ЛІТЕРАТУРА ТА ІСТОРІЯ

Із письменників III – V ст., християн і язичників, серед яких більшість становили провінціали, – греки, галли, іспанці, германці, африканці та ін., – заслуговують на увагу кілька відомих авторів: Децим Магн Авзоній (310 – 393 pp.), Клавдій Клавдіан (кінець IV – початок V ст.), Клавдій Рутилій Намаціан (початок V ст.) та Макробій (V ст.). Авзоній – знавець римської літератури, риторики, грецької та латинської мов, скоріше не поет, а версифікатор. Йому належать, наприклад, вірші, в яких попередній рядок закінчується таким самим словом, яким розпочинається наступний, чи вірші, складені повністю з вергілієвих напіввіршів. Інакше враження, правда, викликала велика поема "Мозеїла", присвячена річці Мозелі, з мальовничими берегами, вкритими виноградниками.

Одним із найвідоміших поетів був Клавдій, який описував тогочасні війни римлян, придворне життя, хвалив Стиліхона, наближеного імператора Гонорія, всіляко засуджував і висміював його суперника Руфіна, фаворита Аркадії. Клавдій Рутилій Намаціан вважався уродженцем Галлії, був прихильником старовини і ненавидів християн, особливо ченців. Менш відомий Макробій написав "Сатурналії", застільні бесіди літературно-історичного змісту.

Із римських письменників тієї епохи варто згадати Квінта Аврелія Симмаха і Апполігінарія Сидонгя.

Останній – автор віршів, листів і панегіриків, цікавих більше не як літературні твори, а як матеріал для характеристики побуту галло-римської аристократії кінця V ст. і її відносин з наступаючими варварами. Симмах, за духом і переконанням, – старий римлянин-язичник, який займав наприкінці IV ст. високі державні посади. Його лист до Валентиніана II (384 р.), де він просить імператора зберегти традиційні символи давньоримської літератури, – чудова пам'ятка ідейної вірності цього освіченого і красномовного автора заповітам предків, пам'яті про славне історичне минуле язичницького Рима і "богів наших батьків".

До творів, позначених печаттю безсумнівного таланту, можна віднести міфологічний епос про Діоніса, створений еллінізованим єгиптянином Нонном із Папополіса: цей багатий фантазією, оригінальними образами твір приваблює також особливою мелодійністю, наспівністю вірша. Написана гекзаметром епічна поема Нонна здобула йому широку популярність і багато наслідувачів, найобдарованішим з яких був Мусей, що у красивих, звучних віршах оспівував історію двох закоханих – Гера і Леандри.

Для літературно-художньої спрямованості і смаку читаючої публіки пізньої Античності особливо типові такі твори, як роман сирійця Геліодора "Феаген і Хариклея", що складав частину розлогого літературного твору того ж автора "Ефіопіка" в 10-ти книгах. "Феаген і Хариклея" – сентиментально-еротичний роман, у якому змальовані пригоди доньки ефіопського царя Гідаспа і фессалійця Феагена, що попри тривалу розлуку, спокуси і небезпеки зберігають вірність один одному.

Роман завершується мораллю – перемогою доброчесності закоханих, які отримали в нагороду за перенесені ними страждання престол ефіопського царя. В такому ж стилі сентиментально-еротичного роману писав і інший романіст, сучасник Геліодора, Есенофонт із м. Ефеса. Письменники жили наприкінці III і на початку IV ст., коли особливо гостро відчувалися наслідки кризи. Сентиментально-еротичні романи Геліодора і Есенофонта, наповнені пригодами й описами природи, несли читачів у далекий світ мрій та інтимних переживань.

Улюбленим героєм грецьких і римських романів, а також пастушої (буколічної) поезії був Дафніс, красивий юний сицилійський пастух. Дафніс – син Гермеса і Німфи, залишений своєю матір'ю в лавровому гаю (daphnia- гай) серед Герейських гір Сицилії і вихований на звичаях простих пастухів.

У Дафніса закохалася Ксенія чи Номія, яку він зрадив, і за це покараний перетворенням у скелю. Гермес, батько Дафніса, змилувався над ним, узяв його на небо, а те місце, де стояла скеля, перетворив у джерело холодної води, де щорічно збиралися сицилійці, приносили жертви і влаштовували урочистості. Пастух Дафніс став героєм роману Лонга "Дафніс і Хлоя" (кінець IV ст.), що користувався широкою популярністю серед читаючої публіки Пізньоримської імперії.

Римська імперія рухалася до свого занепаду, а суспільство ставало все менш освіченим. У результаті, на авансцені театрального життя став поступово панувати жанр, що зародився давно, але перебував у тіні. Час його виникнення відносять ще до періоду Пунічних воєн. Тоді і виникли балаганні вистави, що звалися "мімами" (відтворення, копіювання). Дуже простий мім, що не потребував ні освіти, ні інтелектуальної підготовки, був до смаку публіці. В його основі лежали примітивні побутові сюжети, а виконання включало в себе декламацію, танець, акробатичні номери, виступи жонглерів тощо. Мімічні вистави, де зміст передавався не лише словами, а також рухами тіла, мімікою і жестами, ставали доступними для всіх.

Різновидністю міма стали пантоміми (panta – все). Ця назва пов'язувалася не лише з тим, що пантомімічні актори в них могли копіювати всіх – починаючи з сильних світу цього і закінчуючи рабами. Саме в жанрі пантоміми на підмостки вперше вийшли жінки.

Театральне мистецтво підійшло до фіналу Античності майже з тим, з чого і починалося: непристойні танці під музику. Але якщо в часи глибокої давнини все представлялося як служіння богам, то закінченням стало духовне падіння.

Найвидатшшим істориком Ш ст. був Кассій Діон Кокцеян (між 156 і 165 pp.). Він походив зі знатної і багатої сенаторської родини, займав вищі державні пости (претора, консула) при Северах, багато подорожував, був проконсулом Малої Азії, Африки, Далмації і Паннонії. Наприкінці життя Діон Кассій взявся за написання фундаментальної історичної праці – "Римської історії" з найдавніших часів до Северів включно. "Римська історія" складалась із 80-ти книг, частина яких дійшла до нас в оригіналах, а інша – у витягах візантійських істориків, ченців Ксифиліпа (XI ст.) та Зонари (ХП ст.). При написанні праці Кассій використовував величезний матеріал першоджерел і творів своїх попередників. Робота тривала близько 20 років.

За характером розміщення і обробки матеріалу Діон належав до істориків-прагматистів, які мету історії бачили в установленні причинного зв'язку між подіями. В центрі його оповіді – війни, біографії великих людей і придворна історія. Історію Кассій ставить у тісний зв'язок із політикою і філософією. Останні висувають проблеми, які історія розв'язує на основі конкретного матеріалу. Політика, філософія й історія невіддільні одна від одної, будучи різними сторонами одного й того ж об'єкта – суспільства і держави. "Освітня сторона історії полягає в тому, що історик шляхом роздумів висвітлює суть фактів, а разом із тим перевіряє правильність своїх роздумів, визначаючи ступінь їхнього узгодження з фактами", – писав Діон Кассій [Римська історія, XLVI, 35].

Грецький напис царя Тиридата

Історик за політичними поглядами був монархістом і консерватором, вороже налаштованим до демократії. Він боявся усіляких нововведень, засуджував державні змови. У манері викладу і пояснення історичних подій Діон близький до інших пізньоантичних письменників. При описі подій він часто вдавався до риторики, перебільшень, шаблонів, з одного боку, і виявляв схильність до фантастичного – з другого. Віра в чудеса і надприродні втручання зовнішніх сил червоною ниткою проходить через увесь твір Діона. Історія в основних моментах залишається для Діона Кассія ірраціональним процесом, що не може бути пояснений силами людського розуму.

Почесне місце серед істориків Пізньої імперії займав Амміан Марцел- лін (330 – 400 pp.) з м. Антіохії, що на р. Оронті, автор "Римської історії" в 31-й книзі, починаючи з імператора Нерви. Історико-філософська концепція Марцелліна близька до тацитівської, проте виявлена значно слабше. В центрі його викладу – військова історія, соціально-політичній і культурній історії відведена другорядна роль. Окрім війн, його найбільше цікавлять географічно-етнологічні описи, що оживляють монотонний і сухий виклад. У церковних питаннях історик повністю підтримує Юліана, зі зневагою і лише побіжно говорить про церковні собори і ортодоксальну церкву, іронічно зауважуючи, що часті переїзди єпископа з одного місця на інше лише змучують поштових коней. Негативно ставиться Амміан Марцеллін і до вшановування християнських мучеників, хоча самих мучеників, як сильних і мужніх людей, свого роду героїв, він поважав і навіть співчував їм. Риси занепадництва в історії Амміана Марцелліна найрізкіше виступають в його пристрасті до пихатості, багатослів'я, навмисної вченості, архаїчних зворотів, дивного і фантастичного.

Проте час відомих істориків минав, і свідченням цього стала поява приблизно в IV ст. збірника "Письменники історії августів", що включав у себе невигадливі, розраховані лише на цікавість, біографії римських імператорів від Адріана до безпосереднього попередника Діоклетіана імператора Нумеріана, який помер у 284 р. Турбуючись більше про привабливість викладу, ніж достовірність, автори біографій часто некритично підходили до джерел, не зупиняючись і перед прямими вигадками. Зразком для них були біографія Свєтонія, і тому розповіді схожі на історичний роман, написаний у стилі своєї епохи.

У IV ст. особливо наочно проявилася пристрасть до компендіумів – коротких компілятивних переказів джерел. Характерні для цієї епохи короткі життєписи Секста Аврелія Віктора і невеликий компілятивний підручник з римської історії, написаний Свтропієм на замовлення імператора Валента. В ньому коротко викладалися всі важливі факти минулого від заснування Рима до часів правління самого Валента.

Додамо, що захоплення короткими компендіумами і підручниками, в яких могли б зберегтися знання, накопичені античним світом, було характерне не лише для історіографії, але й для інших наук. Звідси – поява у V ст. енциклопедії "семи вільних мистецтв" Марціана Капелли з алегоричною назвою "Про шлюб Філології з Меркурієм". В оповіданні про сім подарунків, які Філологія отримала до весілля від закоханого в неї Меркурія, зібрані найрізноманітніші свідчення з риторики, астрономії, геометрії та інших наук. Цей енциклопедичний звід античних знань став дуже корисним для розвитку наук і мистецтва у середньовічній Європі. Приблизно таку ж роль у сфері латинської грамотності відіграв написаний у IV ст. підручник Елія Доната, що користувався в середньовічних школах нечуваною популярністю.

Поділ Імперії підірвав тісні зв'язки між грецькою і латинською культурами. Якщо в II ст. н.е. знання грецької мови в Італії та західних провінціях було значно поширеним, то вже в III ст. послаблення торговельних та інших контактів між частинами величезної держави зробили грецьку мову для багатьох на Заході незрозумілою. Красномовний факт, що навіть такий освічений письменник V ст., як Аврелій Августин, зізнавався у слабкому знанні грецької чи навіть у повному її незнанні. У зв'язку з цим потрібні були переклади. Серед християнських письменників найбільше для перекладу грецьких творів на латинь зробили Ієронім та його друг, а пізніше суперник Руфін Аквілейський. Вони перекладали твори Орігена й Євсевія, Григорія Назіанського і Василія Великого. Грецьких філософів особливо ретельно перекладав Марій Вікторин з Африки – його перекладами Платона користувався Августин. Отож і після послаблення зв'язків між західною та східною частинами Імперії грецька інтелектуальна спадщина залишалася відомою на Заході в латинських перекладах.

Серед істориків Пізньої імперії варто назвати Євсевія (IV ст.), Кесарійського єпископа, автора "Церковної історії" в 10 книгах грецькою мовою. Загальною для всіх пізньоримських істориків філософією історії став погляд на історичний процес як на боротьбу ірраціонального і раціонального начал – Долі (Fortuna) і Доброчесності (Virtus), розуміючи під останнім словом усю сукупність людських зусиль і прагнень.

Латинський напис Корбулона