СКУЛЬПТУРА, ЖИВОПИС І ОРАТОРСЬКЕ МИСТЕЦТВО

Аналогічні напрямки художніх пошуків простежуються і в розвитку скульптури. Інтерес до скульптурних робіт в елліністичний період, можливо, був навіть значнішим, аніж у класичну епоху. Скульптури прикрашали приватні будинки і громадські споруди, площі й акрополі, перехрестя доріг і паркові зони. Навіть у невеликих містечках була величезна кількість статуй. Наприклад, у м. Терм македонський цар Філіпп V в кінці НІ ст. до н.е. захопив 2 тисячі статуй. Попит на скульптури породжував їх масове виготовлення, що неминуче вело до згасання творчого начала, але зростання ремісничої техніки.

Елліністичні скульптори змінили свій підхід до образу члена полісного колективу і до богів. Божество для них - це не прекрасна, добра і могутня істота, а примхлива і грізна сила або просто людський образ. На скульптурах позначилися і віяння елліністичної епохи: дух неспокою і напруження, реалізм, що часто приводив до грубого практицизму, підвищений інтерес до особистостей тощо.

Разом з тим продовжувала розвиватися монументальна скульптура, призначена для площ, храмів, громадських споруд. Для неї були характерні міфологічні сюжети, грандіозність, складність композиції, підкреслений драматизм, театральність. Шедеврами монументальної скульптури вважають статую богині Тіхе (Долі), захисниці м. Антіохії на Оронті (скульптор Євтихід з Сикіона кінця IV - початку III ст. до н.е.), Афродіти Мілоської (скульптор Агесандр чи Александр, II ст. до н.е.), Ніки Самофракійської (невідомого скульптора, початок III ст. до н.е.), Афродіти Кіренської (II - І ст. до н.е.), присвячені богиням перемоги, кохання, краси і людської долі.

Одним з яскравих скульптурних пам'ятників еллінізму є статуя Ніки Самофракійської (Самофракія - острів біля фракійського узбережжя Егейського моря). Поривчаста, стрімка богиня, яка радісно летить уперед, втілення динамічності й емоційності. Глядач ніби відчуває морський вітер, що ворушить складки її одягу.

Філіпп V

Богиня Тіхе з Антіохії

Афродіта Мілоська - один із небагатьох збережених оригіналів давньогрецької скульптури. Гармонійність Афродіти - мрія тих людей, життя яких було переповнене хвилюваннями і бідами, спогадами про душевний і фізичний ідеал. Скульптура - єдиний з відомих пам'ятників випромінює спокій, суворість, мудрість і простоту. Залишається загадкою: чи цей пам'ятник унікальний за своєю індивідуальністю, чи являє собою одну з пам'яток стилю, який не дійшов до нас.

Найвідомішими скульптурними школами елліністичної епохи були пергамська і родоська. Хоча пергамська школа і розвивала художні принципи Скопаса (прояви почуттів, стрімкі рухи, внутрішня напруга), вона виробила свої віяння, розробляючи реалістичний портрет зображення.

Прикладами творчості пергамської школи є скульптурні групи галлів ("Умираючий галл",

"Галл, який вбиває себе і свою сім'ю"), в яких реалістично переданий образ галлів і подана глибока психологічна характеристика цих войовничих варварів.

Завдяки виразності передачі страждань, які переживає людина, світовою популярністю користується група Ніобід, створена Праксителем чи Скопасом. У скульптурі вражає вираз обличчя матері, яка бачить, як падають одна за одною її дочки, підкошені безпощадними стрілами Аполлона, який мстить Ніобі за її гордість.

Прекрасним зразком не лише елліністичної архітектури, але й скульптури був Пергамський вівтар - меморіальний комплекс, побудований Евменом П на честь перемоги над галатами в 180 р. до н.е. Його цоколь був покритий фризом завдовжки

Ніка Самофракійська

Умираючий галл

Афродіта Мілоська

Пергамський вівтар

120 м, на якому зображені останні хвилини грандіозної битви богів і гігантів за владу над світом і людьми. Доля титанів визначена, боги торжествують перемогу. Гіганти зображені як неповноцінні істоти і тому мають загинути, а влада над світом повинна належати по праву прекрасним і сильним людиноподібним богам Олімпу. Автор відновлює в скульптурі міфологічний пласт про перемогу грецьких богів - уособлення цивілізованого начала - над неповноцінними страховиськами - уособленням варварства.

Родоська школа була представлена Лісиппом (друга половина IV ст. до н.е.) і його учнями. Лісипп індивідуалізував мистецтво, відкривши еру грецького портретного мистецтва. Із скульптурних творів Лісиппа великою популярністю користувалися мармурові і бронзові статуї Олександра Македонського і композиція, яка зображувала битву при Граніку. За наказом царя було вилито з міді в натуральний зріст 25 вершників, супутників Олександра, які загинули при Граніку. З інших творів Лісиппа відомі колосальна статуя Геракла, який сидить на скелі, статуї Зевса і Посейдона. Як і будь-який еллінський майстер Лісипп різьбив богів. За свідченням Павсанія, йому належать скульптури муз, мідна статуя Ерота. Ми можемо припустити, що зображення бога кохання було тією самою скульптурою Ерота з луком, римська копія якого нам добре відома.

Лісипп мав багато учнів, які розвивали принципи заснованої ним Сікіонськоі школи: образ сильного й атлетичного чоловіка, правителя або його сатрапа з владним поглядом і величезною силою волі (статуя "Елліністичний правитель").

Елліністичні майстри показували не лише вік людини, але й намагалися передати риси її характеру, настрій, почуття. Тепер кам'яні обличчя правителів виражали не лише строгість

Лаокоон і його сини

Фарнезький бик

або "божественну" гордовитість, але й моральну напругу, хвилювання за підданих, смуток, журбу. Скульптори намагалися схвилювати глядача, вразити трагізмом образу.

Серед шедеврів родоської школи - знаменита скульптурна група "Лаокоон і його сини" (І ст. до н.е., скульптори Агесандр, Афінодор і Палідор), яка зображувала у муках смерть троянського жерця та його синів від укусів змій (епізод Троянської війни), а також багатофігурна група "Фарнезький бик" (II ст. до н.е., скульптори Аполлоній і Тавриск), на якій показана страта злої цариці Дірки синами Антіопи. Прагнення до величного і колосального знайшло свій вираз у родоській статуї бога Сонця (Геліоса) заввишки 34 м, відомій під іменем "Родоського колоса", вилитій з бронзи учнем Лісиппа, майстром Харесомсом з Лінда в 276 р. до н.е. Виготовляли статую 12 років і витратили не менше 300 талантів. Вона прикрашала родоський порт, служила маяком і була зруйнована внаслідок землетрусу (227 або 220 р. до н.е.). Через декілька років руїни колоса були зібрані і на 900 верблюдах переправлені в Сирію, де їх переплавили на метал.

Серед інших шедеврів елліністичної епохи до нас дійшли скульптури Аполлона Бельведерського, Венери Мілоськоі, Венери Капітолійськог, Венери Медині, "Перемоги", в яких відчувається прекрасне знання людського тіла і любов до нього у творців цих пам'ятників. Щодо скульптури Венери Мілоської, то вона стала відома всьому світу з 8 квітня 1820 р., коли грецький селянин Ергос Кедротас виявив античну статую на своїй земельній ділянці.

Великих успіхів досягло також мистецтво різьблення на камені. Чудовим зразком його є так звана "Камея Гонзаг" (III ст. до н.е.), що зображує профіль голови царя Птолемея II і цариці Арсиної.

Аполлон Бельведерський

Свого роду малою скульптурою були невеликі зображення з обпаленої глини (теракота), що показували простих громадян, побутові сценки, які дуже любили жителі елліністичних міст, до того ж вони випускалися у великій кількості, були дешевими і доступними широким верствам населення. Одним із центрів масового виробництва теракот було беотійське місто Танагра, тому їх досить часто називають танагрськими теракотами.

Реалістичні риси, властиві грецькій скульптурі IV ст. до н.е., характерні також і для живопису. Найтиповішим серед художників-живописців епохи еллінізму був Апеллес з Колофона (кінець IV ст. до н.е.), який прославився своїми портретами Олександра. Найбільше захоплення і здивування у цих портретах викликали надзвичайно тонке моделювання фігур і реалістичність зображення. Розповідають, що при вигляді намальованого коня Олександра справжні коні іржали, приймаючи зображення за справжнього скакуна. Серед інших робіт Апеллеса виділяється малюнок Афродіти Анадгомени, яка виходить з води після купання. Робота була настільки досконалою (особливо зображення волосся богині), що наступні покоління художників нічого не могли додати до неї. Характерними рисами творчості Апеллеса були: правильність малюнка, модуляція фігур, психологічна точність передачі характерів і душевних страждань, колоритність і яскравість фарб. Крім особистої обдарованості і талановитості, художник досконалістю своїх картин зобов'язаний також удосконаленню гами фарб. Так звана енкаустика, мистецтво особливим чином готувати і накладати на матеріал воскові фарби, отримала в його творчості подальший розвиток.

Значний інтерес становлять фаюмські портрети невідомих художників. Вони намальовані на дерев'яних дошках і вражають різноманіттям фарб і майстерністю передачі виразу обличчя.

Самостійну галузь художньої творчості представляла мозаїка – мистецтво поєднання в картинах чи орнаментах кусочків мармуру і скла.

Після втрати Грецією незалежності мистецтво красномовства, не знаходячи застосування у політичному житті, здавалося, повинно було втратити своє значення. Проте цього не сталося. Витіснене із політичної сфери, воно знайшло своє пристанище у школах риторики. Коли неможливо стало полемізувати з живими суперниками, не заборонялося дискутувати з мертвими; про це свідчить збережена на папірусі промова ПсевдоЛептина, де той заперечував аргументи давно померлого Демосфена з теми, що давно уже втратила свою актуальність. Тепер можна було взяти

Жіночий портрет із Фаюма

будь-яку видуману тематику, історичну або судову, і на цьому штучному матеріалі тренуватися у красномовстві. Таким чином можна було і копіювати старих грецьких ораторів, особливо у похвальних промовах. Так, копіюючи промови Горгія і Полікрата Афінського, Гегесій із Магнесії написав хвальбу о. Родос, а Гермесіанакт - похвалу Афінам.

В останні десятиліття еллінізму риторика знову набула практичного значення: довелося відстоювати інтереси грецького населення провінцій перед римським сенатом або ж закликати греків до боротьби з Римом.

Збереглося мало пам'яток ораторського мистецтва, але для всіх них характерний пишномовний, вишуканий стиль, названий пізніше "азіанізмом", оскільки багато ораторів походило з Малої Азії. Одні з них захоплювалися довгими, ритмічно поділеними періодами, вишуканими і пишними зворотами, інші - услід за Гегесієм - любили промови пафосні, що декламувалися із завиваннями, як іронічно писав Цицерон.

Як у красномовстві, так і в інших культурних сферах у період Античності, не втрачався принцип змагальності. Так, ще Олександр Македонський на шляху свого переможного війська неодноразово влаштовував спортивні і музичні змагання. Перший раз це було в єгипетському Мемфесі (Квінт Курцій Руф. III, 1,4), а вдруге - у давній столиці Фінікії, в Тирі (там само, III, 1,6). Відзначаючи свою перемогу над індами, він провів також музичні і гімнастичні змагання на березі Перської затоки (там само, VI, 2,3).

Приблизно із середини II ст. до н.е. в риториці, як і в декоративному мистецтві, посилилася реакція проти безперестанного захоплення патетикою, ритмікою, вишуканою лексикою. Все виразніше проявлялися тенденції до стилю холодного, зваженого, раціонального, названого аттичним. На межі II-I ст. до н.е. на Родосі діяла риторська школа, що намагалася пом'якшити пафос "азіанізму". Прихильники аттичного стилю брали за зразок промови великих афінських ораторів IV ст. до н.е., закликали повернутися і до самого аттичного діалекту. Саме ці тенденції отримали повну підтримку римських ораторів в останні роки Республіки і перші роки Імперії.

Таким чином, елліністична культура в цілому і її самостійні види зокрема були закономірним етапом у розвитку світової культури і важливим рубежем у становленні єдиної світової цивілізації.

Лев. Мозаїка з Дафнії