні загадки, потрібно знати ступінь зрілості етруського суспільства. Правда, варто зауважити, що оскільки більшу частину пам'яток матеріальної культури Етрурії складають пам'ятки мистецтва, вони важко піддаються точному датуванню. Тому соціальну історію Етрурії при сучасному рівні етрускології можна накреслити лише в основних контурах.

Історична традиція застає етрусків на доволі високій стадії розвитку, пов'язаній із появою міст у Північній та Середній Італії. Заснування міст супроводжувалося певними релігійними церемоніями, запозиченими римлянами. У центрі міста відводився чотирикутний простір, який називався templum (храм) і відокремлювався від сусіднього поля (ager) борозною. Проводили борозну за допомогою плуга, запряженого биком і коровою, - символами сили і родючості. По краях борозни ставили у два ряди межові камені (cippi). Частина землі, що прилягала до храму, залишалася необробленою і називалася pomoerium (померія).

Окрім храмів, в етруських містах розташовувалися красиві приватні будинки, замки лукумонів (аристократів).

Ранньоетруське суспільство базувалося на землеробстві та скотарстві. Відомі етруські зображення плуга, запряженого биками. Етруски були знайомі з кіньми, розводили овець, широко застосовували дренажні роботи. Високого розвитку досягло і ремісниче виробництво. Етруські лампи, канделябри, вази, золоті вироби прикрашають європейські музеї.

1986 р. в районі КьянченоТерме було відкрито два поховання, де знайшли унікальні етруські вази і глечики із зображенням людей. Вони являли собою вершину портретного мистецтва.

Етруський воїн

Храм в етруському стилі

Етруський орач

За свідченням Плінія, етруски винайшли корабельний вододіл. Вони досягли високої майстерності у виготовленні надгробних пам'ятників і в будівельній справі. Етруски досить рано сформувалися як торговельний народ.

До кінця VI ст. до н.е. за гроші їм слугували шматки міді, а також монети іноземного походження (з Фокеї, Малої Азії). Золоті монети власного карбування з'явилися в етрусків близько 500 р., а срібні - близько 450 р. до н.е. Свідченням активних торговельних зв'язків є значна кількість імпортних речей в етруських могильниках (фінікійських, карфагенських, грецьких). З VII ст. до н.е. починається торгівля з грецькими Кумами, з кінця VII ст. - із Сиракузами, а з V ст. - з Афінами. Про розміри грецького імпорту в Етрурію свідчать знахідки більше 20 тисяч грецького посуду лише в м. Вульчі. Це вази геометричного, протокоринфського, коринфського та аттичного стилів.

Предметами експорту служили мідь, залізо та хліб. Однак, згідно з літературними джерелами, етруська торгівля досить тривалий час носила піратський характер. Розвитку внутрішньоіталійських зв'язків сприяли щорічні ярмарки, що проводилися в гаю Феронії.

Етруські міста деякий час зберігали зв'язок з родовим ладом, оскільки їхні назви походили від імені впливових родів (епонімів). Наприклад, м. Тарквінії (Tarquinii) веде своє походження від роду Тарквініїв, з етруської Тархна (Tarchna); Мантуя наближається до імені Mantual, Рим - до Ромула (Romulus) тощо. Досить рано в етруському суспільстві проявилися риси соціального розшарування. На надгробних малюнках зображено знать і прислугу. З поділом праці, появою

Етруська золота фібула

Погребальна камера етруських лукумонів

обміну і рабів родова демократія розпадається, і серед одноплемінників виділяється військово-жрецька знать - лукумони (lauchme, lucumones). Соціальну основу їхнього панування складали землі, раби і клієнти. Про застосування рабської праці свідчать ритуальні вбивства в усипальнях знаті і гладіаторські бої при похованні лукумонів і царів.

В етруському суспільстві, крім рабів, існували такі категорії залежних людей, як лаутні та етера, тобто підневільне сільське населення, яке нагадувало статус спартанських ілотів, фессалійських пенестів і царських людей на Сході.

Лаутні - це залежні люди, включені в домашню общину свого покровителя патрона. Більшість лаутні, як свідчать їхні імена, були іноземцями. У категорію лаутні потрапляли вільні, які через заборгованість і інші біди були у підпорядкуванні аристократів. Становище лаутні було спадковим: їхні діти і внуки залишалися в стані лаутні. Таким чином, лаутні - це патріархально-залежні особи, які є членами панського "дому".

Категорію етера ототожнюють із фессалійськими пенестами. Напевно, етера походили з місцевого неетруського населення, скоріше італійського. Етера залучалися в Етрурії до військової служби і, можливо, трудових повинностей на користь держави. Більшість етера володіли невеликими земельними ділянками, за які віддавали своєму господарю частину врожаю. Інші етера жили при дворі господаря, займаючись ремеслом чи домашньою роботою; такі етера називалися у етрусів лаутні етера.

Таким чином, в етруському суспільстві були власне раби (слуги, гладіатори), патріархально-залежні люди, одна частина яких була зайнята ремеслом і була обслуговуючим персоналом у панських господарствах (лаутні і лаутні етера), а інша обробляла земельні наділи за частину врожаю (етера).

Малюнки на саркофагах свідчать про розкіш і розбещеність етруської знаті. Лукумони зображувалися лежачими на подушках, усипаних квітами, в оточенні одягнених у дороге вбрання слуг. Своїм впливом, кількістю клієнтів, слуг і рабів серед лукумонів виділяється вибраний з їхнього середовища цар (zilath). Знаками царського сану служили пурпурова мантія, крісло зі слонової кістки, пурпурова тога і ліктори, які його охороняли.

Посилення соціальної диференціації спричинювало соціальний протест, найпоширенішою формою якого була еміграція. Емігранти групувалися навколо вождів - невдах у політичній боротьбі чи сміливих авантюристів, які намагалися знайти щастя на чужині. Наприклад, Авкн, син чи молодший брат засновника Перузії, зібрав дружину і відправився з нею на північ у долину р. По, де заснував м. Фельзіну (сучас. Болонья). Однак загалом суспільні відносини в етруському суспільстві були ще доволі примітивними, з сильними елементами материнського права.

Етруська жінка в багатій одежі

Свідченням цього є зображення дружини поряд з чоловіком, матері поряд із батьком. Жінка посідала важливе становище в родині, попри те джерела часто подають відомості про розбещеність етруських жінок чи їхню свободу в статевих відносинах.

Політичною організацією етрусків були союзи автономних міст. У III ст. до н.е. їх було дванадцять. В їх число входили Вейї, Тарквінії, Цере, Вольсингг, Руселли, Ветулонія, Аррецій, Перузія, Волатерри, Вольци,

Клузій, а також Фєзули чи Кортона. У разі вибуття одного з членів федерації (наприклад, внаслідок військового розгрому) до складу об'єднання приймалася інша держава. Так, після падіння Вей, зруйнованих Римом 396 р. до н.е., на їхнє місце у федерацію прийняли Популонію, що до цього, незважаючи на своє економічне значення великого портового міста і важливого центру металургії, залишалася в складі держави Волатерри.

Щорічно на весняному святі, приуроченому головному божеству етрусків, представники союзних міст вирішували спільні питання й обирали главу союзу, який був одночасно і верховним жерцем. Його охороняли 12 лікторів, які носили сокири і пруття як символ верховної влади.

Самостійність союзних міст була досить значною. Вони могли навіть відмовлятися допомагати одне одному у разі воєнної загрози. Кожна община, що входила в союз, мала головного магістра, влада якого в ранні часи була пожиттєвою.

Таким чином, етруське суспільство VII - VI ст. до н.е. переживало стадію розпаду родового ладу, але з сильними пережитками матріархату. А з V ст. до н.е. більшість етруських общин перейшли до аристократичного республіканського ладу з досить виразними жрецькими елементами.

Клієнт