МАТЕРІАЛЬНА КУЛЬТУРА РИМЛЯН
Основним заняттям римського населення було сільське господарство: вирощували зернові, виноград, маслини, фруктові та городні рослини. Тваринництво не відігравало самостійної ролі, за винятком римських колоній у Самнії та Південній Італії.
Сільськогосподарська техніка була досить примітивною, але раціональною. Плуг без коліс (рало) виготовлявся з суцільного шматка дерева. Пізніше з'явився складний плуг, але лише в імператорську епоху римляни стали використовувати плуг на колесах, запозичений з Галлії. З інших сільськогосподарських знарядь використовувалися борона, ручна мотика, серп, коса, граблі, лопата, кривий ніж для обрізання плодових дерев тощо. Досить рано з'явилося трипілля, а достаток бобових культур передбачав і наявність навіть чотирипілля. Широко застосовувався і дренаж полів.
Тягловою силою служили бики і корови, а коні, віслюки і
Сільськогосподарські знаряддя праці
мули були в'ючними тваринами. Молотили за допомогою коней і віслюків. Пізніше з'явилася особлива молотильна дошка з прикріпленими до неї знизу каміннями, яку волочили током. Зерно мололи в зернотерках і ступах, а потім у жорнах. Лише з імператорської епохи з'являються водяні млини. Існували здавна й особливі жорна - трапет для відокремлення кісток маслин від м'якоті.
Еволюцію сільськогосподарських занять встановити досить важко, як і розвиток аграрних відносин. Можна лише стверджувати, що йшов повільний процес розпаду общинних форм земельної власності. Але оскільки римська община була державою-полісом, то власність мала характер общинно- державної: основна частина орної землі, а також лук, лісів, пасовищ і вигонів належала державі (agexpublicus). Ця державна земля і стала основним джерелом для розвитку індивідуальної приватної власності на землю.
Спочатку приватна власність, яка передавалася в спадок, обмежувалася лише присадибними ділянками (традиційно 2 югерами). А з другої половини IV ст. до н.е. встановився такий порядок розподілу: коли у результаті успішної війни приєднувалися нові території, цензори особливим едиктом запрошували бажаючих зайняти (occupare) потрібну кількість землі. Такі окуповані ділянки називалися possesiones (володіння), а власники їх - possesores. Оскільки вони не були власниками землі, а лише користувалися нею, то повинні були платити державі щось на зразок орендної плати (vectigal), встановлюваної цензорами.
Правом окупації могли користуватися лише багаті патриції й плебеї, а бідні громадяни наділялися невеликими ділянками (2-7 югерів), які були в їхній цілковитій власності, і звільнялися від будь-яких податків. Таке наділення землею називалося assignatio.
Описана система аграрних відносин і була передумовою розвитку великої земельної власності. Її основним джерелом стала експропрійована в Італію в територія (так званий ager captirus), яка частково перетворювалася в ager publicus, частково продавалася, а частково роздавалася шляхом assignatio.
Однак існування передумов утворення великої земельної власності в IV ст. до н.е. ще не привело до її формування. Рим залишався країною дрібного землеробства. Навіть серед членів правлячих верств переважали дрібні власники на зразок Цинцината чи Манія Курія, які власноруч і при допомозі домочадців обробляли свої невеликі ділянки.
Цей фактор у IV - III ст. до н.е. ще й стримував процес використання рабської праці в сільському господарстві. Навіть великі посесори віддавали землю невеликими ділянками своїм клієнтам, підтримка яких збільшувала їхню політичну владу й авторитет. Перевага натурального господарства не могла стати перешкодою для розвитку ремесла і торгівлі. Свідченням цього була наявність ремісничих союзів у царську епоху. Якісь союзи згадуються і в Законах XII таблиць: "Закон дозволяє членам суспільства вступати в які завгодно угоди між собою, лише б вони не порушували чогось з державного законодавства" [VIII, 27]. Про існування професійних майстрів свідчать і залишки римських фортечних стін, міської каналізації, теракотових орнаментів, великих ірригаційних будівель. Наприклад, фундамент храму Юпітера Капітолійського, побудованого при останніх Тарквініях, має розміри 56 х 52 м і перевершує найграндіозніші етруські храми. Новітні розкопки встановили наявність у Римі 14-15 великих споруд, які навряд чи могли бути побудовані без участі висококваліфікованих ремісників. Можливо, частина з них була з греків і етрусків, але це не міняє суті справи. А архітектурні прикраси у Сатрику і Велітрах, статуя Аполлона в Вейях та інше наводять на думку, що їх споруджували грецькі майстри.
Але інтенсивна будівельна діяльність зменшується з падінням царської влади. Вигнання багатого роду Тарквініїв знизило також попит на вироби художнього ремесла, будівлі, імпортні речі тощо. Молода Республіка була простішою і скромнішою.
З IV ст. до н.е. будівництво знову йде швидкими темпами, і саме на цей період припадають найбільші будівельні роботи. Відбудова Рима після галльського нашестя вимагала робочих рук. Лише побудова нових міських стін, яка тривала понад 20 років, потребувала колосальної праці, як і будівництво водопроводу, Аппієвої дороги тощо.
Деякі храми, побудовані наприкінці IV - на початку III ст. до н.е., прикрашені фресками (ймовірно, в етруському стилі). Наприклад, храм Благодіяння {Salus) на Квіриналі прикрашений малюнками, виконаними предком анналіста Фабія Піктора. У храмі богині війни Беллони Аппій Клавдій виставив щити з портретами своїх предків.
Високою майстерністю відзначаються бронзові вироби, знайдені у пренестинських могилах. Вони представлені чудовими дзеркалами і орнаментованими туалетними ящичками {cistae). На них з величезною майстерністю вигравіювані грецькі міфологічні сцени, які, напевно, були пережитками старого етруського ремесла. На одному з чудесних ящиків читаємо напис римського майстра: "Новий Плавтій виготовив мене в Римі".
Численні війни вимагали великої кількості озброєння для армії: шоломів, лат, транспортних засобів тощо. І ця потреба покривалася за рахунок місцевих майстрів. Праця рабів-військовополонених застосовувалася лише на громіздких будівельних роботах. Так, при будівництві фортечних стін Рима будівельний матеріал (туф) добували полонені з м. Вейї. А в ремісничому виробництві переважала праця вільних.
Поступове відокремлення ремесла від землеробства приводило до розвитку внутрішньої торгівлі. Джерела говорять про ранню появу в Римі внутрішнього ринку. Раз на вісім днів (тиждень у Римі епохи Республіки був
Римська кераміка. IV ст. до н.е.
восьмиденним), у так званий nundinae, селянин приїжджав у місто на ринок, де купував потрібні ремісничі вироби в обмін на продукти сільського господарства. Ярмарки спочатку відбувалися на Форумі. Римський Форум (forum - ринкова площа) змінювався, як і саме місто. Ще в VI ст. до н.е. тут було місце торгівлі і народних зборів. Згодом давні інженери осушили болото, після чого поряд з Коміцією (площею для народних зборів) збудували Регію (regia - царський палац) і Курію (curia - приміщення засідань сенату). Пізніше до них приєднався храм Сатурна, що слугував скарбницею, і храм Конкордії (богині згоди). Через якийсь час торгівлю вивели за межі ринкової площі. Так з'явилися Овочевий ринок, Харчовий ринок, Тваринний ринок (Forum boarium).
Щотижневі ярмарки відбувалися і в інших італійських містах, а також влаштовувалися щорічні ярмарки (mercatus), які збігалися з великими святами. Тому найшанованіші з них ставали центрами ярмаркової торгівлі, будучи одночасно і центрами релігійно-політичних союзів. З таких союзів найвідомішими були: святилище Латинського Юпітера на Альбанській горі, храм Діани на Авентині в Римі і храм Вольтумни на території Вольсиній в Етрурії, священний гай богині Феронії поблизу гори Соракте (в Етрурії).
До кінця етруського періоду значних успіхів досягла і зовнішня торгівля, свідченням чого є перший договір з Карфагеном (508 р. до н.е.). Але ряд фактів з історії Ранньої республіки підтверджує, що в перші два століття римська зовнішня торгівля посідала незначне місце в середземноморському обігу. У 338 р. до н.е. римляни спалили великі кораблі анціатського флоту, оскільки не могли використати їх раціональніше, як прикрасити корабельними носами ораторську трибуну на Форумі.
282 р. до н.е. декілька римських кораблів відвідали Тарент, що було першим візитом римського флоту у південно-східні води Італії. А взагалі сильний військовий флот було створено в Римі лише в роки Першої Пунічної війни.
Археологічні дані теж підтверджують низький рівень римської торгівлі того часу. Так, наприклад, у Римі і в Лацію дуже мало аттичних виборів порівняно з етруськими містами. Нарешті, це підтверджується й пізньою появою монети в Римі.
Найдавнішим засобом обміну в Римі спочатку служили бики і вівці (вартість одного бика дорівнювала 10 вівцям), а потім перейшли до шматків бронзи (aes rude - необроблена бронза), які при торговельних операціях
Римські срібні монети
доводилося щоразу зважувати. У Законах XII таблиць штрафи визначалися у фунтах бронзи (Табл. VIII, ст. З, 4). За законом 454 чи 430 р. до н.е. про штрафи, які накладалися магістратами, було встановлено таке співвідношення: 1 бик = 10 вівцям = 100 фунтам міді.
Ця незручна грошова система протрималася до другої половини IV ст. до н. е., коли зростання потреб держави і зв'язки з Кампанією привели до карбування монет за грецьким зразком у вигляді круга певної ваги і з певним штампом. Так з'явилася фунтова мідна монета під назвою aes grave (важка бронза), або просто as (фунт бронзи або 327,45 г). Він поділявся на: semis (1/2 фунта), uncia (1/12 фунта) по 27,3 г. На лицевій стороні фунтового аса, аверсі, було зображення дволикого бога Януса, а на зворотній, реверсі, – носова частина корабля. У подальшому вага аса стала зменшуватись, дійшовши до початкової (унціальний ас).
Водночас Рим на договірних умовах використовував монетні двори деяких кампанських міст для випуску срібної монети грецького типу (драхми) з римським штампом (на монеті легенда: Romano чи Roma). Цими монетами римляни розплачувалися на півдні Італії. З 340 р. до н.е. в Капуї срібну римську монету дідрахму карбували вагою 7,58 г, пізніше – в 6,82 г.
Власна срібна монета з'явилася в Римі лише в 268 р. до н.е. Це був денарій (буквально - "десять асів"), який поділявся на сестерції (2,5 аса) і важив 4,55 г. А золоту монету стали карбувати в Римі лише в останній чверті ПІ ст. до н.е. Під час Другої Пунічної війни поширилася перша золота монета - скрупул, що дорівнювалася 20 срібним сестерціям. З історії монетної справи у Римі важливі свідчення повідомляє Пліній Старший (Природнича історія, XXXIII, 42-48). Він відзначає, що до 275 р. до н.е. (цар Пірр покинув територію Італії зі своїми військами) римський народ перебував у щасливому незнанні грошей з дорогоцінних металів, а в обігу були лише мідні аси. При всіх розрахунках гроші відміряли на вагу, тому, наприклад, платня воїнам у Римі називалася "stypendia" (від pendo -зважую), а скарбника називали диспенсатор.
Практичні римляни рано почали думати про комунікації, які б сприяли розвиткові торговельних відносин, і перш за все про будівництво доріг. І хоча за довгий час у сфері комунікацій пройшли колосальні зміни, римські дороги донині служать людям. Першою з них була дорога Via Appia, побудована цензором 312 р. до н.е. Аппієм Клавдієм. На наміченій трасі двома борознами один за одним знімали шар землі, добираючись до скельних порід. На цій кам'яній основі клали потім послідовно 4 шари різноманітних матеріалів заввишки до 1,5 м. Перший шар, "статумен", складали плоскі каміння, скріплені глиною (близько
Аппієва дорога поблизу Рима
30-60 см). На "статумен" клали суцільним шаром дрібні камінці, осколки каміння і цегли (заввишки близько 20 см). Третій шар (від ЗО до 50 см) був з піску або гравію. Останній верхній шар "summum dorsum", монолітний і гладкий, складали широкі кам'яні плити або ж рівномірно розсипаний гравій – товщина верхнього шару теж складала 20-30 см. По обидва боки дороги пролягали тротуари, "margines", призначені для пішоходів і викладені кам'яними плитами менших розмірів. Щоб убезпечити покриття дороги від руйнівних дій опадів по обидва боки тракту викопували рови, куди стікала дощова вода.
І будівництво, і підтримання дороги в належному стані вимагало коштів. Підраховано, що будівництво ділянки дороги завдовжки 121 км, що проходила місцевістю, вільною від природних перешкод і не вимагала прокладки тунелей, осушення боліт, обходилося у 100 тис. сестерцій. Ремонт дороги теж був недешевим і вони відновлювалися за рахунок державної скарбниці або за кошти полководців від захопленої військової здобичі.
Важко було уявити дороги без мостів, що спочатку були дерев'яними, а згодом - кам'яними і бетонними. На потужні кам'яні стовпи клали кам'яні або бетонні блоки, товщина яких сягала 12 м: на такій основі зводили аркові склепіння із кам'яних блоків, скріплених між собою залізними скобами; місця кріплення заливалися рідким оловом. Верхня площадка мосту завширшки від 3 до 19 м була обмежена з обох боків балюстрадами. Для пішоходів робили по боках спеціальні проходи.
Для позначення відстані на дорогах римляни використовували стовпи або просто велике каміння - міліарії, встановлені через кожні 1000 кроків, що складало 1485 м. Міліарії є також цінним джерелом з римської історії: написи, чиїми зусиллями побудована дорога, хто контролював хід робіт, на цих каміннях містять свідчення і про те, хто ними керував, коли була введена в експлуатацію; позначалися також відстані між містами (з часів Гая Гракха). А за наказом Октавіана Августа на римському Форумі встановили "золотий міліарій" як вихідну точку римських доріг.
