СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИЙ УСТРІЙ РИМСЬКОЇ РЕСПУБЛІКИ (IV - ПОЧАТОК III СТ. ДО Н.Е.)

Соціальна боротьба V - IV ст. до н.е. остаточно зруйнувала родовий лад і створила основи для розвитку Риму як демократичного поліса. Але загальні умови в Римі і в Італії вирізнялися тим, що ступінь демократизації, досягнутий римською общиною до початку III ст. до н.е., був відносно невисоким. І навіть у наступні століття, аж до другої половини II ст. до н.е. - епохи Гракхів, Рим менше за все можна було назвати "демократичним полісом". На зміну старій родовій знаті прийшла нова знать (нобілітет), і Римська республіка III ст. до н.е. скоріше була олігархічним, ніж демократичним полісом.

Причина цього явища криється перш за все у характері італійської економіки. Після повалення етруської гегемонії провідну роль у Західному Середземномор'ї стали відігравати греки Південної Італії і Сицилії та фінікійці Карфагена. Торговельні шляхи перемістилися на південь, і Лацій став периферією. Впродовж V ст. до н.е. римська торгівля занепала, і в IV ст. до н.е. Рим перетворився на землеробську державу з переважаючим сільським населенням.

Крім того, у ході станової боротьби відбулося злиття багатої частини плебеїв з верхівкою патриціату. Цей процес особливо інтенсивно проходив із другої половини IV ст. до н.е., з того часу, як плебеї отримали доступ до вищих державних посад. Фактично виборчим правом у Римі у період Ранньої республіки користувалися лише багаті люди. По-перше, магістратури були безоплатними, і вже одне це заважало займати їх людям малозабезпеченим. Яким би скромним не був спосіб життя вищих станів римського суспільства в IV – III ст. до н.е., все-таки від магістрату вимагався відповідний достаток для "представництва". Тим паче, що це поняття було в Римі досить поширеним: посадові особи не лише змушені були жити згідно з їхнім станом, але й багатьом із них (едили, цензори) доводилося вкладати свої особисті заощадження у громадське будівництво, організацію ігор, змагань і видовищ тощо. По-друге, вибори вищих магістратів проходили в

центуріатних коміціях, де, як відзначалося, вершники і перший майновий клас користувалися абсолютною більшістю голосів. Тому вони завжди проводили кандидатів зі свого оточення, тобто багатих людей.

Таким чином, з патриціїв і плебеїв виділялось обмежене коло багатих сімей, яке тримало в своїх руках магістратури, а через них і сенат. Ця замкнута група, яка ревниво оберігала своє привілейоване становище і не пропускала туди "чужинців", була тісно пов'язана родинними стосунками і спадковою правлячою кастою. Її представники називалися нобілями (nobiles - знатні), а вся група - нобілітетом (nobilitas - знать).

Відповідно до аграрного характеру Риму, економічною базою нобілітету було землеробство. Торгівля і грошові операції з кінця III ст. до н.е. потрапляють до рук так званих "вершників". Усі інші складали плебс - вільні селяни, дрібні ремісники і купці.

І, нарешті, процес виникнення держави в Римі визначався внутрішнім розвитком римського суспільства, але ускладнювався і зовнішнім фактором. На початку VI ст. до н.е. етруски захопили владу в Римі, заснували свою династію і створили власний державний апарат, що прискорило процес формування власне римської державності. Була утворена примітивна монархія, яка обмежувалась у своїй компетенції народними зборами, спочатку зібранням по куріях, а пізніше - по центуріях.

Повстання місцевого населення Риму наприкінці VI ст. до н.е. ліквідувало монархію. Було встановлено, що надалі общиною будуть управляти обирані щороку старійшини - магістрати. І в Римі була утверджена республіканська форма правління (V -1 ст. до н.е.). Політична історія V - початку III ст. до н.е. характеризувалася зміцненням республіканського ладу і боротьбою плебеїв за його демократизацію. Але, незважаючи на успіхи плебеїв, римський державний лад у своїй основі продовжував залишатися аристократичним.

Верховним носієм влади був римський народ (populus Romanus) - колектив усіх повноправних громадян, до яких належали ті, в кого батько й матір мали громадянські права. Громадяни Риму могли брати участь у народних зборах (коміціях), бути обраними на державні посади, мати власність, служити в римському війську.

Римська община мала три види коміцій. Найдавніші з них - це збори по куріях (comitia curiata). До реформи Сервія Туллія це була єдина форма зібрань римського народу, тобто патриціїв. З появою центуріатних і трибутних коміцій збори по куріях втрачають своє значення і стають лише пережитком старовини. За ними збереглися вирішення деяких питань сімейного права й усиновлення (adrogatio), затвердження заповітів. їм належало і суто формальне право вручати імперій (imperium - верховна виконавча влада) магістратам, вибраним у центуріатних коміціях. Наскільки формальним був цей акт, показує те, що для нього необов'язковою була присутність членів курій, а достатньо було 30 лікторів (нижчих посадових осіб) і трьох жерців – авгурів.

Центуріатні коміції (comitia centuriata) скликалися вищими магістратами (консулами, диктаторами, преторами) по центуріях від часів реформи Сервія Туллія, коли військова організація збігалася з політичною. Згодом вона зберігалася як пережиток. Збори скликалися за містом на Марсовому полі, на світанку. Спочатку учасники зборів приходили озброєними, а на Капітолії вивішувався червоний прапор, який знімали, якщо Риму загрожувала якась небезпека. Цей звичай виник у той час, коли Риму з усіх боків загрожували сусіди, але зберігся і тоді, коли вся Італія була підкорена і воєнні дії проходили далеко за межами Апеннінського півострова. Голосування відбувалося по центуріях, причому кожна мала лише 1 голос, і припинялося, якщо "за" проголосували 97 центурій з 193. Рішення центуріатних коміцій було законом (lex), який набирав силу тільки після ухвалення його сенатом (auctoritas patrum).

У Римі окремо виділялися великі і малі коміції, між якими існував певний розподіл функцій: на великих коміціях народ вибирав вищих магістратів (консулів, преторів, цензорів) і голосував законопроекти, які вносили консули; на малих - давав владу нижчим і плебейським посадовим особам (квесторам, плебейським едилам, народним трибунам) і голосував пропозиції народних трибунів (рідше - преторів). Питання життя вирішували великі коміції, інші судові справи розглядалися на малих. Але після плебісциту Гортензія законодавча ініціатива поступово переходить до трибутних коміцій.

Правда, і після цього компетенції центуріатних коміцій залишалися досить широкими. Вони оголошували війну і служили останньою інституцією при укладенні миру, вибирали всіх вищих ординарних (консулів, преторів, цензорів) і деяких екстраординарних магістратів (децемвірів, військових трибунів з консульською владою), їм належав суд з усіх кримінальних справ, пов'язаних з позбавленням громадянських прав (caput). Вирішальну роль у центуріатних коміціях продовжували відігравати громадяни, які володіли високим майновим цензом.

Із середини V ст. до н.е. важливого значення набули трибутні коміції (comitia tributa), що найчастіше відбувалися на Форумі (законодавчі), в тій його частині, яка називалася comitium (місце), а іноді - на площі в Капітолії (судові). Спочатку в їхніх засіданнях брали участь лише плебеї по трибах для виборів плебейських магістратів (comitia plebis tributa), а пізніше по трибах збиралися всі громадяни (comitia tributa). Внаслідок ряду законів, останній з яких був проведений Гортензієм у 287 р. до н.е., було встановлено, що рішення плебсу по трибах має силу закону і прирівнюється до постанов центуріатних коміцій. Наприкінці Республіки для виборів магістратів збори стали проводитися на Марсовому полі. На них обиралися квестори, курульні едили, частина військових трибунів (інша призначалася консулами) і різні нижчі магістрати: адміністративні і судові комісії, начальники постачання Рима продовольством, наглядачі за станом доріг тощо. На трибутних зборах лише плебеї обирали плебейських магістратів - народних трибунів і плебейських едилів. Скликали народні збори і головували на них курульні магістрати (консул, диктатор, претор, курульний едил) або плебейські посадові особи (народний трибун, плебейський едил). У першому випадку збори називалися comitia tributa, а в другому - concilia plebis. Голосування відбувалося по трибах, і для прийняття рішення потрібно було 18 голосів, оскільки в Римі нараховувалися 31 сільська і 4 міські триби. Спочатку це рішення називалося plebiscitum, а пізніше - просто lex (закон). У трибутних коміціях розглядалися судові справи, пов'язані з накладанням штрафу.

Про час проведення народних зборів громадян повідомляли за 24 дні (З нундіни) до голосування. На вибори і на коміції з цікавим "порядком денним" прибували паломники з муніципіїв, але багатьох громадян утримували вдома проблеми харчування, житла, дорожних видатків. Тому заможні люди, зацікавлені в результатах голосування, за свій рахунок споряджали в дорогу цілі делегації "свого плебсу". Менше пожадливості, як не дивно, проявляли старі знамениті муніципії, пересичені славою консулів-земляків. Місцева еліта маленьких міст з ентузіазмом вела кампанії навіть на малих коміціях і гордилася кожним завойованим курульним кріслом.

Римський громадянин не брав участі в обговоренні державних справ - у великих і малих коміціях він лише коротко висловлював свою остаточну думку. Проте всенародне обговорення законопроектів і поточних справ усе- таки було, воно відбувалося на сходках - конціях (contiones), що скликалися будь-яким коміціальним магістратом. Без цих бурхливих зборів неможливо уявити політичну картину Риму. На сходках впливові політики громили пропозиції своїх суперників, сперечалися один з одним перед народом, переконували його в користі того чи іншого проекту. У кризові роки народні трибуни викликали на конції консулів і сенаторів - для відповідей і звіту перед плебсом (наприклад, під час хлібного бунту 138 р. до н.е.).

У римських коміціях було багато організаційних моментів, які ослабляли їх політичне значення і випливали із загального недемократичного характеру римської конституції. Тоді як, наприклад, в Афінах еклесія була єдиним органом виявлення народної волі, в Римі таких органів було три, функції яких не були чітко розмежовані, що зменшувало авторитет народних зборів. У цьому ж напрямку діяла і відкрита система голосування в коміціях, яка існувала до середини II ст. до н.е. Кожний голосуючий, який проходив через вузенькі містки, опитувався контролером, що відмічав його голос крапкою на особливій таблиці.

Контролер ставив напроти імені кандидата стільки крапок, скільки було подано за нього голосів.

Лише з другої половини II ст. до н.е. була введена таємна система подачі голосів. На виборчих коміціях кожний отримував табличку (tabella), на якій

Римлянин у тозі

Курульнс крісло

зазначав імена кандидатів і кидав її в урну чи корзину. На законодавчих коміціях голосуючий писав на табличці або UR (uti rogas - "так", дослівно - "як ти пропонуєш"), або А (antique - "ні", дослівно - "залишаю по-старому"). На судових коміціях писали на табличках А або L (absolvo, libero - "виправдовую") або С чи D (condemno, damno - "засуджую"). Якщо ж голосуючий утримувався, він повинен був писати на табличці Nb - non liquet (не ясно).

Крім того, народні збори в Римі не мали права законодавчої ініціативи: жодна пропозиція (rogatio) не могла надходити від самих зборів. Коміції могли голосувати лише пропозиції, внесені посадовими особами, які скликали їх і на них головували. Причому внесену пропозицію не можна було ні змінювати, ні обговорювати: текст рогації потрібно було прийняти або відхилити повністю. Обговорення питань, пов'язаних з конкретними зборами, відбувалося на особливих сходках, які скликалися до коміцій. Всі ці фактори обмежували вплив народу на політичне життя держави. Римські громадяни були позбавлені політичної ініціативи, оскільки поточні справи вирішувалися магістратами і сенатом.

Усі римські магістратури (magister - начальник) поділялися на декілька категорій:

І. Ординарні (звичайні), до яких належали консули, претори, цензори, народні трибуни, квестори, курульні і плейбейські едили, члени постійних колегій, та екстраординарні (надзвичайні), до яких належали інтеррекси, диктатори, начальники кінноти, децемвіри, військові трибуни з консульською владою, тріумвіри для упорядкування держави і члени різних надзвичайних комісій. Курульні (консули, диктатори, децемвіри, військові трибуни з консульською владою, тріумвіри, претори, цензори і курульні едили) і некурульні (всі інші).

II. З імперієм (cum imperio): консули, претори, диктатори, децемвіри, військові трибуни з консульською владою, тріумвіри; без імперія (sine imperio): всі інші.

ІII. Вищі (всі з cum imperio, цензори і народні трибуни) і нижчі.

Магістрат стояв над народом і разом з народом був носієм державної "величі". Образа магістрата прирівнювалася до образи величі римського народу. Під час перебування на своїй посаді магістрат не міг бути притягнений до кримінальної відповідальності і не міг бути усунений від влади. Всі магістратури мали деякі загальні риси:

1) виборність - усі республіканські посади, крім інтеррекса, диктатора і начальника кінноти, обиралися народом;
2) безоплатність - заняття державних посад вважалося почесним, тобто це була не служба, a honor - шана, честь. Тому воно не могло поєднуватися з отриманням платні;
3) тимчасовість - усі ординарні посади займалися на певний термін, як правило, на 1 рік, за винятком цензури, строк якої визначався 18 місяцями;
4) колегіальність - більшість магістратур мали суворо визначений колегіальний характер. Рішення повинні були прийматися одноголосно, і кожен мав право протесту проти колеги за посадою (jus intercessions);
5) відповідальність – усі посадові особи, за винятком диктаторів, цензорів і народних трибунів, повинні відповідати за свої посадові проступки: вищі магістрати - після завершення терміну перебування на посаді, а нижчі - навіть під час перебування на посаді;
6) володіння законними правами: видавати обов'язкові постанови (едикти), скликати збори, накладати штрафи, піддавати арешту, запитувати волю богів шляхом ворожінь тощо.

Загальне поняття влади позначалося терміном potestas, а вища влада, яка включала верховне командування армією, вищу громадянську владу і певні релігійні функції (правило ауспіцій), носила назву imperium.

Серед ординарних магістратур вищими посадовими особами Республіки були консули (consulare - "радитися"). Спочатку два консули, які називалися praetores iudices, були єдиними виборними магістратами з усією повнотою влади. Після появи інших виборних посад консули залишилися вищими магістратами, яким належала вища громадянська влада (imperium maius) і право командувати арміями під час воєнних дій.

Полібій у VI книзі своєї "Всесвітньої історії" відзначає такі права консулів: вища адміністративна влада в цивільній сфері; право вносити в сенат і народні збори пропозиції: консули були авторами більшості сенатських постанов (consulta) і багатьох прийнятих народом законів (leges); всевладдя в справах щодо війни: проводили набір в армію, визначали покарання у військовому таборі, витрачали на свій розсуд відпущену їм військову скарбницю, розпоряджалися військовою здобиччю. Правда, кошти, що проходили через руки консулів, контролювалися їхніми скарбниками - квесторами, але, як правило, сенат не вимагав від полководців, які склали свої повноваження, фінансового звіту.

Вони проводили набори в армію, комплектували легіони, призначали частину військових трибунів, керували воєнними діями. Як носії цивільної влади (potestas), консули скликали сенат і народні збори, головували в них, вносили пропозиції і законопроекти, керували виборами посадових осіб, були головними виконавцями постанов сенату і народу, турбувалися про внутрішню безпеку, відали деякими святами тощо.

Вони обиралися центуріатними коміціями на 1 рік, і їхніми іменами позначався рік за формулою: "В консульство такого-то і такого-то", тому консули були епонімними магістратами. До середини II ст. до н.е. вони вступали на посаду 1 березня, а після цього - 1 січня. Консули мали право протесту проти дій іншого. Але для деяких вимагали одноосібного керівництва (наприклад, головування в коміціях), питання вирішувалося жеребом чи полюбовною згодою. Під час воєнних дій один консул відправлявся на театр бойових дій, а другий залишався в Римі. У разі, коли на фронтах повинні були діяти обидві консульські армії (два легіони), між консулами проводився розподіл районів воєнних дій шляхом жеребкування або на розгляд сенату. Область, яку отримував консул для самостійних воєнних і взагалі службових дій, називалася провінцією (provincia). Коли консульські війська діяли спільно, вони командували навперемінно, змінюючись щоденно.

За законами Ліцинія - Секстія (367 р. до н.е.), один консул став обиратися з плебеїв. На знак вищої влади попереду консула йшли 12 лікторів, які несли в руках пучок лозин {fasces), а за межами міста, де консули володіли необмеженою владою, включаючи питання життя і смерті римського громадянина, у фасти вкладалися сокири. У самому Римі права консулів обмежувалися певними нормами.

Від 366 р. до н.е. патриції добилися того, що на центуріатних коміціях стали обирати одного претора з патриціїв (praetor - ватажок), який мав imperium minus і був молодшим колегою {collega minor) консулів, їхнім заступником. Головним обов'язком преторів була охорона порядку в місті (custodia urbis), а звідси випливала цивільна і кримінальна юрисдикція, що стала основною компетенцією претора. Спочатку обирали одного претора, посада якого стала доступною плебеям з 337 р. до н.е. Щорічно з 242 р. до н.е. стали обирати двох преторів: міського (praetor urbanus) та іноземного (praetor peregrinus) – "претора для іноземців", який відав судовими справами між римськими громадянами та іноземцями. Внаслідок зростання кількості провінцій збільшувалася і кількість преторів, дійшовши до середини І ст. до н.е. до 16.

Основною їхньою функцією було ведення судочинства. У цивільних справах вони допускали сторони до участі в процесі, призначали суддів, давали їм вказівки (так звані "формули"), а в кримінальних – головували в судових комісіях. Вступаючи на посаду, претори опубліковували едикт (edictum praetorium), в якому вказували ті основні правові норми, яких вони будуть дотримуватися в галузі судочинства. Саме преторські едикти стали важливим джерелом римського права.

Претори вважалися важливими магістратами після консулів, тому у разі відсутності в Римі одного з консулів його замінював претор (звичайно міський). У виняткових випадках сенат доручав одному з преторів (зазвичай іноземному) військове командування. Відбувши на посаді рік, претори отримували в управління провінції зі званням пропреторів (propraetores - заступника претора).

Попереду преторів йшли 6 лікторів, а в тих випадках, коли претор вів судовий процес у Римі, при ньому перебували 2 ліктори.

Із 433 р. до н.е. центуріатними коміціями стали обиратися надзвичайно авторитетні і поважні магістрати. їхня посада була невідповідальною і називалася "священною магістратурою" (sanctissimus magistratus). Згідно з традицією, цензорів обирали з колишніх консулів. Вони обиралися кожні 5 років, але займали свою посаду лише 18 місяців. В обов'язки цензорів входили:

1) проведення перепису населення, встановлення цензу (census) та розподіл громадян по центуріях і трибах;
2) складання списків сенаторів (lectio cenatus), згідно із законом Овінія від 312 р. до н.е.;
3) спостереження за мораллю громадян (cura morum);
4) керівництво державним майном і громадськими роботами;
5) участь у визначенні розмірів податків.

Перепис громадян проводився раз на 5 років. Цензори на Марсовому полі шляхом особистого опитування глави кожного сімейства отримували свідчення про їхні імена, вік, найближчих родичів, місце проживання та майно. На цій основі складали списки громадян по трибах і центуріях. Нагляд за моральністю громадян проявлявся у покаранні таких проступків, як погане поводження з дітьми, нешанування родичів, пияцтво, розкіш, марнотратство тощо. У таких випадках цензори могли видавати едикт (edicta censorial), наприклад, проти розкоші, накласти на винного надзвичайний податок, виключати з сенату та триби, перевести з сільської триби у міську, винести зауваження (nota censoria) і т.п.

У фінансовій сфері цензори здавали з торгів на 5-річний термін збір прибутків із державного майна (наприклад, орендної оплати з громадської землі), збір прикордонних мит, податків з провінцій тощо. Вони також здавали на відкуп підрядникам громадські роботи (будівництво доріг, водопроводів тощо), постачання різних речей, необхідних державі.

Посада цензора стала доступною плебеям 351 р. до н.е. Згідно із законом 339 р. до н.е. Публія Ділона, один із цензорів обов'язково повинен бути плебеєм. Рішення цензорів не могли бути опротестовані народними трибунами. Влада їхня позначалася як potestas, і їм не присвоювався imperium, тобто вони не мали права командувати військом. Але на посаду цензора завжди обирали видатних людей, тому ця посада отримала велике значення в політичному житті Риму.

Встановлення цензу

Жертвопринесення на честь Марса. Зліва - зображення Марса, справа (в тозі) – цензор

Особливу роль у римському суспільстві відігравав трибунат. Питання про його походження трактується по-різному. Е. Мейєр вважав трибунат старовинною плебейською посадою, яка з'явилася задовго до сецесії плебеїв. На давність цього інституту вказує те, що трибун був недоторканним (sacrosanctus), а дії проти трибуна вважалися порушенням релігійних заборон. Спочатку трибуни представляли територіальні округи, а після сецесії плебеїв трибунат було визнано державною посадою.

Більшість сучасних дослідників (Ю. Белох, Д. Джонс, Д. Стюарт та інші) пов'язують посаду народного трибуна з військовим трибунатом. Військові трибуни були командирами плебеїв і відіграли важливу роль у плебейських страйках. Створена посада отримала популярність. І це пояснення заслуговує на увагу. Трибунат до самого кінця Республіки зберігав вузькостановий характер - на цю посаду обиралися лише плебеї на зборах плебсу по трибах. Але в цілому трибунат став загальнодержавною посадою, своєрідним контрольним органом демократії. Спочатку обиралися 2 трибуни (за іншою версією – 4), а пізніше - 10. Як посадові особи вони не підлягали відповідальності, були недоторканними: людина, яка образила народного трибуна чи завдала йому шкоди, вважалася проклятою і опинялася поза законом.

Головними функціями народних трибунів були:

1) Захист інтересів плебеїв (ius auxilii – "право допомагати"). Трибун змушений був допомагати будь-якому громадянину своїм особистим втручанням проти кожного магістрати (intercessio), за винятком диктатора, на якого права інтерцесії не поширювалися. Він не міг покидати Рим більш ніж на 1 день, а двері його будинку завжди були відчинені.
2) З права допомоги виросло ще ширше право протесту проти розпорядження посадових осіб, рішення сенату і навіть пропозицій, які вносилися в народні збори, якщо трибуни вважали їх такими, що суперечили інтересам

плебеїв. Протест трибунів висловлювався проголошенням "veto" (забороняю), після чого відповідне розпорядження чи декрет призупинявся до того часу, поки народний трибун не зніме заборону. Правом "veto" володів кожний трибун, що гальмувало злагодженість дій колегії і досить часто призводило до зловживань.

3) Право застосовування заходів примусу щодо магістратів: від грошового штрафу до арешту магістрата (ins praensionis). У 151 та 138 pp. до н.е. застосування цього права було пов'язане зі скандалом: народні трибуни заарештували консулів, які призивали в армію впливових молодих юнаків, захищених від служби грізною трибунською забороною.

Спочатку трибуни мали право скликати лише плебейські збори, а коли межа між плебейськими і трибутними коміціями зникла, вони взяли активну участь у загальному законодавстві, отримали право входити в сенат і навіть скликати сенатські засідання (vas agendi сит patribus).

Таким чином, влада народних трибунів, на перших порах скромна, з часом виросла до значних масштабів. Вона була обмежена, по суті, лише правом інтерцесії колег і тим, що поширювалася лише на міську територію, а поза нею діяла тільки на відстані 1 римської милі (близько 1,5 км). Протест трибуна зберігав силу лише під час перебування цього трибуна на посаді.

Трибунат історично був органом римської демократії, особливо помітною була ця роль під час широкого народного руху. Але завдяки чисельності колегії (10 осіб) трибунат легко ставав об'єктом підкупу та інших впливів ворогів демократії. А в такому випадку право трибунської інтерцесії ставало джерелом великих зловживань. Наприкінці Республіки народний трибунат повністю виродився і став знаряддям боротьби окремих клік і органом військової диктатури.

Разом із трибунами була введена і посада плебейських едилів (aedes - храм, громадська споруда), які були спочатку помічниками народних трибунів. Із 366 р. до н.е., крім 2 плебейських едилів, стали обирати ще 2 курульних едилів лише з патриціїв. Але досить швидко вони склали єдину колегію з плебейськими едилами, а з охоронців храму богині Церери едилітет перетворився в поліцейську магістратуру.

Головними обов'язками едилів були:

1) cura urbis - відповідальність за порядок у місті та на його околицях на відстані 1 милі від міських стін (стежили за міськими будівлями, за чистотою вулиць і площ, за санітарним станом лазень);
2) cura annonae - турбота про продовольче постачання міста і контроль за ринками (боротьба із спекуляцією товарами першої необхідності, спостереження за якістю товарів на ринках, правильністю ринкових мір і ваг);
3) cura ludorum - турбота про влаштування громадських ігор. Тому на посади едилів обиралися багаті люди, які змушені були тратити власні гроші, щоб задовольнити смаки міського люду, завоювати симпатії виборців.

Едилам, у сфері їх поліцейських обов'язків, належало право юрисдикції. Вони, як і претори, при вступі на посаду опубліковували едикт, в якому викладали основи своєї майбутньої судової діяльності.

Найнижчою посадовою одиницею, з якої розпочинали свою кар'єру римляни, були квестори (quaestor - слідчий), які спочатку призначалися преторами і були їхніми помічниками. Але з часом квестори стали виконувати функції державних скарбників, а слідчі обов'язки відпали, перейшовши до постійних судових комісій. У V ст. до н.е. вибирали 2 квесторів, з 447 р. до н.е. трибутні коміції вибирають 4 квесторів, а з 409 р. до н.е. ця посада стала доступною плебеям. Поступово кількість їх постійно збільшувалася, дійшовши при Цезарі до 40. Обов'язки вони розподіляли між собою за жеребом.

Два квестори залишалися постійно в Римі і відали державною скарбницею (aerarium), що зберігалася у храмі Сатурна. Під їхнім наглядом були військові прапори і державний архів. Вони приводили до присяги магістратів, які вступали на посаду, а також виконували другорядні господарські функції.

Військові або провінційні квестори супроводжували полководців і намісників та відали господарською частиною армії, видачею платні, розподілом і продажем військової здобичі, провінційною скарбницею тощо.

І, нарешті, існували італійські квестори, які призначалися в деякі місцевості Італії, наприклад, у гавань Рима Остію.

З екстраординарних магістратур варто назвати диктатора. Час її появи невідомий, але, найімовірніше, вона належить до давніх латинських магістратур. Формально диктатор призначався консулом, а фактично він обирався сенатом. Призначення диктатора проводилось у разі надзвичайних обставин (війна, внутрішні заворушення тощо).

Влада диктатора обмежувалася шестимісячним терміном. Усі магістрати перебували в їхньому підпорядкуванні, а щодо розпоряджень диктатора було недійсним veto народних трибунів, і він мав усю повноту влади (summum imperium). Як і на решту посад, диктатора обирали лише патриції, а перший плебей на цій посаді з'явився в 356 р. до н.е.

Диктатора називали також magister populi (начальником народу), а в знак виняткової влади попереду нього йшли 24 ліктори з пучками лозин, в які вкладалися сокири. Зазвичай він призначав собі помічника - начальника кінноти (magister equitum).

У разі затягування обрання консулів або у випадку їхньої загибелі сенат призначав interrexa (міжцаря), який повинен був організовувати нові вибори. Інтеррексом призначався один із сенаторів для головування в консульських виборчих комісіях. Він виконував свої функції впродовж 5 днів, після чого призначав собі спадкоємця і передавав йому свої повноваження. Той призначав наступного і так далі, до того часу, поки в центуріатних коміціях не обирали нових консулів.

Поряд з ординарними та екстраординарними магістратурами існували різноманітні комісії, як постійні, так і тимчасові. Серед перших потрібно згадати 5 комісій із кількісним складом 26 чоловік: кримінальні і нічні тріумвіри, які підкорялися міському претору і охороняли порядок у місті; колегія з нагляду за в'язницями, арештом і стратою злочинців; монетні тріумвіри, які відали карбуванням монет, та інші.

З-поміж екстраординарних комісій варто відзначити тріумвірів для наділення бідних громадян землею, тріумвірів для виведення колоній та інші комісії з 2, 4, 5, 7, 10 та 20 чоловік, які обиралися трибутними коміціями для виконання певних завдань. Під керівництвом магістратів перебували службовці (apparitores) і державні раби (servi publici). Перші були вільновідпущениками й отримували платню, утворюючи канцелярію магістрата. Це ліктори, посильні, глашатаї, переписувачі тощо. Державні ж раби виконували обов'язки тюремників, катів, служителів при храмах, використовувалися на громадських роботах.

Існують різні теорії стосовно питання про походження магістратур. Найбільшої уваги заслуговують вказівки на зв'язок римських магістратур з італійськими і, в першу чергу, латинськими. У ряді латинських міст зустрічаються претори (у Фалерах, Пренесті, Банти тощо). В Тускулі, Ариміні були консули, хоча і не відігравали головної ролі. У деяких містах зустрічаються едили (Фунді, Форми, Арпіні) і диктатори (Альба, Арицій). Диктатор стояв на чолі Латинського союзу. Перші ж римські диктатори очолювали союзне військо, а пізніше їх стали призначати у виняткових випадках. Цензори були в осків і самнітів. І майже всі вони були колегіальними.

Найвищим адміністративним органом, верховним контролером за всім життям римського суспільства був сенат. До його складу входили колишні магістрати. Право призначати сенаторів належало царю, потім консулам, а за законом Овінія - цензорам. Список, який складався раз на п'ять років, мав назву album. У ньому сенатори записувалися в суворому порядку, залежно від рангу. Спочатку вносилися колишні консули (consulares), потім колишні претори (praetorii) і т.д. аж до квесторів включно.

Сенатори поділялися на ранги. На першому місці стояли так званні "курульні сенатори", тобто колишні магістрати, які займали курульні посади, а потім інші: колишні плебейські едили, народні трибуни, квестори. Першим у списку сенаторів значився найшанованіший, якого називали princeps senatus (перший сенатор).

Скликати сенат могли вищі магістрати: диктатори, консули, претори, а потім і народні трибуни.

Приналежністю до тієї чи іншої групи сенаторів визначався порядок виступів і голосування. Засідання сенату відбувалося від сходу до заходу сонця. Це давало можливість інколи затягувати процедуру голосування, бо сенатор мав право виступати без регламенту. Тому деякі сенатори намагалися виступати якомога довше, інколи по декілька днів. Голосування проводилося або шляхом відходу вбік, або шляхом особистого опитування кожного сенатора. Після голосування виносилося рішення (senatus consultum, decretum).

Формально сенат був дорадчим органом при магістрах, але фактично він перетворився у найвищий орган Республіки. До початку громадянських війн він користувався величезним авторитетом. Це пояснювалося його соціальним складом і організацією. Спочатку в сенат входили лише голови патриціанських сімейств (patres consripti - батьки, внесені в список). Але в міру завоювання посад магістратів плебеями їхня кількість у сенаті стала збільшуватися. У Ш ст. до н.е. переважна більшість сенаторів належала до нобілітету, правлячої касти римського суспільства. Це сприяло згуртованості сенату, відсутності в ньому внутрішньої боротьби, єдності його програми і тактики, забезпеченню йому підтримки найвпливовішої частини суспільства. Між сенатом і магістратами існувала тісна співпраця, оскільки кожний колишній магістрат у кінці потрапляв у сенат, а нові посадові особи обиралися фактично з тих же сенаторів. Тому магістратам невигідно було сваритися з сенатом. Магістрати приходили і відходили, змінюючись, як правило, щорічно, а сенат був постійно діючим органом, склад якого в основному залишався незмінним (масове поповнення сенату новими членами було надзвичайно рідкісним явищем).

Коло питань, якими займався сенат, було досить широким. До 339 р. до н.е. йому належало право затверджувати постанови народних зборів. Після цього року вимагалося лише попереднє схвалення сенатом законопроектів, які вносилися в коміції. За законом Менія (дата його не встановлена), такий же порядок встановлювався і щодо кандидатур посадових осіб.

У разі загострення внутрішнього чи зовнішнього становища сенат оголошував у державі надзвичайний, тобто облоговий стан. Найпоширенішим засобом було призначення диктатора. Але з II ст. до н.е. в практику входять інші форми введення надзвичайного стану. Одна з них полягала в тому, що сенат приймав постанову: "Нехай консули стежать, щоб Республіці не завдали жодної шкоди". (Videant (caveant) consules, ne quid respublica detrimenti capiat). Цією формулою посадовим особам надавалися надзвичайні повноваження. Іншим способом концентрації виконавчої влади стало обрання одного консула (sine collega), який, правда, застосовувався рідко, починаючи з І ст. до н.е.

Сенату належало також вище керівництво військовими справами. Він визначав час і кількість набору в армію, її контингент: громадяни, союзники тощо. Сенат виносив постанови про демобілізацію армії, розподіляв окремі військові підрозділи між воєначальниками, встановлював бюджет консулів, призначав тріумфи та інші почесті переможним полководцям.

Сенат керував і всією зовнішньою політикою держави. Хоча право оголошувати війну, укладати мир і союзні договори належало народові, сенат проводив для цього всю підготовчу роботу. Він відправляв посольства в інші країни, приймав іноземних послів і відав усіма дипломатичними актами.

Сенат управляв також фінансами і державним майном: формував бюджет (переважно на 5 років), встановлював характер і суму податків, контролював відкуп податків, керував карбуванням монет тощо.

Крім того, сенату належав нагляд за культом. Він оголошував свята, встановлював жертвопринесення в дні подяки і очищення, займався тлумаченням знамення богів (ауспіції), контролював іноземні культи і, при потребі, забороняв їх.

Члени всіх судових комісій до 123 р. до н.е. (реформи Гая Гракха) складалися лише з сенаторів.

Вік наймолодших сенаторів приблизно відповідав віку квесторіїв (колишніх квесторів) - 27-30 років. При нормальному ході справ сенатор зберігав 'СВОЄ місце в курії пожиттєво. Лише гучний проступок чи злочин (особливо кримінальний) сенатора дозволяли цензорам обійти (praeterire) те чи інше ім'я сенатського списку. Низьке походження сенатора, якби на те була воля цензора, теж могло стати причиною для вигнання, але в тому разі, коли "вискочка" втрачав високе звання не за свою провину і без цензорського зауваження, цензор залишав йому зовнішні знаки сенатського титулу.

Цензорське зауваження карало такі серйозні огріхи, як розпуста, марнотратство, боягузтво на полі бою і т.п. Проте оцінка моральної шкоди повністю залежала від особистої думки цензора. Виправданий сенатор міг повернутися в курію, посівши (інколи повторно) посаду претора.

Сенатори відрізнялися від звичайних громадян і своєю одежею, і традиціями. Вони носили світлі тоги і володіли особливими розпізнавальними знаками - мали туніки-клавуси з широкими смугами, золоті обручки і високі чорні чобітки - перони, які складалися з сандалів і пасків, які облягали литку. Дружини і сини сенаторів теж володіли правом носіння золотих обручок, а діти красувалися із золотими медальйонами - буллами - і одягалися в тоги, оброблені по низу пурпуровою смужкою.

Сенатори користувалися рядом почесних і вигідних привілеїв. На коміціях вони мали своє особливе місце сенакул (senaculum), розміщений на схилі Капітолію до 145 р. до н.е. Оратори Форуму виголошували промови, повернувшись обличчям до сенакулу. На початку II ст. до н.е. були виділені сенатські місця на Мегалезійських і Римських іграх, пізніше - в театрі і циркові. Двічі на рік (13 вересня і 13 листопада) сенатори урочисто обідали на Капітолії за рахунок скарбниці. їхні поїздки в провінції у приватних справах оформлялися як державні відрядження - легацгі (legatio libera), і досить часто намісники на знак поваги до почесних гостей надавали в їхнє розпорядження лікторів. Сенатори звільнялися від громадських повинностей у своїх рідних муніципіях.

Курульні магістри мали певні пільги: у давнину вони приїжджали на колісниці в сенат; в епоху Пізньої республіки цей звичай зник. Під час сенатських дебатів магістрати-головуючі запитували думку сенаторів за рангами: спочатку зверталися до цензоріїв, потім – до консулярів, преторіїв, едиліціїв. Екскурульні магістрати утворювали нібито верхню палату курії, сенатори нижчого рангу називалися іноді "простими", "рядовими". Розповідаючи про втрати в битві при Каннах, Лівій називає спочатку екскурульних сенаторів, а потім – 80 інших членів курії [Історія Риму від заснування міста, XXII, 49, 16]. Суспільний престиж сенатора визначався поняттям "гідність" (dignitas), що підтверджувалося великими витратами на представництво. Кожний сенатор обов'язково мав будинок у Римі, розкішно приймав гостей, заводив достойний почет тощо. Наприклад, син Цицерона, який вчився у Греції, лише на кишенькові витрати отримував 100 тис. сестерцій щорічно.

Отже, сенат був вищим адміністративним органом Республіки, і водночас йому належав верховний контроль за всім життям держави.

Особливістю політичного життя Риму було те, що питання релігії не були відокремлені від політики. Всім вищим магістратам були властиві ті чи інші релігійні функції, оскільки жрецтва як особливого стану в Римі не існувало. Жрецькі колегії були свого роду магістратурами. Особливе значення мала колегія понтифіків, яка складалася з трьох, а потім шести чоловік. Особливо різнобічними були повноваження великого понтифіка (pontifex maximus). У регіональному відношенні він був pater familias всієї Римської держави. Він здійснював різні релігійні церемонії, давав поради магістратам з питань культу, відав календарем, вів щорічні записи. З усіх питань він радився з колегією понтифіків. Великий понтифік жив у будинку, який, за легендою, був палацом римського царя Нуми Пом- пілія (Regia). Понтифіки призначалися шляхом кооптації, а великий понтифік з кінця III ст. до н.е. обирався особливими комісіями. Окрім понтифіків, важливу роль у політичному житті Риму відігравали колегії жерців фламінів, феціалів і авгурів, про які розповідалося у попередній главі.

Великий понтифік