Російщення української етнічної писемності, або лінгвоцид

Однак, поряд із заходами прямого витискування української мови із системи шкільної й вищої освіти та інших засадових сегментів українського етнічного простору, колоніальна влада вдавалася і до заходів-диверсій, найпідспуднішим серед яких був лінгвоцид.

Почнемо з визначення. “Лінгвоцид (також мововбивство) – свідоме, цілеспрямоване нищення певної мови як головної ознаки етносу – народності, нації. Лінгвоцид спрямовується, у першу чергу, проти писемної форми мовлення. Кінцева мета лінгвоциду є не геноцид, тобто фізичне винищення певного народу, а етноцид – ліквідація цього народу як окремої культурно-історичної спільноти, винародовлення етносу” [44].

Щодо українства, то застосований до нього лінгвоцид був процесом повного знищення самобутності української етнічної писемної мови, передусім у спосіб вилучення з неї “незрозумілих” (певна річ, – для етнічного росіянина) слів. Радянські “філологи” встигли вилучити приблизно 14 тисяч таких слів. Застосовувалися й інші способи, що призвело не лише до змін фонетичних норм, а й до втрати значної частини самобутньої лексики. Втім “втручання у внутрішній склад української мови, – зазначає Лариса Масенко, – не обмежувалося правописом і лексикою. Воно поширювалось і на інші мовні рівні, зокрема на словотвір і синтаксис” [34].

У 1970-х роках “ъ Україні розгортається кампанія боротьби з “архаїзмами, діалектизмами і штучними мовними утвореннями”, під гаслом якої з мови оригінальних художніх творів і перекладів усувалася питома українська лексика, передусім західноукраїнська. Слід зазначити, що мовні заборони не обмежувалися сферою галицьких мовних особливостей. Жорсткий мовний нормативізм поширювався на все, що виходило за межі суворо регламентованого середнього стандарту. В цей час, поряд із поширеними в редакціях і видавництвах списками заборонених для цитування авторів під грифом "для службового використання", було складено і розповсюджено також списки репресованих слів” (курсив автора. – Ред.) [Там само].

Відтак українська писемна мова мала перетворюватись на кострубато-жалюгідний діалект російської мови. При цьому така “робота” супроводжувалася настирним “вкиданням” у свідомість етнічних українців міфу про глибоку історичну спорідненість української та російської мов. Але історична, та й сучасна, правда полягає в іншому. Так, з одного боку, “у XVII та XVIII століттях українці та росіяни розглядали одне одного як чужинців, і навіть переговори гетьмана Богдана Хмельницького з московськими послами велись через перекладачів (товмачів)” [18, с. 64]. З іншого ж боку, идля значної частини представників російської етнічної меншини, насамперед мігрантів у першому поколінні, особливо в містах Криму та Донбасу, українська мова до сих пір залишається малозрозумілою” (виділення і курсив автора. – Ред.) [Там само, с. 58].

Попри це, саме вигаданою спорідненістю української та російської мов у СРСР “виправдовувались "реформи" української мови 1933,1946,1960 років, які проводились якраз із метою "наближення" її до російської та російщення навіть її словникового складу.... До того ж, не випадково перші дві "реформи" української мови збіглись за часом з голодоморами 1932-1933 pp. та 1946-1947 pp. – прямими проявами політики геноциду щодо українців” [Там само, с. 59]. Що ж до “реформи” 1960 р., то не останньою з її причин, мабуть, був один із результатів перепису 1959 р., а саме (див. табл. 10.2): чисельність тих етнічних українців, які вважали рідною українську мову, зросла від 24,7 млн осіб у 1939 р. до 30,1 млн осіб у 1959 р., а їхня частка (відсоток) серед усього загалу етнічних українців збільшилася, відповідно, від 87,9 % до 93,5 %.

Стосовно ж міфу про спорідненість української та російської мов, то насправді суттєві бар'єри між українською та російською мовами існували й існують. Тому “реформа” українського правопису у 1933 р. саме й проводилася з метою ліквідації цих бар'єрів. Як зазначає сучасний український філолог В. Німчук, “реформа 1933 р. зачепила не просто написання, а віковічні традиції орфографії і, головне, оригінальність системи української мови” [45, с. 24]. Нарешті зазначимо, що “радянське керівництво запровадило в Україні керовану з Москви і повністю контрольовану партійним апаратом мовну політику, яка, хоч і з тимчасовими послабленнями, лишалася чинною до кінця 80-х років” [34].