ФІЛОСОФІЯ І НАУКА СТАРОДАВНЬОЇ ГРЕЦІЇ КЛАСИЧНОГО ПЕРІОДУ

Усі ці події значною мірою визначили і рівень культури. Політичному й економічному розквіту грецького суспільства у класичний період відповідало і небувале культурне піднесення. У першу чергу, продовжили розвивати традиції іонійських натурфілософів грецькі вчені. Так, у визначенні синтезуючих функцій розуму з філософом Гераклітом солідаризувався Анаксагор (500 - 428 pp. до н.е.) з м. Клазомен у Малій Азії, сучасник, вчитель і друг Перикла. Син багатого клазоменського громадянина, він знехтував багатством і шаною в рідному місті й повністю віддався науці. Досягнувши великої слави і поваги при Периклі, наприкінці життя Анаксагор, звинувачений в есебейі (безбожжі), вимушений був покинути Афіни і помер у вигнанні в м. Лампсаці. Деякі його твердження, наприклад, що сонце не бог, а розпечений камінь, що відірвався від землі і став зіркою, не лише шокували, але й розсердили благочестивих консервативних афінян. "У цій могилі, - сповіщав напис на пам'ятнику, - лежить великий Анаксагор, дух якого піднімався до найвищих істин".

Узагальнюючи вчення своїх попередників, Анаксагор учив, що всі тіла побудовані з найдрібніших повітряних частинок, дерево – з найдрібніших дерев'яних, метал - з відповідних металевих, м'ясо - з найдрібніших м'ясних частинок тощо. Частинки ці він назвав "спермата", тобто "насіння". Рух їх обумовлений зовнішньою силою – "нусом" або світовим розумом, який самий матеріальний. Однак, пояснюючи будову матерії з матеріалістичних позицій, він вважав причиною її виникнення "світовий розум".

Займаючись астрологією і математикою, Анаксагор висловив погляд, що зірки являють собою розпечені маси, Місяць отримує світло від Сонця і населений такими ж живими істотами, як і Земля.

У Стародавній Греції наука і філософія складали єдине ціле. Серед математиків V ст. до н.е. великим авторитетом користувалися уродженець Хіоса Енопід і афінянин Метон. Перший визначив тривалість сонячного року в 365 днів 8 годин і 57 хвилин. Метон ще більше уточнив цю цифру і склав сонячний календар.

Серед медичних шкіл найавторитетнішою в Греції була Коська школа, представником якої був Гіппократ (середина V ст. до н.е.), засновник наукової медицини. Основний принцип його лікування - наслідувати природу (обмежений принцип) і лише у випадку, коли природа не дає зцілення, застосовувати рішучіші методи впливу на організм - хірургію. Гіппократ написав ряд творів з патології, хірургії, філософії. В трактаті "Яро клімат і про відношення води та суші" Гіппократ пояснює всі зміни в природі, людському організмі і соціально-політичній сфері впливом клімату, співвідношенням води і суші.

Гіппократ увійшов також в історію виголошеною лікарською клятвою, яка й отримала його назву.

Першими картографами вважалися Анаксимандр (VI ст. до н.е.) і Гекатей Мілетський (V ст. до н.е.), які дали опис землі. Населена частина (ойкумена) уявлялася круглим островом, з усіх сторін оточеним океаном. Середземне море розділяло ойкумену на дві частини: північну і південну, яка, в свою чергу, поділялася Нілом і Аравійською затокою на чотири частини.

Засновником біології вважається Емпедокл (490 - 430 pp. до н.е.), який намагався пояснити історію виникнення й еволюції організмів. У ланцюгу органічного життя раніше за все з'явилися рослини, потім тварини і під кінець люди. У процесі ж еволюційного розвитку виживали лише види, найпристосованіші

Анаксагор

Гіппократ

до даних умов. Однак Емпедокл, визнаючи еволюцію органічного світу, вводив в органічний процес душу, притаманну як рослинам і тваринам, так і людям.

Вершиною давньогрецької матеріалістичної філософії було вчення Демокріта з Абдерри (460 - 370 pp. до н.е.), який теж деякий час проживав в Афінах, про те, що весь Всесвіт, в т.ч. й наша Земля, всі предмети, тварини і люди складаються з найдрібніших частинок – атомів, однакових речовин, але різних за своєю формою і величиною. За Демокрітом, атом (за старогрец. - неподільний) – найменша частина вічної і незмінної матерії, яка далі не може поділятися. У Всесвіті існують лише атоми у вічному русі і порожнеча. Зіштовхуючись під час свого руху, атоми утворюють найрізноманітніші сполучення, які складають найрізноманітніші речі. На думку Демокріта, ці предмети існують доти, доки не розпадуться сполучення атомів, з яких вони складаються. Філософ уперше виразно сформулював положення про те, що рух являє собою одвічну властивість матерії.

Сполучною ланкою у Демокріта є розум (логос), який перебуває не поза природою, а з нею тісно пов'язаний і нею обумовлений. Не бог, а природа лежала в основі розвитку Всесвіту.

За своїми політичними поглядами Демокріт був прихильником демократії. Він говорив: "Убогість в демократії настільки ж краща від так званого благополуччя (громадян) при царях, наскільки свобода краща від рабства" [Фрагменти, 67, 625]. На долю багатого і різноманітного спадку Демокріта негативно вплинуло те, що ідеаліст Платон потратив багато зусиль, щоб замовчати його вчення і навіть знищити його книги. А між іншим, Демокріт був чи не найбільш універсальним грецьким мислителем Античності. За обізнаністю з ним міг сперечатися хіба що Аристотель. Демокріт пробув в Афінах недовго і не намагався, щоб його впізнавали, бо зневажав славу.

Анаксагором і Демокрітом закінчується перший період розвитку грецької філософії. Філософи архаїчного і першої половини класичного періодів головну увагу приділяли пізнанню і вивченню природи, всесвіту з матеріалістичного чи ідеалістичного поглядів. Та з нагромадженням знань і ускладненням суспільних відносин перед філософами виникли нові проблеми. Вони викликали до життя в другій половині V ст. до н.е. новий тип філософа і цілий ряд нових напрямків у філософії, представників яких почали називати софістами, тобто мудрецями, які здійснили справжню інтелектуальну революцію.

Суспільно-політичні умови в Греції V ст. до н.е., особливо в демократичних полісах, висунули потребу в опануванні красномовства - мистецтва переконувати слухачів і співрозмовників. Це завдання виконували за плату мандрівні вчителі мудрості - софісти. Вони не лише виступали на загально

Демокріт

державних святах і урочистостях з промовами - панегіриками, надгробними промовами, похвалою громадських діячів чи полководців, а й займалися викладанням риторики, логіки, граматики і психології. Для вправ учням пропонувалися найрізноманітніші теми для розвитку їхніх логічних і словникових здібностей: панегірики павам, мишам, горшкам, солі і т.п. У процесі своєї діяльності софісти поставили питання про вірогідність свого знання, про можливість його перевірки і чи є воно істинним, чи ні. Однак позитивно відповісти на питання про критерії істини вони не змогли.

Найповніше точка зору наукового релятивізму (відносності) висловлена у представника старших софітів Протагора, сучасника Перикла і Сократа. Всяке пізнання, вчив Протагор, суб'єктивне і тому має значення лише для людини, яка його розуміє. "Людина є мірою всіх речей", тобто речі самі по собі не мають ніяких властивостей, а набувають їх залежно від ставлення до них людини. Протагор учив, що нема ні чорного, ні білого, ні доброго, ні поганого, а всі ці якості предметам і явищам довільно дає в своїх оцінках людина. Так, наприклад, хвороба для хворого - зло, а для лікаря - добро, і обидва судження однаково правильні. Такий суб'єктивний підхід до пояснення суті речей позначився на подальшому розвитку філософії і практичної діяльності софістів. За допомогою різних словесних хитрувань вони могли довести абсолютну справедливість кожного з двох діаметрально протилежних тверджень, що заперечують одне одного.

У дещо видозміненій формі думку Протагора продовжував інший представник старших софістів Горгій (483 - 375 pp. до н.е.) з м. Леонтин у Сицилії. У творі "Про природу" він проводить думку, що буття як таке саме по собі не існує. Насправді існуюче не могло б отримати виразу в словах, бо слова не адекватні думці. Завдання філософії, за Горгієм, полягає не в намаганні відшукати істину, бо такої не існує, а в спонуканні людей до доцільної, корисної і приємної діяльності: "Мудрий не може прагнути до пізнання, він може лише збуджувати в інших людях ті враження, які йому найбажаніші".

Такі основні положення софістики, хоча це вчення важко уніфікувати, оскільки між філософами, які примикали до софістського напрямку, існували істотні розходження з основоположних питань. Наприклад, сміливістю і новизною вирізнялися вислови софістів стосовно рабства. Представник молодшого покоління софістів Алкідамант стверджував, що "бог створив усіх рівними, природа нікого не зробила рабом". Щодо держави софісти висували ідею історичного походження держави і природного права. Держава і закони розглядалися як результат договору, а демократія - як організований захист бідних і слабких проти спроб наступу на їхні права сильних і багатих. Деякі софісти, наприклад, Калікл, проповідували право сильного і виправдовували олігархічні перевороти. Поставивши під сумнів божественне походження держави і законів, софісти не побоялися пояснити й історичне походження навіть релігійних вірувань (Продік Кеоський).

В історії античної культури софісти посідали приблизно таке ж місце, як у західноєвропейській культурі займають французькі енциклопедисти XVIII ст. В економіці, політиці, математиці, природознавстві і соціології - в усіх сферах людського знання софісти порушили ряд питань і висунули багато нових гіпотез. Однак їхньому вирішенню заважала ідеологічна основа філософії софістів.

З кола софістів вийшов, але розійшовся з ними, видатний філософ Сократ (470/69 - 399 pp. до н.е.), син афінського скульптура Софроніска і повитухи Фінарети. Незважаючи на бідність, він отримав освіту, під час Пелопоннеської війни брав участь у 3-х битвах, як притан був присутній на процесі стратегів, які командували флотом біля Аргінуських островів, а 399 р. до н.е. був звинувачений афінським судом у безбожжі та проповідуванні вчення, явно спрямованого на підрив основ демократії; засуджений до смертної кари, випив келих з отрутою, приготовленою з трави цикути.

Незважаючи на те, що Сократ за все своє життя не написав жодного твору, його філософія була популярною і він мав безліч учнів (Платон, Критій). Він проповідував своє вчення в Пропілеях, на ринках, міських площах - місцях найбільшого скупчення афінських громадян. Добродіяння, "арете", - вище і абсолютне благо, що складає мету людського життя, бо лише воно дає щастя. Люди ж часто помиляються і чинять аморально, тому що просто не знають, що добро, а що зло. Добродіяння невід'ємне від знання, як невід'ємне і від щастя. Добродіянню можна і потрібно навчитися. Шукаючи критерій істини, Сократ пішов далі софістів. Найточнішим методом він вважав самопізнання. Висхідною засадою філософа був засновок: "Я знаю, що я нічого не знаю". Пізнання починалося з ретельного аналізу самого себе як духовної істоти, що мислить і діє. Після завершення аналізу механізму свого духовного апарату, на думку Сократа, мудрець міг правильно вирішити проблему життя, тобто пізнати об'єктивно існуючу істину. Після цього мудрець повинен був навчити цієї істини якомога більшу кількість людей за допомогою маєвтики (повивального мистецтва або народження істини). Істина, на думку Сократа, пізнається у суперечці. Непомітно, шляхом умілих навідних запитань учитель підводить співрозмовників до своїх ідей, і в них створюється враження,

Сократ

що істину вони пізнали самі. Такий метод ведення спору отримав назву сократової індукції або діалогу, тобто до загальних висновків приходили на основі вивчення багатьох конкретних випадків.

За своїми політичними уподобаннями Сократ належав до олігархів і тому виступав проти рівності людей, поділяючи їх на тих, що пізнали, і тих, що не пізнали істину. Мистецтво управляти державою він називав "царським мистецтвом", доступним лише небагатьом достойним і обізнаним людям. У цілому вчення Сократа підготувало ґрунт для платонівського ідеалізму.

Платон (427 - 347 pp. до н.е.) походив із знатного і багатого роду Кодридів, був племінником тирана Критія, учнем Сократа, отримав блискучу освіту і володів літературним та поетичним талантом. Написав ряд діалогів "Апологія Сократа", "Критон" (про законослухняність), "Протагор" (про добродіяння),

"Горгій" (про красномовство), "Банкет" (про кохання), "Федон" (про безсмертя), "Тимей" (про будову світу) та трактати "Закони" і "Держава" (про природу ідеального державного устрою).

Платон був об'єктивним ідеалістом, визнавав існування об'єктивного світу, але вважав його лише відбиттям, відтворенням істинно реального потойбічного світу ідей. Він гадав, що існує, наприклад, ідея коня у потойбічному світі, яка у нашому житті втілилася в реального коня. Тобто реальні предмети (речі, тварини) є лише відбиттям, втіленням їхніх ідей, або істинним є лише загальне, а не одиночне.

Досвід лише недосконало відображає в собі вищі образи (ідеі), які стоять поза часом і простором, недоступні сприйняттю, але спостережені чистим розумом (мисленням). Звідси висока оцінка Платоном розуму (нус), який пов'язує світ розрізнених явищ (апейрон) з потойбічним світом ідей, блідою копією якого є оточуючий нас реальний світ. Сам по собі реальний світ начебто не існує, він отримує своє оформлення лише шляхом розуму, що перетворює матеріальний хаос (апейрон) у струнку систему (космос).

За відправну точку пізнання Платон приймає чуттєве сприйняття, яке переходить у перший ступінь пізнання – у чуттєве уявлення або мислення. З чуттєвих уявлень створюється розумове пізнання (рефлексія), яка називається науковою гіпотезою. Наукові гіпотези слугують вихідною точкою справжнього мислення, яке розкривається в діалектиці, вищій з усіх наук.

Філософська концепція Платона, послідовного противника демократії, тісно пов'язана з його соціально-політичними поглядами. Криза полісної системи наприкінці V - на початку IV ст. до н.е. змусила філософів звернути увагу на суспільні відносини. І Платон теж запропонував проект ідеальної держави-поліса, в основі якої лежав ідеалізований устрій Спарти.

Платон

За задумом Платона, всі громадяни його ідеальної держави поділялися на три групи: філософів, які займаються управлінням державою і вивчають науки та мистецтво; воїнів, які зайняті військовою справою й обороною держави. Обидві групи були привілейованими, жили громадою, не мали родин і приватної власності, щоб не відриватися від своїх прямих обов'язків управління і захисту свого поліса. А третю групу складали ремісники і землероби, зобов'язані виробляти якомога більше продуктів сільського господарства і виробів ремесла. Вони не повинні займатися нічим, крім фізичної праці. Найнижчу ланку в платонівській історії займали раби, які виконували найважчі роботи.

Взагалі, вся утопічна теорія ідеальної держави Платона була реакційною, оскільки вона стверджувала непохитність кастового устрою суспільства, де лише верхівка мала право на всі блага культури. Однак у сфері розвитку абстрактного мислення, в питанні про рівність чоловіків і жінок Платон зробив свій позитивний внесок у давньогрецьку історію. Одним із перших він вважав жінок рівними за розумом з чоловіками, тобто такими, які цілком зрівняні з чоловіками у правах і обов'язках.

Одним з найвідоміших вчених і філософів Греції був славнозвісний Аристотель (384 - 322 pp. до н.є.), який своєю діяльністю підбив певний підсумок всієї античної освіченості. Він народився у м. Стагіра, колонії Андроса на Халкідському півострові. Батько Нікомах був придворним лікарем македонського царя Амінти III, батька Філіппа II. 343 р. до н.е. і сам Аристотель був запрошений вихователем молодого спадкоємця македонського престолу Олександра. Після повернення в Афіни він викладав у гімнісії Лікей, а коли помер македонський цар, філософу довелося втікати в м. Халкіду на о. Евбея, де він скоро помер.

Аристотель був у повному розумінні цього слова енциклопедистом, займаючись філософією, ботанікою, медициною і правознавством.

У філософії Аристотеля поєднувалися і матеріалістичні, й ідеалістичні погляди. Він розглядав реально існуючий світ і створив учення про форму та зміст, розрізняючи сутність явища і форму, якої це явище набирає. А відношення між змістом і формою розумів діалектично. Для Аристотеля не існує ніякого світу ідей поза реальною матерією, і в цьому він наближається до матеріалістичної точки зору.

Початковим моментом усього життєвого процесу є поштовх (імпульс)" який предмет отримує ззовні і приводить у рух сили, закладені в цьому предметі. Початковий імпульс, який приводить у рух увесь світ, виходить від творчого розуму (нус). Весь інший процес, який створює світовий порядок, здійснюється природним шляхом як закономірна низка причин і наслідків.

Аристотель

Без руху не існує ні часу, ні простору, ні матерії, оскільки взагалі не існує світу і життя. Вчення про рух становить найцікавішу частину натурфілософії Аристотеля.

Соціальним питанням філософ присвятив трактат "Політика" (326 р. до н.е.), написаний на основі досліджень конституцій окремих грецьких полісів у їхньому історичному розвиткові. Самим Аристотелем і його учнями було складено 158 таких досліджень конституцій грецьких держав (політій). Основна його увага була спрямована на дослідження соціальних умов, при яких виникає чи зникає той чи інший політичний устрій. За Аристотелем, абсолютно ідеальної держави не існує. Мова може йти лише про більш або менш досконалий лад, що залежить від конкретних умов, при яких виникають і зникають різноманітні політичні форми.

Число політичних форм Аристотель вважає величиною даною і незмінною, але серед них є правильні і неправильні. До правильних форм належать: 1) монархія; 2) аристократія; 3) політія. Кожній з них відповідає неправильна форма як наслідок порушення необхідних умов. Монархія вироджується в деспотію чи тиранію, аристократія - в олігархію, а політія - в демократію (панування черні). Критерієм різниці правильних форм від неправильних є загальне благо. Виходячи з цього, Аристотель найкращим ладом для Афін вважав політію, тобто помірковану демократію.

Сила і значення Аристотеля як мислителя полягає не в його політичних ідеалах і симпатіях, а в його історичному і діалектичному методах.

Після нього залишилася ціла школа його учнів, так званих парипатетиків. Цю назву школа отримала, вірогідно, через те, що Аристотель під час читання лекцій не сідав, а ходив туди і сюди (перипатейн, ходити кругом, прогулюватися). Природно-науковий напрямок школи очолювали Феофраст і Дікеарх, які займалися складанням проектів найкращих державних порядків. Найкращою політичною формою вони вважали змішану політію, яка поєднувала елементи монархії, аристократії і демократії. Таким чином, у працях Аристотеля і його учнів відбилися успіхи, здобутки і недоліки тогочасної грецької філософії.