Модель електронного врядування типу “Електронний уряд”, “єдиний офіс”, "єдине вікно"

В умовах становлення інформаційного суспільства приходить розуміння того, що здійснення повного мірою і на належному рівні державних функцій неможливо без залучення сучасних інформаційно-технологічних систем і мереж телекомунікацій. При цьому повинен бути реалізований принцип, згідно якому громадянин не повинен шукати в надрах гігантського державного апарату необхідні послуги та інформацію.

Електронними послугами є різні види матеріальних і нематеріальних послуг, що надаються в електронній формі з використанням інформаційних комп'ютерних технологій (ІКТ), включаючи Інтернет.

Або, під електронними послугами розуміють державні та муніципальні послуги, а також інформаційні послуги, для надання яких використовуються ІКТ.

І особливість послуги в електронному вигляді є в тому, що вона може бути отримана 24 години на добу 7 днів на тиждень. Але це не означає, що інші форми та канали надання послуг перестають існувати. Традиційні шляхи отримання послуг шляхом особистого звернення, телефоном або поштою існуватимуть і надалі, постійно вдосконалюючись.

Підходи до впровадження послуг в електронному вигляді можна розглядати як на рівні держави, так і на рівні окремих політичних інституцій.

Переваги при наданні послуг за рахунок взаємодії з клієнтами за допомогою ІКТ першими зрозуміли в бізнесі. Для бізнесу основним фактором для успіху є швидкість та точність збору, обробки та передачі інформації і можливості ІКТ тут практично необмежені. Враховуючи те, що користувачами послуг в електронному вигляді є підприємства, установи та організації, домашні господарства та громадяни, то даний вид послуг є багатофункціональним за свою суттю і має багатопрофільний напрям.

Впровадження послуг в електронному вигляді дало змогу бізнесовим організаціям змінити традиційні послуги, відділити їх від виробника, транспортувати їх на відстані та з низькими матеріальними витратами зберігати на електронних носіях, обмежити особистий контакт з клієнтами.

Але, вивчення та запозичення досвіду використання ІКТ для надання послуг в бізнесі для державного сектору само не вирішує потребу. Це лише початковий етап, на якому відбувається переосмислення трансформаційних змін, цілей та функцій держави, формування власної державної концепції використання та розповсюдження ІКТ, яка відповідає можливостям держави та реаліям сьогодення.

Державні послуги в електронному вигляді – це ті послуги, які надаються за допомогою системи "Електронний Уряд", так як "одним з пріоритетних завдань щодо розвитку інформаційного суспільства є надання громадянам та юридичним особам інформаційних та інших послуг шляхом використання електронної інформаційної системи " Електронний Уряд", яка забезпечує інформаційну взаємодію органів виконавчої влади між собою, з громадянами та юридичними особами на основі сучасних інформаційних технологій.

Згідно "Порядку надання інформаційних та інших послуг з використанням електронної інформаційної системи "Електронний Уряд" є чотири основні розділи: послуги для громадян, послуги для державних службовців, послуги для юридичних осіб та послуги для представників міжнародної спільноти.

Незважаючи на існування нормативно-правових документів, які регулюють сферу впровадження послуг в електронному вигляді, існують певні недоліки щодо визначення та класифікації послуг, деякі програми та документи мають декларативний характер та "їм бракує чіткого логічного ланцюга: цілі – завдання – результати – короткотермінові наслідки – довготермінові наслідки".

Якщо для адміністративних послуг існує умовна класифікація, то для адміністративних послуг в електронному вигляді вона відсутня.

Пропонується розділити адміністративні послуги в електронному вигляді за видами електронного подання, за сферою діяльності, за формою власності, за споживачами, за місцем отримання з точки зору клієнта та з точки зору залучення в електронний сервіс.

1. За видами електронного подання.

Згідно Порядку надання інформаційних та інших послуг з використанням електронної інформаційної системи "Електронний Уряд" розрізняються чотири види електронного подання інформаційної послуги:

• – інформування (надання безпосередньо інформації про державні (адміністративні) послуги);
• – одностороння взаємодія (забезпечена можливість користувачу отримати електронну форму документа);
• – двостороння взаємодія (забезпечена можливість обробки електронної форми документа, включаючи ідентифікацію);
• – проведення трансакцій (електронна реалізація можливостей прийняття рішень та їх доставка).

З технологічної точки зору надання послуг першого і другого виду в нашій державі повністю вирішені, а наданні послуг третього та четвертого виду (які потребують ідентифікації сторін електронної взаємодії і пов'язані з використанням електронного цифрового підпису) потребують свого розв'язання.

• 2. За сферою діяльності адміністративні державні послуги поділяються на послуги:
  • – інформаційного характеру;
  • – послуги консультаційного характеру;
  • – послуги з підготовки політичних рішень або законів;
  • – послуги щодо взаємодії між установами та організаціями;
  • – послуги з надання допомоги та сприяння;
  • – послуги обслуговування державного замовлення;
  • – послуги з реалізації функцій нагляду та контролю з боку державних відомств.

В свою чергу, сферу діяльності можна розділити за ознакою сутності надання адміністративних послуг в електронному вигляді: на новий вид діяльності, реорганізацію або реінжиніринг існуючих послуг.

• 3. За формою власності поділяються на послуги, які надаються ЦОВВ та їх підприємствами, місцевими органами державної влади, органами місцевого самоврядування та бізнес-організаціями.
• 4. За споживачами різняться на послуги для публічних органів влади, громадян та бізнесових організацій:

В2В (Business-to-Business, Бізнес-бізнес) передбачає, насамперед різні способи електронної взаємодії між бізнесовими організаціями.

В2С (Business-to-Citizens, Бізнес-громадянин) характеризується тим, що споживачем послуги є приватна особа, яка, наприклад, реалізує товари та надає послуги через Інтернет.

G2B (Government-to-Business, Уряд-бізнес) – обслуговування державного замовлення. В G2B входять всі взаємовідносини між бізнесовими організаціями та державними установами. Наприклад, інформація про можливі закупки органами влади публікується в Інтернеті, а компанії можуть прийняти участь у тендері електронним способом. На даний час цей вид електронних послуг в Україні знаходиться в зародковому стані, але має перспективи розвитку за умовою, що органи влади використають свої можливості для підтримки та розвитку електронної комерції.

G2C (Government-to-Citizens, Уряд-громадяни) – різні види адміністративних послуг населенню в електронному вигляді.

G2G (Government-to-Government, Уряд-уряд) – обмін даними через електронні обмінники між урядовими підрозділами.

Це включає в себе внутрішні та міжвідомчі обміни на національному рівні, а також обмін між національними, регіональними та локальними рівнями.

С2С (Citizens-to-Citizens, Громадянин-громадянин) – електронні аукціони, дошки об'яв тощо.

5. За місцем отримання з точки зору клієнта.

Перехід послуги в електронний вигляд дозволяє розглядати її надання з різних позицій для клієнта. Найбільш важливим з точки зору клієнта є місце отримання послуги. Оптимальним варіантом тут є отримання послуги на порталі органі влади, але для впровадження портального підходу доцільно пройти деякі стадії. Перша – це надання державної послуги в органі державної влади. Хоча послуга і переводиться в електронний вигляд, однак місце її надання не змінюється, громадянин або представник юридичної особи присутній в місці надання послуги. При такому способі організації надання послуг відбувається економія часу на обробку інформації та отримання відповіді, а також забезпечується прозорість процедур.

Наступною стадією надання послуг є створення установ, які працюють за принципом "єдиного вікна", але без використання Інтернет. Усі необхідні служби та відомства, знаходяться в одному приміщенні, погодження проходять без повторного звернення громадянина, але при першому зверненні необхідна присутність само громадянина.

В нашій державі зроблено певні кроки організації роботи влади за принципом "єдиного вікна". Наприклад, в оформленні митних вантажів, реєстрації бізнесу, але, хоча і спостерігаються скорочення термінів надання послуг фізичним і юридичним особам, оптимізується документообіг, відбувається зменшення фінансових витрат, мінімізується корупція, даний принцип потребує доопрацювання.

Третьою стадією є публікація інформації та підготовка інтерактивних форм документів для отримання послуги на порталі органу державної влади, можливість обробки цих форм та їх відправка. Кардинально змінюється місце зустрічі громадянина та чиновника, стає можливим здійснення будь-яких видів платежів, з'являються регіональні портали, які об'єднують державні послуги та послуги недержавного сектора, стає можливим оформлення фінансових документів, здача звітності, реєстрація підприємств і т.д.

Таким чином, в інформаційному та законодавчому просторі дуже часто використовуються терміни “єдине вікно”, “єдиний офіс”, принцип організаційної єдності. Однак, треба чітко розуміти саму суть цих термінів та різницю між ними, щоб не використовувати їх у випадках, де цього робити не можна.

Терміни “єдине вікно” та “єдиний офіс” почали використовувати в 2002 – 2004 роках при започаткуванні принципово нової системи обслуговування місцевою владою суб'єктів господарювання задля видачі їм дозвільних документів. Тоді у ці поняття вкладалася ідея об'єднання усіх дозвільних служб в одному приміщенні, чим вагомо спрощувалось життя підприємцям при проходженні дозвільно-погоджувальних процедур.

Загалом, на початку двохтисячних років, після позитивних зрушень у сфері ліцензування (передусім після прийняття відповідного закону) постала гостра потреба змінити всю систему надання дозвільних документів. Життя висувало різні варіанти реформ, але об'єднання “дозвільних” посадовців під одним дахом було найвдалішим. Ефект від цих ініціатив дав змогу в 2-3 рази скоротити грошові та часові витрати підприємців, які зверталися до “єдиних вікон” та “єдиних офісів”, експериментально створених при міськвиконкомах та райдержадміністраціях.

Однак, для легітимного функціонування таких “вікон” та “офісів” не було законодавчого підгрунтя. Тому, враховуючи позитивне впровадження європейських принципів, Держкомпідприємництва виступив з ініціативами, які в подальшому знайшли відображення у Законі “Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності”, прийнятому 9 вересня 2005 року. У ньому офіційно зафіксовано принцип організаційної єдності, який передбачає наявність адміністратора. Новизною була не тільки норма щодо забезпечення видачі дозволів в одному приміщенні, а й запровадження якісно нового підходу з їхньої видачі – можливість не проходити всі процедури самостійно, а “доручити” адміністратору, який робитиме це безкоштовно.

Принцип організаційної єдності поширюється на всі види документів дозвільного характеру, що видаються місцевими органами, і за своєю суттю полягає у фактичному об'єднанні принципів “єдиного вікна” та “єдиного офіса”. Згідно із законом, суб'єкту господарювання надано право вибору способу отримання документів дозвільного характеру: безпосередньо за зверненням у відповідні місцеві дозвільні органи, представники яких здійснюють прийом суб'єктів господарювання в одному приміщенні (“принцип “єдиного офіса”) або за зверненням до адміністратора (принцип “єдиного вікна”).

Тобто “єдиний офіс” – це фактично об'єднання всіх дозвільних служб в одному приміщенні, де підприємець самостійно проходить усі необхідні процедури, а при “єдиному вікні” – він лише здає одній особі (державному адміністратору) необхідний пакет документів і через встановлений законодавством час приходить отримувати вже оформлений дозвільний документ.

Принцип організаційної єдності реалізували через створення при райдержадміністраціях та міськвиконкомах міст обласного значення дозвільних центрів, де обслуговують підприємців. Запровадження дозвільних центрів на законодавчому рівні підтвердило прогресивність цих інституцій, хоча й викривало окремі неузгодженості, з якими вони стикались у своїй діяльності.

Головною перешкодою ефективної роботи дозвільних центрів було небажання окремих місцевих дозвільних органів взаємодіяти з адміністраторами, забезпечувати їх необхідною інформацією, а то й, узагалі, саботування ними участі у роботі центрів. І це, попри ефективність та позитивне загальне сприйняття таких новацій, підтверджене офіційними статистичними даними, що надходили до Держкомпідприємництва від облдержадміністрацій. Загалом, за експертною оцінкою, через дозвільні центри здійснюється видача місцевими дозвільними органами понад 80% документів дозвільного характеру.

Як показала практика, була зафіксовона перевага звернень суб”єктів господарювання саме до адміністраторів, а не до представників місцевих дозвільних органів. Це свідчить про підвищення довіри підприємців до адміністраторів, робота яких мінімізує кількість корупційних випадків через зменшення контактів з посадовими особами дозвільних органів.

Ця тенденція слугувала додатковим аргументом для розробки законопроекту (реєстраційний № 7176 від 28.09.2010), згідно з яким пропонується перейти від “змішаного” типу діяльності дозвільних центрів до принципу “єдиного вікна” (тобто видачі дозвільних документів виключно через державного адміністратора).

Загалом, крім дозвільної системи, принцип “єдиного вікна” широко застосовується в чинному законодавстві, що регулює інші сфери діяльності. Зокрема, в системі державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців. Нині є прагнення розвивати систему взаємовідносин влади та населення, поширюючи європейські стандарти та вітчизняні напрацювання не лише на обслуговування підприємницького загалу, а й решти громадян.

Так, існують розробки законопроектів, якими передбачено створення “центрів надання адміністративних послуг (універсамів послуг)”. На сайті Міністерства юстиції розміщено чергову редакцію розробленого ним законопроекту, який також має ідентичні норми щодо створення та функціонування “універсамів послуг”.

Згідно з цими проектами, вказаний центр є організаційною формою надання адміністративних послуг, за якої в одному приміщенні можна отримати максимально можливу кількість таких послуг незалежно від того, який адміністративний орган їх надає. Органи влади, які надають адміністративні послуги на відповідному територіальному рівні, зобов'язані брати участь у діяльності універсаму послуг через направлення своїх працівників на виділені їм робочі місця та (або) опрацювання отриманих через міський універсам послуг документів.

У той же час Закон “Про підготовку та реалізацію інвестиційних проектів за принципом “єдиного вікна” (від 21 жовтня 2010 року № 2623) принципу “єдиного вікна” надав нового звучання. І тут варто висловити певні застереження щодо правильності його практичного застосування. Цей закон визначає спосіб взаємодії уповноваженого органу і суб'єкта інвестиційної діяльності з метою підготовки та видачі пакету документів, який дає право на реалізацію інвестиційного проекту. Така взаємодія передбачає складання оперативного плану, в якому чітко прописується, що робить уповноважений орган, а що – заявник. Цей підхід не зачіпає саму суть “єдиного вікна”, а лише прописує його організаційну процедуру.

Тож аби запобігти негативним наслідкам неузгодженості законодавчих актів між собою, а відтак і хаосу в їх виконанні, слід забезпечувати ЄДИНИЙ підхід у формуванні державної політики у відповідних сферах управління, чітке застосування чинних норм законодавства. Вдосконалюючи процедури надання послуг населенню, посадовці мають виважено підходити не тільки до встановлення норм у законодавстві, а й до висвітлення відповідної інформації у ЗМІ.

Вищенаведені моделі та підходи вже набули практичного розвитку в країнах ЄС. Налагоджені взаємовідносини між органами державної влади та населення, змога громадян брати активну участь у прийнятті управлінських рішень за допомогою сучасних геоінформаційних технологій, систем типу "електронне місто", запровадженням системи "єдиного вікна" підвищує якість роботи Органів Виконавчої Влади та спрощують процедуру надання адміністративних послуг. Модель "САРАМ" була розроблена для оцінювання якості роботи місцевих органів влади, і в 2004 р. визнана інноваційною розробкою у сфері управління.