Глава 4. ГРЕЦЬКА КУЛЬТУРА АРХАЇЧНОЇ ЕПОХИ

ФОРМУВАННЯ ПОЛІСНОГО УСТРОЮ І ВЕЛИКА ГРЕЦЬКА КОЛОНІЗАЦІЯ

Період VIII ст. до н.е. в історії Греції прийнято називати архаїчним. Це була епоха прискореного розпаду родових відносин і формування полісного устрою. Поліси стали основним осередком давньогрецького суспільства, держави і культури. Вони формувалися не лише з родових общин попереднього періоду, але й часто-густо створювалися заново шляхом заснування нових поселень-колоній, що виводилися з міст Егейського басейну на узбережжя Середземного і Чорного морів. Формування полісного устрою становило зміст процесу історичного розвитку Давньої Греції в VIII - VI ст. до н.е.

Економічне піднесення було пов'язане, насамперед, з грецькою колонізацією, яка сприяла засвоєнню греками кращих досягнень технічної думки, ефективних методів ремісничого виробництва в інших народів. Після декількох століть ізоляції грецька культура була знову відкрита для нових віянь цивілізації, насамперед зі Сходу. Це був час пробудження духовних сил грецького народу. У фінікійців вони перейняли алфавітне письмо, що поклало початок сучасним алфавітам.

Досить важливим було запозичення з Сирії чи Фінікії секрету виготовлення скляної маси з піску та добування пурпурової фарби з черепашок морських молюсків. Сприйняли греки і лідійське карбування монет. Але всі ці елементи чужих культур греки творчо переробили, і вони стали органічною частиною автохтонної культури та дали можливість розвиватися самостійній ініціативі.

VIII ст. до н.е. було періодом економічного і політичного панування родової знаті, влада якої базувалася на примітивних формах землеволодіння і рабовласництва. У результаті дорійського завоювання власниками землі стали родоплемінні общини завойовників. Земля була розділена між родами, оскільки приватної власності ще не існувало. Завойоване населення було перетворене в рабів роду. Кожен рід передавав ділянки землі в спадкове володіння окремим сім'ям. Однак не варто думати, що земля ділилася між окремими родами організовано і порівну. Тривалий час між окремими родами відбувалися війни за земельні володіння.

Рід поділявся на великосімейні общини (з 4 - 5 поколінь сім'ї). Якщо сім'я ставала надто великою, вона мала розділитися. Роди об'єднувалися у фратрії, а ті, у свою чергу, у філи (племена). Але родові інститути завойовників зазнали суттєвих змін. Якщо раніше вони забезпечували рівність усім членам родової общини, то тепер служили інтересам завойовників шляхом експлуатації підневільного населення. Для об'єднання всіх родів у єдину общину важливу роль відігравали філи. Філа об'єднувала всіх чоловіків у єдину організацію, "чоловічі будинки". Вони складали основну військову силу общини. Прийом у фратрію чи філу після системи військового виховання супроводжувався фізичними випробуваннями для юнаків, а потім загальними урочистостями. Вільна людина, що не входила в рід чи фратрію, була поза законом, поза колективом.

Після дорійського завоювання посилився процес майнового і соціального розшарування спочатку серед окремих родів, а потім серед членів одного роду. Лише багаті і знатні могли управляти родом, фратрією. Кожний рід мав свій родовід, що починався з богів та героїв, свої культи, жертовники, вівтарі, гробниці. Джерелом нових збагачень верхівки роду були пустища і скотарство. Часто збагачення знаті всередині роду за рахунок родових земель призводило до продажу в рабство тих його членів, які розорилися.

Знать забезпечувала також і релігійний контроль над усім населенням общини. Релігійні культи захищали будь-яке насильство з боку знаті: захоплення землі у збіднілих одноплемінників, продаж їх у рабство за борги, судову розправу (за законами кругової поруки та кровної помсти).

У процесі соціального розшарування збідніла знать усувається від влади, тому кількість правлячих родів зменшується. Родові зв'язки слабшають. Органи родового управління перетворюються в органи насильства і щодо общини. А це затримує розвиток продуктивних сил. З ростом економічного і політичного впливу знатних родів і заборгованості рядових землеробів посилюється ненависть народу до правлячої верхівки.

Поява нових поселенців, процес змішання населення незалежно від кордонів родових філ прискорює ріст нових, не пов'язаних з родовими традиціями відносин.

Поділ праці, розвиток ремесла і торгівлі групували населення вже не за родовою належністю, а за їх основним заняттям. Почався перехід від родового ладу до ранньокласових об'єднань.

Процес зростаючого невдоволення народу владою родової знаті висвітлений у праці Гесіода "Труди і дні" (рубіж VIII - VII ст. до н.е.). У поемі показано, як далеко зайшов процес розшарування в землеробських общинах Беотії, розвиток приватної власності на засоби виробництва тощо. Приводом до написання поеми стала чвара Гесіода зі своїм братом за батьківську спадщину. Перс, витративши свою частину спадщини, подав позов про неправильний поділ і, вигравши його, захопив значну частку майна брата. Поема складається з двох частин: у першій Гесіод намагається

Гесіод

навчити беотійських землеробів на прикладі особистого нещастя, як треба жити, щоб не збідніти. А друга частина поеми - це сільськогосподарський календар, який містив збірник корисних для землеробів порад із сільського господарства і мореплавства у різні пори року.

Згідно з даними поем, у Беотії активно тривав процес майнового і соціального розшарування, розвиток приватної власності Централізація земельної власності в руках родової знаті призвела до роздроблення наділів і збідніння селян, що вимушені були брати позику у багатих і знатних землевласників. Гесіод різко виступає проти засилля знаті, несправедливості суддів:

Байку тепер і царям – хоч розумні вони – оповім я.

Ось що сказав соловейкові дзвінкоголосому яструб,

Високо в хмарах його несучи, в нього кігті встромивши.

Жалібно скиглив тоді соловей, прошитий кривими

Кігтями. Той же на плач його так обізвався суворо:

"Що ж ти розплакався, нещасний? Я значно сильніший від тебе,

От і нестиму тебе, куди знаю, хоч ти й соловейко.

Схочу - тобою поснідаю і хочу - пущу тебе зараз.

Розуму брак не тому, хто з сильнішим надумає змагатись!

Не переможе такий, хіба сором свій болем побільшить".

Так йому яструб сказав, той птах прудкий, довгокрилий.

(Труди і дні, 202 - 212)

Повчання поета, звернені до землеробів, проповідують поміркованість, працелюбність, необхідність збуту частини продукції шляхом розвитку мореплавства. Лише працелюбність і дотримання його рекомендацій дозволять селянину "наїстися досхочу", тобто, щоб запасів урожаю вистачило до весни:

Добре вважай, коли вперше ти крик журавлиний почуєш,

Що з висоти, із-за хмар аж, щороку до нас долітає.

Знак подає він орати, віщує зими дощової

Хмарну добу і хапає за серце людей безволових.

Дома у себе годуй у ту пору волів круторогих.

Зореш навесні, а вдруге улітку, та й будеш безпечний.

Пар своєчасно засій, поки поле тобі не затвердло.

Пар і в біді захистить, і маленьких дітей заспокоїть.

Прийде пора - і достигле колосся поникне додолу,

Якщо Кроніон призволить щасливий кінець дарувати.

Вибереш геть павутиння з глеків. І, я маю надію,

Радісно буде тобі споживати добуті запаси.

Світлої діждеш весни при достатку і не будеш нікому Заздрісно в руки дивитись. Ще й інший у тебе попросить.

(Труди і дні, 448 - 452; 462 - 464; 473 - 478)

У цих віршах Гесіод оспівує працю і творчу силу праці, кидає виклик родовій знаті, яка подібна на трутнів, що живуть за рахунок "роботящих бджіл". Це прославлення праці перегукується з ідеєю байки Езопа "Хлібороб і його діти". У ній землероб, відчувши, що скоро помре, вирішив навчити своїх дітей добре обробляти землю. Він покликав їх і сказав, що в одному з

Езоп

виноградників закопано скарб. Після його смерті діти взялися за лемеші та мотики, скопали все поле, але скарбу не знайшли. Зате врожай з винограднику був у декілька разів більший. Байка доводить, що скарб для людей - це набуте працею.

Важливим явищем у житті передових грецьких общин було подальше відокремлення ремесла від землеробства, ріст міст і міського життя. Поширення залізних знарядь праці і поява різноманітних інструментів спричинили не лише розширення і покращення виробництва, а й докорінні зміни у самій організації виробничого процесу і в ремеслі, і в сільському господарстві.

Поширення залізної сокири полегшило вирубку лісів і збільшило орні землі, а також проведення каналів для осушення боліт. Землероби стали все частіше використовувати плуги із залізним лемешем, мотики, серпи, лопати, що покращувало якість обробітку землі, підвищувало її родючість. У виноградарстві і маслинництві стали використовуватися садові ножиці.

У ремісничому виробництві широко застосовуються залізні молоти, кувалди, обценьки, свердла, ковальські міхи, пили, сокири, стамески, спеціальні напівкруглі ножі для швидкого розкрою сандалів, залізні голки для шиття тощо. За допомогою залізних знарядь праці стало можливим прокладати дороги в горах, будувати мости, водопроводи, кораблі більшої водотоннажності. Розвиток залізної техніки полегшив обробку твердих порід каменю. З твердих кам'яних плит будуються оборонні стіни міст.

У VII ст. до н.е. Главк з Хіоса винайшов спосіб паяння заліза, удосконаливши доменну піч. З'являється і бронзове литво, що привело до розвитку скульптури. Майстри Ройк і Феодор із Самоса освоїли нові види лиття бронзи, які дозволили відливати статуї за восковою моделлю, отримувати міцні і тонкі листи бронзи, що широко використовувалися для виготовлення озброєння (панцири, шоломи, щити), парадного посуду (коринфська бронза), для обшивання бортів і виготовлення багатьох металевих частин кораблів.

Освоєння технології заліза і сталі, отримання великої кількості металу привели до появи таких знарядь праці, за допомогою яких можна було ефективно корчувати ліси і чагарники (залізна сокира), розширювати орні землі і обробляти землю (залізні лемехи, кирки, мотики, серпи), обробляти тверді породи каменю (залізні молоти, ковадла, пили) тощо. Виробництво озброєння із заліза (мечів, кинджалів, наконечників списів і стріл, панцирів та шоломів) викликало переворот у воєнній техніці. У VII і особливо VI ст. до н.е. вирішальною силою на полі бою стає піхота з гоплітів (важкоозброєних воїнів).

Бронзовий панцир (VI ст. до н.е.)

Грецький корабель (пентекоитера)

Колонізація висунула мореплавство і пов'язану з ним торгівлю на перший план і стимулювала розвиток кораблебудування. Широко відомі такі типи грецьких кораблів, як пентеконтери (50 веслувальників) і трієри (200 веслувальників), які могли розвивати швидкість до 10 миль на годину. Вони були оснащені тараном, оббитим міддю. Для торговельних експедицій з'явилися спеціальні "круглі" кораблі з високою носовою частиною і місткими трюмами.

Основні форми грецького глиняного посуду

Масовий вивіз вина і олівкової олії в колонії сприяв швидкому розвитку керамічного виробництва. В економічно розвинутих полісах з'явилися квартали ремісників за професіями. У Коринфі, наприклад, існував квартал гончарів - Керамік. У Афінах гончарі створили свій квартал у VI ст. до н.е. Що ж до техніки виготовлення посуду, то різноманітними стали форми і розміри, живописне оформлення. Серед грецьких ваз VII - VI ст. до н.е. виділялися багаті і різноманітні вироби коринфських майстрів у східному стилі, з елементами килимного декору, а також чорнофігурні вироби афінських майстрів.

Збільшення обсягів ремісничої продукції з метою вивозу надлишків за межі країни привело до збільшення

Квартал Керамік в Афінах

кількості людей, зайнятих ремеслом. У ремісників-міщан з'являються раби, привезені із сусідніх районів.

Отже, поряд із земельною знаттю виділяються купці і ремісники, які теж починають жити за рахунок рабів. Ця нова соціальна верства, пов'язана з виробництвом товарів, вступає в конфлікт із землеробською верхівкою, яка захищає свої інтереси землевласників і право на політичну владу в країні.

Загострення у грецьких общинах конфлікту між родовою знаттю і новим прошарком багачів, пов'язаних з торгівлею і ремеслом, проявилося у відмінності економічних і політичних інтересів обох груп. Торгово-промислова верхівка суспільства, спираючись на підтримку вільної бідноти, була зацікавлена в розвитку ремесла, торгівлі, грошового господарства, отриманні іноземних рабів, привізного хліба, сировини і продуктів харчування. У політичній сфері вони вимагали допуску до владних структур, демократизації форм правління, що могло забезпечити найсприятливіші умови їхнього подальшого економічного процвітання.

Родова знать, у свою чергу, відстоювала право на повноту політичної влади і була ворогом будь-яких реформ, оскільки старий поділ країни на родові філи і фратрії був умовою збереження її влади та основою її військового і релігійного керівництва. Цей конфлікт між двома угрупованнями хоч і був гострим, однак не носив непримиримого характеру. Стара і нова знать могли об'єднатися, але лише за умови визнання багатства як єдиного й основного мірила благородності людини і її права на владу та політичне керівництво країною. Таким чином, знать нового типу могла домогтися участі в політичному управлінні державою шляхом скасування існуючих родових інститутів, що гальмували подальший розвиток ремесла і торгівлі, та шляхом звільнення суспільства від родових традицій та обмежень.

Важливим кроком у розвитку ремесла і торгівлі була поява загально- грецьких ринків спочатку на території храмів, а потім у містах і введення монети. Винайдено монету в Лідії, де було багато природної суміші золота і срібла - електрона, з якої і карбувалися монети. Але швидке розширення монетної системи залежало від ініціативи грецьких міст Іонії. І уже наприкінці VII ст. до н.е. карбувати монету розпочинають і в Балканській Греції. За легендою, першим карбування монет у Греції розпочав цар Аргоса Фідон, який встановив і першу систему мір та ваги. Щоправда, історики схильні думати, що карбування монет при Фідоні з'явилося не в Аргосі, а на о. Егіна, який перебував у залежності від Арголіди. Приблизно в той же

Афінська срібна монета

час почалося карбування срібної монети у містах Халкіда та Еретрія на о. Евбея. У зв'язку з цим у Греції отримали поширення дві монетні системи: егінська і евбейська. Грецькі монети являли собою кусок срібла певної ваги, звичайно круглої форми, на обох боках якої карбувалися зображення того чи іншого божества і пов'язаних з ними символів (сови - для богині Афіни; орла, скіпетра чи блискавки - для Зевса; триніжника, ліри, лебедя - для Аполлона; тризуба - для Посейдона тощо). Найвищою ваговою одиницею був талант ("чаша ваг", "ваги"), вага якого в егінській монетній системі складала 37 кг, а в евбейській - 26,2 кг. Талант дорівнював 60 мінам, міна - 100 драхмам (пригорща) чи 50 статерам (коромисла ваг), 1 драхма - 6 оболам (чотиригранний стержень).

З розвитком грошей і грошового обміну починається збільшення видобутку благородних металів, особливо срібла.

В цілому економіка грецьких полісів VIII - VI ст. до н.е. відрізнялася від економіки давньосхідних і ахейських держав II тис. до н.е. своєю структурою, великою динамічністю, значним обсягом ремісничих виробництв і розмахом торговельних операцій, зростанням ролі товарного виробництва, переважанням приватних господарств і слабким втручанням державної влади в господарське життя. Характер і структура полісної економіки визначили велику роль у соціальних відносинах тих верств населення, які були пов'язані з ремеслами і торгівлею. Водночас виникав і інший тип полісної економіки, в якому переважаючим було сільськогосподарське виробництво, а роль ремесла і торгівлі залишалася незначною.

Таким чином, архаїчний період характеризується не лише інтенсивним розвитком ремесла і торгівлі, але й гострою соціальною боротьбою демосу з аристократією та конфліктом старої знаті і "нових багачів". Ця боротьба була тісно пов'язана з процесом формування полісного устрою та колонізацією греками островів і узбережжя Середземного, Егейського та Чорного морів.

Колонізація була характерною рисою історії багатьох стародавніх держав, які засновували нові поселення на чужих землях. Термін цей походить від латинського colo (живу, населяю, обробляю). А самі греки називали новостворені поселення апойкіс, від слова апойкео (виселяюсь). Місто, яке засновувало свою колонію, носило назву метрополія (місто-мати). Власне, грецька колонізація мала такий вплив на подальший розвиток еллінських традицій на сусідніх територіях, що період VIII – VI ст. до н.е. отримав назву епоха Великої грецької колонізації. Всього було виведено декілька сотень колоній з населенням 1,5-2 млн чоловік.

Щодо причин чи факторів грецької колонізації існує ряд теорій:

1. Аграрна (Е. Мейєр) бачить основну причину колонізаційного руху у наявності в Греції "земельного голоду". Зростання майнової та соціальної диференціації, масове обезземелення селянства і частини родової знаті штовхали греків на пошуки нових родючих земель. Власне, деякі грецькі колонії з самого початку мали форму землеробських поселень. Класичним прикладом такого типу було м. Візантій на фракійському узбережжі Босфору, засноване у VIII ст. до н.е. емігрантами з дорійських Мегар, а також колонії на о. Сицилія, засновані вихідцями з Коринфа.
2. Торгова (Ю. Белох і П. Ггро) концепція пов'язується з розвитком ремесла і торгівлі. У зв'язку з інтенсивним розширенням грецького ремісничого виробництва постала необхідність встановлення регулярних торгових зв'язків для збуту товарів, постачання населення міст продуктами харчування і сировиною. Такі колонії спочатку називалися торговими факторіями (емпоріями), наприклад, утворені мікенцями на території Малої Азії.
3. Комплексна (О. Яйленко) або теорія двосторонності колонізаційного процесу, яка визнає і землеробський, і торговельний фактори у грецькій колонізації, оскільки економіка всіх створених апойкій стала носити змішаний землеробсько-торговельний характер.

Основними ж причинами, які викликали до життя колонізаційний рух греків, були:

1. Невідповідність між наявними продуктивними ресурсами країни і кількістю населення, тобто природне перенаселення. Слабкий розвиток сільськогосподарської техніки, примітивні методи обробітку землі, низька родючість у багатьох областях Греції та їх невеликі розміри – все це вело до того, що частина населення не могла прохарчуватися на батьківщині і єдиним порятунком була вимушена еміграція.
2. Неадекватність розподілу ресурсів країни у перерахунку на душу населення.
3. Масове обезземелення рядового селянства і частини родової аристократії, що було викликане розкладом родової власності та спадковою парцеляцією (поділом) родових ділянок між нащадками.
4. Розвиток ремісничого виробництва і пошуки ринків сировини та збуту готової продукції.
5. Політична боротьба в метрополіях і, частково, стихійні лиха. Наприклад, у Мілеті після перемоги демократів були розтоптані биками діти їхніх противників, а перемога аристократів супроводжувалася спаленням демократів разом з дітьми. У таких умовах переможені мали лише один вибір: смерть на батьківщині чи від'їзд у далекі краї. І саме такі групи людей були засновниками колоній. Так, Тарент в Італії заснували "парфенії", неповноправні жителі Спарти, після невдалої спроби досягнути рівності в правах із спартанцями.

У колонізаційному рухові брали участь різні області, райони і міста Еллади: від відсталої Ахайї до розвинутих Мілета та Фокеї. Тому відповідно до цього у колоніальній експансії все ж таки переважав спочатку або аграрний, або торгово-ремісничий аспект. Якщо колонія була землеробською, то колоністи не потребували співпраці з місцевим населенням, вона навіть заважала їм При переважанні торгового аспекту необхідна була підготовленість туземців до ведення торгівлі з греками. Але в переважній

Грецька колонізація VII – VI ст. до н.е.

більшості колонізація була землеробсько-торговельною. Бо навіть у найвідсталіші області Греції вже проникає торгівля, а без оточуючої земельної території, якою б бідною вона не була, будь-яка колонія не могла існувати.

Колоністи-землероби шукали на новому місці родючі ґрунти, а торговці - місця, зручні для торгівлі, наприклад, гирла рік. Хоча існували і загальні правила вибору еллінами місця для поселення. Перш за все нове місто повинно було розташовуватися на морському березі чи принаймні недалеко від нього, оскільки море було єдиним зв'язком з метрополією. Для поселення обиралося місце, звідки можна було легко захищатися, з прісною водою, родючою територією, здатною прогодувати жителів, багате корисними копалинами.

З собою колоністи брали вогонь із священного вогнища рідного міста, можливо, деяких жерців. На чолі експедиції стояв ойкіст, який і ставав главою нового міста. Після його смерті творився культ героя-засновника міста. Незалежно від того, чи ініціатором відправки експедиції була община, чи окрема група людей, колонія ставала самостійним полісом. І в цьому була відмінність грецької колонізації від фінікійської, в ході якої нові поселення відразу ж чи поступово ставали частиною Тирської, а потім Карфагенської держави. Не треба забувати і про деякі аномальні явища: Коринф підкорив собі о. Керкгру, він же тривалий час посилав свого намісника в м. Потідею. Однак правилом була абсолютна незалежність колоній. У той же час панування у свідомості людей родоплемінних відносин приводило до того, що жителі метрополії і колонії почували себе родичами, близькими людьми перед лицем чужого світу. Колонії, як правило, не воювали з метрополіями, підтримуючи одна одну та інші міста, засновані тією ж метрополією. Так, уже в II ст. до н.е. жителі Лампсака в північно-західній Малій

Азії звернулися до громадян Мессалїі (сучас. Марсель) з проханням допомогти їм на переговорах з Римом, оскільки обидва міста за 500 років до цього були засновані однією метрополією - Фокеєю.

Хоча метрополія і колонія не утворювали союзів і не мали спільного громадянства, прибулі в колонію жителі метрополії ставали її громадянами, а колоністи, які вирішили повернутися у рідні пенати, без проблем відновлювали своє громадянство. А взагалі колонії приймали конституції метрополій, що забезпечувало міцні і законодавчо закріплені їх зв'язки з головним полісом.

Зв'язки колоністів з туземним населенням були досить різноманітними. У кожному конкретному випадку вирішальну роль відігравали природні умови, культурний розвиток місцевих жителів, наміри окремих колонізаційних груп тощо. Засвоєння чужих земель інколи не обходилося без військових зіткнень. І навіть у мирний час колоністи підтримували оборонні стіни у доброму стані. Однак рано чи пізно ворогуючі сторони приходили до договірних чи економічних форм вирішення територіальних претензій, що дозволяло колоністам і туземному населенню активно включатися в торговельно-виробничу діяльність.

Багато колоній виводилися не однією, а декількома метрополіями. Так, Куми (Італія) були засновані халкідянами, еретрійцями (о. Евбея) і, можливо, кімейцями (Мала Азія); Регій - халкідянами і мессенцями (Пелопоннес); Гела - родосцями і критянами (острови Егейського моря).

Багато полісів Еллади засновували по декілька чи декілька десятків колоній. Наприклад, за переказами, Мілет був метрополією 75 колоній. Хоча важко уявити, що у містах-метрополіях було стільки жителів, щоб їх вистачило і на численні переселення, і на продовження активного життя материнського міста. Тому, на думку дослідників, такі міста ставали транзитними розподільними центрами, звідки відправлялися експедиції. У таких випадках діяло, напевно, правило, за яким переселенський центр вважався метрополією, а якщо їх було декілька, то таким був один з них - безпосередній ініціатор (наприклад, у Епідамна, заснованого Керкірою і Коринфом, метрополією була Керкіра).

На відміну від фінікійської колонізації, грецька відбувалася у 3-х основних напрямках:

1. Західному (побережжя і острови Іонійського моря на північний захід від Греції: Італія, Сицилія, Південна Галлія та Іспанія).
2. Північно-східному (північне узбережжя Егейського моря, Геллеспонт, Пропонтида. Босфор Фракійський, береги Чорного моря - Понту Евксинського).
3. Південно-східному і південному (південний берег Малої Азії, Африка).

Найінтенсивніше колонізаційний процес відбувався у двох перших напрямках, а піонерами виступали евбейські міста - Халкіда й Еретрія. Вони розташовувалися на березі протоки, мали поклади міді, досить родючі землі, тому були найрозвиненішими. Слідом за ними на шлях колонізації стали Коринф (вигідне географічне розташування; розвинуте ремесло, особливо керамічне і збройове), Мегара (важливий торговий та ремісничий

Храм Посейдона в Пестумі на півдні Італії (VI ст. до н.е.)

центр, але дуже неродюча земля), острівні держави (Парос, Родос) і малоазіатські міста (Мілет, Фокея).

Перш за все елліни вирушили на захід. 774 р. до н.е. на невеликому о. Пітекусса (західне узбережжя Центральної Італії) з'являється перша колонія халкідян і еретрійців. Саме ці два міста володіли найбільшою армією і флотом. Про могутність еретрійців розповідає Страбон. Він описує стародавню мармурову дошку, поставлену еретрійцями у храмі Артеміди на о. Евбея, на якій повідомляється про те, що на святі Артеміди жителі Еретрії були представлені в урочистій процесії кількістю 5 тисяч піхотинців, б тисяч вершників і 60 колісниць. Присутність такого великого війська з одного міста свідчила про наявність значних багатств та земельної аристократії, яка володіла кіньми і колісницями.

Близько 750 р. до н.е. свою першу колонію - м. Куми в Італії заснували халкідяни. 724 р. до н.е. еретрійці створили м. Капую, пізніше - Неаполь та інші. Область, де з'явилися ці міста (Кампанія), була досить родючою, але колонізація тут носила передусім торговий характер.

Досить рано розпочалася колонізація й о. Сицилія. Найважливішим грецьким містом на цьому острові стали Сиракузи, засновані 733 р. до н.е. коринфською експедицією на чолі з Архієм, членом правлячої сім'ї Бакхіадів, який через чвари вимушений був покинути батьківщину. Місто швидко перетворилося у великий центр західного еллінства, а під його керівництвом виникає могутня держава, що сперечалася з Коринфом за гегемонію над західними греками.

У колонізації Сицилії брали участь й інші греки. Так, мегарці заснували на північ від Сиракуз Мегару Біблейську, родосці і критяни - Гелу. Пізніше сицилійські колонії стали самі виводити колонії на своєму острові, і гелейці заснували Акрагант, Сиракузи - Акру, Касмену, Комарино. При цьому греки розпочали боротьбу як з місцевим населенням - сикулами і сиканами, так і з фінікійцями, які пізніше перейшли під владу Карфагена.

Відсталіші аграрні поліси віддавали перевагу родючим землям Південної Італії. Жителі Ахайї в VIII - на початку VII ст. до н.е. заснували Кротон і Сибарис, спартанці - Тарент, локрійці – Локри і т.п. Колонії у Південну і Середню Італію та Сицилію виводилися до початку VII ст. до н.е. А пізніше нові поселення створювалися уже існуючими там колоніями.

На межі VII - VI ст. до н.е. в цих водах з'явилися фокейці, але вони пройшли вздовж Італії до Південної Галлії та Північно-Східної Іспанії, заснувавши тут Тевту, Массалію, Емпоріон. Другий потік їхньої колонізації був спрямований до Південно-Східної Іспанії (гавань Менесфея на березі Атлантичного океану - найзахідніша межа грецької колонізації).

Уже в VIII ст. до н.е. халкідяни й еретрійці почали освоювати і північно- східний напрямок, особливо на великому півострові в північно-західній частині Егейського моря, який через створення халкідських колоній отримав назву Халкідіки.

Наприкінці VIII - на початку VII ст. до н.е. греки проникають у протоку Геллеспонт і далі на північ. Провідну роль тут відіграли поліси Східної Греції (Самос, Хіос, Мітилена, Мілет, Колофон), а також Мегара. Досить швидко береги Геллеспонту, Пропонтиди і Босфору Фракійського покрилися сіткою еллінських колоній, серед яких виділялася мегарська колонія Візантій на березі Босфору - протоки, яка вела в Чорне море. Іраномовні скіфи називали це море Ахшайна ("Темне"). Греки сприйняли цю назву як Аксинський Понт - "Негостинне море" (відсутність островів, вітри і бурі). Однак, вірячи в магію імен, вони стали вважати, що така назва не принесе їм нічого доброго. Крім того, скоро переконалися в багатствах моря і його узбережжя. Тому вони перейменували місцеву назву на нову - Евксинський Понт - "Гостинне море" і саме під цією назвою воно ввійшло в історію стародавнього світу.

У Причорномор'ї колонії засновували в основному два міста - Мілет і Мегара. Останнє розгорнуло свою діяльність біля Босфору Кімерійського - Гераклея Понтійська, Каллатіс, Месамбрія. І лише в 20-х pp. VI ст. до н.е. мегарці з Гераклеї перетнули Чорне море і на південно-західному березі Криму (окраїна сучасного Севастополя) заснували Херсонес (близько 422 - 421 pp. до. н.е.).

Майже всі інші міста Південного, Західного, Північного і Східного Причорномор'я засновувалися Мілетом. Найважливішими мілетськими колоніями південного узбережжя вважалися Си- нопа, яка очолювала союз полісів - Понт, на заході - Апаллоніф, Одесс, Томи, Істрія, а у Північному Причорномор'ї - о. Березань (643 р. до н.е.), Ольвія (гирло Південного Бугу, початок VI ст. до н.е.), Тира (гирло Дністра).

Іншим осередком грецької колонізації був Босфор Кімерійський (Керченська протока). Сюди греки проникли в останні десятиріччя VII ст. до н.е., коли на кримському березі протоки виник мілетський емпорій (складське приміщення для товарів), із якого у середині VU ст. до н.е. виникло м. Пантикапей (сучас. Керч). Крім того, у VII ст. до н.е. тут з'являються міста Мірмекій,

Електронова ваза з кургану Куль-Оба поблизу Керчі

Німфей, Феодосія, а на кавказькому (за грецькими уявленнями, азійському) березі - Фанагорія, Гермонасса, Горгіппія (сучас. Анапа).

Далі на південь від босфорського кордону на східному березі Понту з'являються такі грецькі міста: Пгтгунт (Піцунда), Дгоскурія (Сухумі), Фасіс (Поті).

На відміну від двох перших південний напрямок не відіграв в епоху Великої колонізації значної ролі. І це природно: східне узбережжя Середземного моря займали фінікійські міста, а боротьба Ассирії та Єгипту в VIII - VII ст. до н.е. не сприяла зовнішній торгівлі. Лише в районі Кіренаїки, між Єгиптом і Карфагеном, греки зуміли заснувати декілька своїх колоній (Кірена, Барка).

Зовсім іншою була діяльність греків у Єгипті: тут вони виступали як найманці і купці. Коли Єгипет звільнився від Ассирії, фараони, шукаючи у греків союзників і помічників, надали їм можливість осідку в країні. Основним грецьким поселенням в Єгипті став Навкратіс (кінець VII ст. до н.е.), який мав 12 метрополій (Хіос, Теос, Фокея, Клазомени, Родос, Галікарнас, Кнід, Фазеліда, Мітилена, Мілет, Егіна, Самос). Але ступінь його внутрішньої автономії був різним залежно від політики Єгипту, а пізніше - перських сатрапів Єгипту. Він був суто торгово-ремісничим поселенням.

Отже, протягом двох з половиною століть греки освоїли значну частину узбережжя Середземного моря, все Причорномор'я, більшу частину Приазов'я; спираючись на ці міста, купці і мандрівники проникали все далі в глиб варварського світу, піднімаючись по Дніпру, Роні, Дунаю і Нілу. Багато нових міст швидко ставали розвиненими економічними центрами, випереджаючи свою метрополію (відстала Ахайя і багатюще місто Італії - ахейський Сибарис). Багато міст, заснованих греками, існують і до цього часу, наприклад, Істанбул (стародавній Візантій), Марсель (Массалія), Неаполь, Керч (Пантикапей).

Грецька колонізація мала величезне значення як для дальшого економічного і культурного розвитку Греції, так і для варварського місцевого населення. Вона сприяла:

1) соціально-економічному і культурному розвиткові всього грецького світу;
2) остаточному відокремленню ремесла від землеробства;
3) розширенню обміну між грецькими містами та іншими країнами і набуттю торгівлі міжнародного характеру;
4) привела до зміни напрямку у розвитку сільського господарства: основна увага стала приділятися виноградарству і маслинництву (ввіз недорогого хліба);
5) послабила родову знать, сприяла розкладу аристократичного ладу і виникненню полісного устрою;
6) розширила кругозір греків, виховала допитливість, змусила задуматися над багатьма речами, що стало психологічною основою виникнення елліністичної науки.

Еллінський вплив, без сумніву, прискорив хід економічного, соціального і культурного розвитку варварських народів (приклад скіфів).