РОЗВИТОК ЛІТЕРАТУРИ, МУЗИКИ І ТЕАТРУ

Римську літературу раннього періоду поділяють на епоху усної творчості (приблизно до 250 р. до н.е.) та "ранню римську літературу" (близько 250 - 150 pp. до н.е.).

На жаль, грецький вплив, особливо з III ст. до н.е., не зберіг римських традицій усної народної творчості. Але вплив її на формування літературних жанрів не можна відкидати, особливо на поезію, театр, історіографію. Цей вплив, правда, досить важко простежити: римляни не цікавилися фольклором, не збирали і не записували народних пісень, оповідей, приказок. Про них можна судити лише за окремими згадками. Наприклад, у римлян існували застільні пісні на бенкетах під акомпанемент музичних інструментів (флейти), у яких оспівували діяння великих мужів. Такого зразка були і поховальні пісні (neniae), в яких професійні плакальниці на похоронах оплакували небіжчика і вихваляли його заслуги.

До іншого жанру належали фесценіни або сатури. У них треба бачити зародок національної римської сатири і водночас драми. Це були жартівливі хорові пісні, які супроводжувалися танцями і співалися при збиранні врожаю. Римська традиція пов'язує фесценіни з Етрурією, оскільки їх назва походить від етруського міста Фесценін. У Тита Лівія є розповідь про те, як 364 р. до н.е. римляни, страждаючи від якоїсь епідемії і бажаючи задобрити богів, запросили етруських акторів. Ті розіграли виставу з танцями під флейту. Римській молоді так сподобався спектакль, що вони стали копіювати його, додаючи жартівливі вірші [Історія Риму від заснування міста, VII, 2]. Вони й отримали назву saturae.

Розповідь Лівія викликає великий сумнів. Вірогідно, карнавальні ігри виникли і в Етрурії, і в Римі самостійно зі спільного італійського начала. Що стосується 364 р. до н.е., то, можливо, тоді і були вперше влаштовані вистави на сцені чи підмостках за державний кошт під час щорічних римських ігор (ludi Romani). На цьому святі раніше головну роль відігравали змагання у бігові колісниць, а тепер були введені вистави акробатів, танцювальників і музикантів. Можливо, ці актори були з Етрурії.

До жанру сатурів можна віднести весільні і солдатські пісні. В останніх солдати у тріумфальних процесіях прославляли подвиги полководців і водночас досить дошкульно кепкували з них.

Римські народні приказки знайшли лише слабке відображення в нечисленних прислів'ях і афоризмах, збережених у літературі.

А світ вірувань, тісно пов'язаний з магією, можна вивчати за замовляннями проти хвороб. Наприклад, Катон наводить замовляння проти вивиху, яке складається з безглуздого набору слів: "Hauat, hauat, hauat ista pista sista damiabo-dannaustra". Щоб позбавитися подагри, потрібно було, за словами Варрона, перед їжею подумати про когось, тричі по дев'ять раз доторкнутися до землі і сплюнути, а потім сказати: "Я думаю про тебе, вилікуй мої ноги. Земле, візьми хворобу, а здоров'я залиши тут".

Подібними до примітивної магії були й давні релігійні піснеспіви, наприклад, гімн арвальських братів. Ці напівмолитви, напівзамовляння теж відносять до народної творчості.

Про існування народної поезії в Римі свідчить давній італійський віршований розмір - "сатурнійський вірш". Він складався з поєднання ямбів з хореями і був надто незграбним. Поява літератури була пов'язана з поширенням алфавіту і писемності, але точно визначити цей час важко. У перших літературних творах ще панував первинний синкретизм форм. Сакральні приписи ("Записи понтифіків"), календар, літопис, елегії, право (Закони XII таблиць), міжнародні договори (з Карфагеном, з латинами) - все це складає строкату картину, з якої повільно виділяється літературна творчість.

Першим римським письменником з права можна вважати Аппія Клавдія. Він уперше почав літературно обробляти свої промови (збереглася його промова проти Пірра; написав юридичний трактат), писав вірші повчального змісту (до нас дійшла його моральна сентенція: "Кожен коваль свого щастя"), у правописі деяких слів поміняв букву s на букву г (наприклад, став писати Valerius замість Valesius, arboribus замість arbosibus). Ці реформи, очевидно, відображали зміни вимови слів у живій мові.

Віддавна розвивався й римський народний театр, який виник із святкових ігор, приурочених збору врожаю. Пісні і танці хору супроводжувалися деякими елементами жартівливого драматичного дійства. Але ці зародки італійської народної комедії в III ст. до н.е. були витіснені офіційним театром, що з'явився під грецьким впливом. Лише пережитки цих стародавніх карнавалів збереглися в щорічному римському святі сатурналій, присвяченому богу сівби Сатурну (в грудні), яке тривало 7 днів і супроводжувалося нестримними веселощами, пияцтвом, обжерливістю, статевою розпустою та одноденним "звільненням" рабів, коли вони сиділи за столом, а пани їм прислуговували - на знак того, що в "золотому віці Сатурна" не було жодної різниці між людьми.

Краще зберігся інший вид народного театру - "ателани" (назва походить від містечка Ателли в Кампанії) - невеликі фарси, які нагадували грецькі міми і розігрувалися міськими ремісниками. П'єси були переповнені грубими дотепами і жартами, виконувалися експромтом, без завчасно написаного тексту. І лише в епоху Сулли ателани набули літературного опрацювання.

Постійними персонажами ателан були: Папп – старий скнара, якого всі обманюють; Доссен – горбатий шарлатан і плутяга; Макк - хитрий і пролазливий; Буккон - настирливий балакун і блюдолиз.

У Стародавньому Римі, як і в греків, мистецтво танцю теж пов'язувалося з жерцями. Їх називали саліями. Нума Помлілій, згідно з переданнями, заснував дві жрецькі колегії, присвячені богу війни Марсу (Mars Gradivus - Марс, який крокував у бою). У кожну з них входило по 12 патриціїв, які не лише оберігали храм Марса, але й його військове спорядження. Під час свят на честь Марса (1, 15, 19 березня за сучасним календарем) салії здійснювали урочисту ходу по Риму, під час якої ударяли списами у священні щити (ancilia) і виконували давні військові танці - обряди, які, за глибоким переконанням, приносили перемогу римському війську. Але тексти гімнів саліїв були незрозумілі самим римлянам, що свідчило про глибоке їх коріння з доісторичної епохи.

Крім того, в Римі, на свято луперкалій, виконувалися танці з бичами, пов'язані з культом італійського покровителя стад і захисника пастухів (варіант грецького Пана). Після принесених йому жертв, жерці вирізали паски із шкіри тілько що вбитих на вівтарі тварин і оббігали знаменитий Палатинський пагорб, наносячи удари всім, хто зустрічався на їхньому шляху. Ходило повір'я, що такі удари виліковують жінок від безпліддя.

Серед музичних інструментів, крім перейнятих грецьких (ліра, кіфара, авлос, тимпан тощо), виділимо вагому роль букцини (від bucca - щока, як асоціація з надутими щоками). Це римський тип рогу або труби, хоча опису його не збереглося. Пліній Старший (IX, 33, 103) звернув увагу лише на загнуту форму букцини. Очевидно, прообразом букцини був пастуший ріжок, що перетворився у загнуту трубку, яка виготовлялася з рогів тварин, а згодом - із міді. Сучасники свідчать, що звуки букцини наводили страх, але були приглушеними і хриплими. Звуками букцин у Римі збирали плебеїв на народні збори. Звуки цього інструмента ночами охороняли храми особливо шанованих богів. Нерідко букцина подавала сигнал до початку битви або атаки. Під звуки букцини у військових таборах проводили зміну вартових. Нічні години позначалися як "перша", "друга", "третя букцина" (Тит Лівій. Історія..., VII, 35,1; XXVI, 15,6). А Полібій відзначав, що в римській армії "був величезний натовп букциністів і трубачів" (Всесвітня історія, II, 29,6).