ВИНИКНЕННЯ ХРИСТИЯНСТВА І ЙОГО ПОШИРЕННЯ
Як самостійна течія християнство відмежувалося від інших культів і набуло власної організаційної форми насамперед у містах східної частини Імперії - в Малій Азії, Сирії, Єгипті, а звідти - поширилося на Захід. Автор "Апокаліпсиса" згадує християнські церкви, але вони ще не відокремлені від іудейських общин. Образ Христа у творі містичний, позбавлений людських рис. Основний зміст книги – кінець світу, останній час, який здається автору дуже близьким. Ісусу передує поява антихриста в образі звіра і випробування людей. Хоча Рим і римські імператори жодного разу не названі в цьому творі, він носить явно антиримський характер. Рим фігурує під алегоричною назвою вавилонської блудниці, яку очікує суворе покарання. За покаранням прийде порятунок праведників і наступить тисячолітнє царство, після цього будуть створені нове небо і нова земля. "Апокаліпсис" написаний грецькою мовою, але символіка і вислови його близькі до образів іудейської релігійної літератури. Найдавніша пам'ятка християнської літератури - "Апокаліпсис"
Іоапа (адресований семи малоазійським християнським общинам). Нова релігія вперше почала оформлятися через єврейські общини великих міст Сходу.
Початкова історія християнства покрита туманом невідомості. За церковними переказами, засновником християнства був Ісус Христос із м. Назарета в Галілеї, син тесляра.
За свої проповіді, які закликали до покаяння перед наближенням кінця світу, і різкий осуд саддукеїв та фарисеїв за творене ними зло щодо "дітей землі" його віддали під суд, судили синедріоном за присвоєння собі царського
Традиційне місцезнаходження Голгофи
Гробниця, у якій лежав Ісус Христос
звання і проголошення себе Месією та розіп'яли при римському наміснику Пілаті, за царювання Тиберія, в 30 р. н.е. На третій день Ісус воскрес, з'явився учням, а потім вознісся на небо. Ісус, згідно з вченням євангелістів, був справжнім Месією, Христосом. Смерть і воскресіння його означали порятунок людей від первородного гріха. Так розповідає церковна історія.
При критичному підході до питання передані церковною історією розповіді про народження і життя Христа, його проповіді, здійснювані чудеса, смерть і воскресіння є творами значно пізнішими. При відсутності критично перевірених фактів про початкове християнство і його засновника доводиться обмежуватися визнанням, що християнство зародилося в Палестині в І ст. н.е. і було однією з іудейських сект, а саме - сектою назареїв. Палестинських християн звали ще ебіонітами (злиденними).
Проникнення язичницьких, східних і греко-римських груп до складу ранньохристиянських общин викликало гостру боротьбу всередині цих общин між єврейськими і неєврейськими елементами, що привело до поступового витіснення іудеського спадку з християнства. Уже в Євангеліях зустрічаються думки про євреїв як ворогів Христа, хоча і сам він був іудеєм. А персонаж Іуди-зрадника, одного з 12 апостолів, який за 30 срібних зрадив Христа, став персоніфікацією всього єврейського народу. Саме в остаточному розриві з іудаїзмом полягав вирішальний крок у поширенні християнства, хоча іудейська традиція збереглася.
Наприкінці І ст. н.е. християнські общини існували вже в усіх великих торгово-ремісничих містах античного світу - Єрусалимі, Антіохії, Ефесі, Коринфі, Римі, Путеолах тощо. Своєю організацією вони нагадували римські колегії, "поховальні колегії маленьких людей" (collegia funeraticia). За римськими законами, "бузувірська
Христос серед апостолів
іудейська секта християн" належала до розряду нелегальних союзів, і тому збори християн могли відбуватися лише в таємних місцях, порожніх приміщеннях, у горах, на кладовищах, у катакомбах тощо. Спеціальних молитовних будинків спочатку не було, як і статутів чи ритуалів. Кожна община жила самостійним життям, зв'язку між ними не існувало. Єдиним зв'язком була віра в Христа чи, точніше, в ім'я Христа.
Новою стала і центральна ідея всього християнства - ідея гріховності людини та ідея спасіння. З цієї ідеї випливали два висновки:
- 1. Вчення про гріховність як причину всіх нещасть, які звалилися на людство, відвернуло увагу мас від реальної боротьби із соціальним злом.
- 2. Це вчення давало людям релігійну розраду, бо пов'язувалося зі спасінням і порятунком.
Члени християнської общини називали себе братами і сестрами, вважалися рівноправними. Кожний віруючий міг бути вчителем, проповідником, пророком і слугою під впливом вищої сили благодаті (charisma), яка осяває його в цей момент (харизма - стан екстазу, отриманий безпосередньо зверху чи через особливі релігійно-містичні дії).
Вступаючи в общину, члени проходили обряд очищення, обмивання водою. Основну частину зборів "в ім'я Христа" складали "вечори любові", спільні трапези, проповіді, читання і тлумачення Святого Письма. Метою зібрань була турбота про поховання своїх членів і приготування до швидкого пришестя Месії та кінця світу.
У християнській літературі дуже часто згадуються лжепророки і лжеапостоли, даються поради, як розпізнати їх, уберегти себе від обману. Твір грецького письменника Лукіана Самосатського ілюструє нам ці положення. Лукіан розповідає про якогось Перегрина Протея, авантюриста і злочинця. Він прийняв християнство й швидко став пророком і главою общини. Він тлумачив християнські священні книги і сам писав їх. Перегрин користувався неабияким успіхом і коли був заарештований, отримував у в'язниці великі прибутки; проте нарешті його все ж виключили з общини, а життя своє Перегрин завершив самоспаленням. Оповідь "Про смерть Перегрина" – без сумніву, карикатурний твір, але він відображав деякі істинні риси перших християнських общин, число членів яких було незначним. "Де двоє чи троє збираються в ім'я моє, там і я знаходжуся серед них", – говориться в Євангелії Матфея.
Трапеза християн. Фреска
Соціальний склад християнських общин був неоднорідним. Спочатку тут переважали раби, вільновідпущеники, бідні верстви суспільства. Християни закликали до себе убогих, сиріт, вдів, калік, грішників, блудниць, тобто усіх, хто, згідно з античною традицією, був у принизливому становищі.
Християнська ідея співчуття і порятунку вабила найрізноманітніших людей, не лише ображених соціально, але й які страждали фізично, оскільки в полісній моралі був ідеал прекрасної і благородної людини. Багато було в общинах жінок, становище яких на межі нової ери стало досить вільним. Проте вони не могли брати участь у суспільному житті, крім посад жриць, їхньою долею була сім'я. Розпад сімейних зв'язків, збільшення жінок-одиначок викликало своєрідну реакцію громадської думки.
Християнське вчення швидко поширювалося по території Імперії. І причиною було не лише те, що воно змогло об'єднати всі основні релігійні ідеї епохи і надати їм узагальнюючого характеру. Успіхи релігії пояснювалися її організаційними формами. Це були не лише об'єднання одновірців, але й союз взаємодопомоги і благодійності. Оскільки основна маса общинників була бідною, то існувала каса, з якої роздавалися допомоги, влаштовувалися спільні трапези. Вона поповнювалася за рахунок добровільних внесків.
У ранньохристиянському вченні спостерігалася чітко виражена тенденція зосередження багатства: "Зручніше верблюду пройти через вушко голки, ніж багатому ввійти в царство боже" [Матф. 19, 24; Лук., 19, 25]. Ідеї загальної рівності, протести проти багатства отримали релігійне відображення. У перших християн не було якоїсь визначеної соціальної програми, визначеного плану перебудови соціальних відносин. Есхатологія орієнтувала їх на майбутній, потойбічний світ. Зверталася увага перш за все на етичну сторону відносин між людьми. "Дідахе" переконує панів м'яко ставитися до рабів: "У гніву своєму не віддавай наказів рабу своєму чи рабині, які сподіваються на того ж бога..." [Дідахе, IV, 10]. Але тут же звертання до рабів: "Ви ж, раби, коріться панам вашим, як образу бога, за совістю і за страхом" [Дідахе, VII, 1].
Вступ до християнських общин повинен був здаватися тим більше привабливим, оскільки християни, подібно сектантам, вважали себе богообраними, святими людьми, осяяними вищим натхненням – Святим Духом, і зверхньо дивилися на всіх інших "непосвячених" і "небогонатхненних" людей.
Християнство приваблювало не лише своєю ідеєю рівності і надією на врятування в потойбічному житті. Воно менше, ніж інші синкретичні культи, було пов'язане з традиційними національними релігіями. Християнсто спростило культ, заборонило жертвопринесення.
Статуя Христа
Час сімейної молитви
Жоден із культів не відзначався такою винятковістю, як християнство. Її християнство сприйняло від іудаїзму, але позбавило його національної обмеженості. Християнин не міг брати участі в жодній "язичницькій" релігійній церемонії. А оскільки кожен громадський акт у муніципіях, колегіях і т.п. супроводжувався релігійними обрядами, то християни повинні були посісти особливе становище в суспільстві. Недарма вони називали себе "третім родом", "вибраними", "стадом Христовим".
З другої половини II ст. серед християн уже переважають середні верстви міського населення: купці, ремісники, землевласники та інші заможні. Причиною їхньої появи стала криза ідеології, що охоплювала все ширші верстви римського суспільства, вела до зневіри, яка посилювала релігійні настрої.
Вступати в общини було вигідно і з економічного погляду. Общини великих міст підтримували між собою тісний зв'язок, створюючи умови для розвитку ремесла і торгівлі.
До общин вступали і римські громадяни. Пліній Молодший повідомляв імператора Траяна, що серед християн Віфінії опинилися люди, які мали римське громадянство. їх відправляли в Рим для ведення розслідування.
Приплив заможних відтісняв бідноту на задній план у християнських общинах. І якщо раніше в християнській літературі звучали тенденції на кшталт: "немає ні елліна, ні іудея, варвара, скіфа, раба чи вільного, але все і в усьому Христос", то тепер частіше можна було почути: "все ж, слуги, з усім страхом коріться панам, не лише добрим і лагідним, але й суворим" чи "віддай цезареве цезарю, а Боже - Богу".
Із часом змінюється й організація християнських общин. З'являються постійні посадові особи - диякони (грец. diakonos - служитель), які відали господарськими справами, отриманням і поділом приношень членами общин, облаштуванням спільних трапез. Згідно з легендою, перші керівники християнських общин, апостоли (посланці) не справлялися зі всіма покладеними на них обов'язками і скаржилися, що не можуть одночасно проповідувати, пояснювати "слово Боже" і обслуговувати общину. Це й стало приводом до утворення спеціальної виборної колегії з 7 чоловік
Ранньохристиянська епітафія
До речі, в колегію могли входити і жінки. Пліній Молодший наводить приклади про двох дияконис.
За її зразком виникла й інша колегія - пресвітерів (найстарших проповідників і тлумачів Святого Письма), до яких поступово перейшло керівництво всіма справами общини.
З II ст. виділяється ще одна посада - єпископи (наглядач, попечитель), які відали майном і грішми общини. Вони спочатку обиралися на общинних зборах і перебували під безпосереднім контролем общини. Проте пізніше ситуація кардинально змінилася. Крім господарських справ, єпископи виступають як головні спеціалісти з питань догматики та культу. Першочергове значення мала та обставина, що лише єпископи і пресвітери могли здійснювати таїнство євхаристії (причастя), найважливіший акт християнського культу.
З ІII ст. з'являються митрополити - керівники окремих церков, а з IV - V ст. – патріароси - керівники цілих територіальних церковних об'єднань. Із усіх християнських єпископів матеріальною силою і впливом виділявся єпископ римської общини. На початку IV ст. римський єпископ Марцелін (296 - 304 pp.) запозичив зі Сходу титул і став називатися папою (papa - батько).
Піддалася переробці і християнська література. Звідти викидають всю ідеологію з антиприватновласницькими та антидержавними тенденціями. З'являється список канонічних книг, де майже відсутня ідеологія раннього християнства. Вся "пророча" література потрапляє в число апокрифічних або "підроблених" книг.
У III ст. в ряди християн вступають великі власники. Це пов'язувалося з економічною кризою. Християнська ієрархія тепер будується за монархічним принципом, тобто християнство аристократизується.
Зовнішнім вираженням змін у християнських общинах стала поява особливих будівель для богослужінь – "господніх будинків" (з грец. – кірпакон, звідси німецькою – кірхе і слов'янською - церква).
Паралельно з утвердженням церкви ускладнювалася також і зовнішня обрядова сторона християнської релігії.
Віра в загробне життя, воскресіння мертвих, посередництво боголюдини (Христа), чудеса і подібні їм елементи старих релігій перейшли в християнську релігію. Християнський
Типова ранньохристиянська церковна споруда
культ складався з цілого ряду символічних дій, слів, проповідей, пісень і молитов. Центральну частину християнського ритуалу складало таїнство причастя, яке полягало у вкушанні хліба і вина, що символізували тіло і кров Христа. У християнстві цей обряд мотивується подіями Таємної вечері перед судом і стратою Ісуса.
Іншим таїнством було хрещення, яке передбачало очищення від "первородного гріха" шляхом купання у чистій воді в баптистеріях (спеціальних водоймах), які будували неподалік від храму. Після хрещення відбувалося миропомазання – частину тіла дитини змащували спеціально освяченою ароматичною олією – миром, яке єднало її зі Святим Духом.
До інших таїнств належать також сповідь (каяття), священство, шлюб і маслосвяття (соборування). Кожному з них відповідають певні обряди.
Християнство, як і всі тогочасні релігії, глибоко синкретичне. В ньому сплелися елементи трьох країн: Іудеї, Еллади і Риму. Своєю догматикою християнська церква повернена в бік Іудеї, філософією - Еллади, а практикою - в бік Риму.
Усі описані вище якості робили християнську релігію універсальною, космополітичною, за духом близькою Римській імперії. Завдяки всьому цьому християнство поступово отримувало щоразу більше визнання.
Мозаїка купола баптистерію
